«Зростали, як квіти в пилу». Донецьк і Ясинувата очима художника Олександра Гребенюка (Graph0man)

Коли мене запитують, звідки я родом, я зазвичай відповідаю, що з Донеччини, бо назва Ясинувата більшості людей ні про що не каже. Це справді досить маленьке містечко, але в дитинстві воно здавалося мені великим і дивним світом.

Ясинувату зазвичай знають як залізничний вузол, але насправді форм-фактори в міста два. Другий – це машинобудівний завод, на якому працювали всі мої дідусі, бабусі, а певний час і батько.

Навколо заводу після Другої світової збудували мікрорайон, де ми з родиною й жили. Це було типове соцмістечко, схоже на ті, які я потім бачив у Харкові й Києві. Характерною рисою цієї забудови є двоповерхові будинки, між якими для побутових потреб облаштовували сараї. Оскільки в кожному будинку тоді була піч, основною функцією цих сараїв було зберігання вугілля, але наша сім'я також тримала там картоплю на зиму та дідів велосипед. Хтось зберігав банки з компотом, хтось – огірки, сусід моєї бабусі – кролів. А дехто взагалі розводив худобу: бувало, їдеш містом на велосипеді, а перед тобою рандомно пробігає свиня.
[сміється]

Голуб перед вікном бабусиної квартири, Ясинувата.

Творчих осередків в Ясинуватій як таких не було, тому все, що пов'язано з творчістю, у моєму житті було від родини. Багато чого я дізнався від батька, який любив малювати.

Ми мали велику бібліотеку, де, крім художньої літератури та енциклопедій, було багато альбомів із роботами різних митців. Читати мені тоді було або зарано, або просто лінь, тому я просто гортав їх по колу та дивився картинки.

Дід (праворуч), Ясинувата. Фото з сімейного архіву героя.

Академія була в Макіївці, тож я щодня катався туди-сюди на автобусі. Одного дня їхав довшим маршрутом, через Донецьк, і як завжди дивився у вікно, аж раптом на одному з будинків на Київському проспекті побачив яскравий малюнок. Я навіть не встиг роздивитися, що ж там зображено, але мене дуже вразив цей несподіваний контраст кислотних кольорів із сірою забудовою. Я тоді вже потроху малював і подумав, що хочу спробувати створити щось схоже.

Це був 1999 рік, і за відсутності інтернету натхнення доводилося шукати десь-інде. Пам’ятаю, як по телевізору йшов серіал про американських копів, які каталися на велосипедах вулицями якогось Малібу та ловили злочинців. В одній із сцен ці копи проїжджали повз паркан, розмальований різними графіті, і та картинка мені дуже сподобалась. Звісно, зафіксувати її я тоді не встиг, але потім знайшов, як це зробити. Серіал повторювали вночі, тож поставив таймер запису на відеомагнітофоні, а потім переглядав відео, ставив його паузу й щось перемальовував. Так і відбулося моє знайомство з цією субкультурою. Один малюнок на стіні та два кадри із серіалу – все, що я тоді мав по темі графіті.

Малювати на вулицях я починав сам, але згодом до мене приєдналися ще троє приятелів. Так і народився наш робочий, художньо-пролетарський, колектив «Добрі люди».

Творча група «Добрі люди», спільне фото під час роботи над муралом, Донецьк, 2012.

Ми розмальовували стіни в закладах, дитячі та спортивні майданчики. Якось, коли ми вже більш-менш набили ім’я, з нами зв’язався представник міської адміністрації, який відповідав за благоустрій, і запропонував співпрацю: ми формуємо художнє бачення, а він його погоджує та знаходить кошти під реалізацію.

Для пілотного проєкту нам виділили поверхню неподалік від Південного автовокзалу, на якій ми намалювали кита. Всім ця робота дуже сподобалась, тож після кита ми зробили ще кілька великих муралів у центрі Донецька – наприклад, з Арлекіном і жовтою субмариною.

Процес роботи над муралом, Донецьк, 2011.

