Є книжки про регіони, які ми читаємо як спробу пояснити територію – її історію, політику, війну. А є книжки, які змінюють сам спосіб розмови про цю територію. У «Донбасі як метафорі» Катерина Яковленко пише про український схід через образи, мистецтво, літературу, архіви й особисті історії – те, з чого насправді й складається пам’ять про місце.

У цій оптиці Донбас постає не як абстрактний «регіон із новин», а як ландшафт і досвід: із мовою, яку іноді вдається почути, із прогалинами в архівах, із домами, що стають частиною історії, і з особистими втратами, які давно вийшли за межі приватного. Саме так у книжці звучить, зокрема, історія Жданівки та художниці Алевтини Кахідзе – історія про дім, пам’ять і війну, яка показує Донбас не через кліше, а через людську близькість.

Ми запитали в Катерини Яковленко: що для неї означає фраза «Донбас – місце, якого не існує», і який Донбас авторка хотіла показати своєю книжкою?

Про те, що Донбасу не існує – це з інтерв'ю Олени Стяжкіної на  «Радіо Свобода» 2024 року, моя книжка це ніби в продовження цієї думки.

Ця книга є креативним нонфікшеном, що включає культурну та мистецьку критику. У цій книзі мені йдеться про культуру, історію, літературу та мистецтво, пов'язане із Донеччиною та Луганщиною. Про те, як в свій час природні ресурси сформували наше ставлення до цих місць, про те, як колоніальна політика намагалася апропріювати місцеві традиції та історії через стирання, переоповідання та привласнення. У своїй книзі мені хотілося показати ці території ширше за виключно індустральну історію, й підкреслити те, що поміж покладів та копалин є історії людей та пам'ять про них.

Хто знав про існування міста Жданівка до 2014 року? 

Саме там народилася художниця та перформерка Алевтина Кахідзе. Власне, саме тому, що ніхто ніколи не чув про це місце, вона написала книжку. Так я дізналася і про Жданівку, і про Алевтину. Та ця блакитна тонка книжечка вийшла невеликим тиражем – навряд про неї змогло дізнатися багато людей. Жданівка так і залишилася просто на контурній мапі, просто в Донецькій області.

Її окупували, і саме так про неї заговорили. Дім, у якому виросла Кахідзе, подвір’я, город, сама Жданівка – усе це раптово стало знайомим і рідним через оповіді та розмови художниці, яка переказувала історії своєї мами, що лишалася жити там.

З 2013 року Кахідзе створювала малюнки, засновані на діалогах із матір’ю. Художниця описувала побут, переказувала спілкування із сусідами, говорила про собак, город. Образ дому з’являється в роботах Кахідзе не лише як місце, де вона народилася, а і як фортеця її матері. Але ця фортеця не була захищеною. У малюнках Кахідзе життя її матері та рідний дім опиняються в центрі великого наративу про війну. Зв’язок із життям був лише на кладовищі.

Мати Кахідзе, Клубніка Андріївна – саме так називали виховательку дитячого садочка діти, за якими вона доглядала, – померла в січні 2019 році, стоячи в черзі на блокпосту. Це був один із небагатьох на той час пунктів пропуску, через який мешканці непідконтрольних Україні територій могли перетнути тимчасовий кордон: долаючи монотонні й виснажливі кілометри сірої зони та години очікування, часом – нескінченних одинадцять годин.

Туди – з кілограмами прального порошку «Персіл» і цукерками; звідти – із сотнями банок консервованих помідорів і волоськими горіхами, як це описує Катерина Алійник в есеї до книжки «Колективні фантазії та восточные ресурсы». Туди – з одним, назад – з іншим.

Клубніка Андріївна не везла ані цукерок, ані волоських горіхів – вона стояла в черзі, щоб перетнути кордон та отримати пенсію. Тоді пенсіонери, які залишилися жити на території невизнаних республік, мали отримати довідку переселенців, щоб отримувати українську пенсію. Для цього вони мали перетинати кордон, щоб вчасно пройти перевірку в пенсійній службі й не бути спійманими на «злочині», що згодом назвали «пенсійним туризмом».

За даними Українського пенсійного фонду, у грудні 2018 року орієнтовно 700 тисяч пенсіонерів, які проживали на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, не мали доступу до своїх виплат. «Я вважаю несправедливим те, що моя мама мала раз на 60 днів перетинати ту складну лінію розмежування», – говорила мені в інтерв’ю у 2019 році Алевтина Кахідзе. Її історія тоді звучала в багатьох медіа. Але люди, які переживали це, переважно були на самоті.

Шалені черги, шалена спека, але йдеш пішки, долаючи новоутворений кордон, бо іншого шляху перетнути його легально немає. Як пам’ять про Клубніку Андріївну художниця створила унікальний пам’ятник, що частково повторює архітектуру будинку її матері. «Твій дім, який тебе так тримав» – написано на одній зі стін. Художниця пояснювала: «Мама не виїхала, хоча могла, бо вона обрала дім, який будувала все життя. Це було її життя, і вона не хотіла його полишати».

«Я ніколи не запитувала маму, де вона хоче бути похована, але для мене було очевидно, що її тіло має бути десь поруч з її домом. І якщо так сталося, що її тіло опинилося в селі Музичі, тоді й дім має бути тут. Завдання було чітким: символічно відтворити її дім», – розповідає Кахідзе.

Невеликий пам’ятник Кахідзе відтворює фасад будинку в меншому масштабі; лише ґанок – той самий поріг дому – збережено в реальному розмірі. Художниці було важливо створити місце, де вона могла б посидіти й поговорити з мамою.

Не стіни є домом – земля. Пам’ять. Приватний простір не обмежується фізичними межами, приватне життя не замикається на кухні чи в спальні, а особисті трагедії війни стають частиною національного болю й колективної травми. Кахідзе присвятила цей пам’ятник усім цивільним, які загинули на окупованих територіях. Вічна пам’ять.

Вартість: (передзамовлення) 

Паперова: 450 гривень