Якби обставини склалися іншим чином, я б навряд поїхав із Донецька. Я людина, яка дуже повільно й неохоче ухвалює фундаментальні рішення, та й загалом причин переїжджати в мене не було. З 2012-го року я вже мав майстерню для студійної роботи; мені почали відкриватися можливості, якими я планував скористатися. Думаю, якби не почалася війна, я б ще довгий час залишався в Донецьку та продовжував робити те, що робив. Але стався вимушений, дуже різкий перехід на новий етап життя.

На щастя, Харків, куди я вирішив переїжджати, прийняв мене тепло. Я вже бував там раніше – робив кілька комерційних замовлень, знав людей із творчої спільноти – тому це місто здавалося мені найближчим, і це відчуття не підвело. Перший час, поки я освоювався та розбирався з побутовими питаннями, було доволі важко, але мене підтримали друзі та знайомі.

З часом я облаштував собі майстерню, де проводив більшість вільного часу, і нарешті купив офортний прес, про який давно мріяв. Прес дав поштовх новому етапу творчості: я почав працювати з друкованою графікою – ліногравюрами, монотипіями та офортами.

Монотипія «Місто», варіант обкладинки до однойменної аудіокниги В. Підмогильного, Київ, 2023

Офортний прес я привіз із собою й до Києва, куди переїхав у 2018-му. Мені дуже пощастило, що я одразу знайшов місце для майстерні. Для мене це було навіть важливіше, ніж розібратися з житлом, тому під час пошуків квартири я прямо там і ночував.

Майстерня розташована на території Києво-Печерської лаври, в корпусі, де до радянських часів була іконописна школа. Можливо, це має якийсь вплив на енергетичному рівні, бо мої гості завжди кажуть: тут таке спокійне місце, навіть не хочеться нікуди йти, можна ми залишимось [сміється] Я їх розумію, бо проводжу тут левову частку свого вільного часу. Всі мої студійні роботи за останні сім років були створені на цих 15 метрах квадратних.

Майстерня в Лаврі, Київ, 2023.

Якщо в Харкові я вже мав більш-менш сформоване коло знайомств, то в Києві контактів було значно менше. Але цього вистачило, щоб почати розбудовувати нові зв’язки та отримувати замовлення.

Після співпраці з агенцією don’t Take Fake про мене пішло якесь «сарафанне радіо», і в певний момент я познайомився з архітектором Славою Балбеком. Першим проєктом balbek bureau, для інтер’єру якого я малював, був Bromarket на Бессарабці. Це стало відправною точкою моєї співпраці та дружби зі Славою та його командою.

Коли Слава запускав своє перше кафе, «Дилетант», він покликав мене зробити стінопис. Я радий, що цей заклад став місцем тяжіння для подолян і не тільки. Це, звісно, насамперед заслуга команди, але мені приємно, що там є малюнок, з яким мене часто асоціюють.

Так само з «Дублером»: хоч я люблю Печерський район набагато менше, ніж Поділ (виняток – моя майстерня), це місце стало важливим не тільки для гостей, а й для мене самого. Я й зараз люблю часом туди зайти та згадати ті часи, коли робив свій малюнок і працював із «Києвом Волонтерським».

Стінопис у кафе «Дилетант», Київ, 2020. Фото – Євгеній Авраменко для balbek bureau.

З темою війни я почав працювати майже одразу після переїзду до Харкова, коли в мене з’явилися на цей час і сили. Я рідко зображую щось буквальне, тобто не малюю військову техніку чи бойові дії, а працюю з відчуттями. А відчуття за ці 11 років певним чином трансформувалися.

У 2014 році війна торкнулася насамперед людей зі сходу та Криму. Навіть Харків, куди я потрапив одразу після «руської весни», досить швидко повернувся до звичайного життя, бо там вдалося не допустити утворення ХНР. Хоча 2014–2015 роки все одно були неспокійні: до міста привозили на лікування військових, тож на фоні постійно вила сирена швидкої.

Монотіпія «Стан №1», Київ, 2022.