Гемінґвей нічого не знає? Як Артур Дронь описує війну, слухаючи «Жадана і Собак»

Книга військового та поета Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» – це збірка коротких текстів, які він написав під час реабілітації після поранення. Книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева», і читачі вже розібрали перший наклад. 

Дронь розповідає про свій досвід на фронті: бої, поранення, втрати, повернення додому й постійні спроби зрозуміти, що з ним робить війна. Він перечитує Гемінґвея, Ремарка й інших класиків і розмірковує, чому їхня мова про війну не пасує для того, що переживають українські військові зараз.

Автор не засуджує війну абстрактно, а говорить про конкретні ситуації. Артур Дронь зупиняється на простих та особистих моментах – розмові з дитиною в автобусі, на погляді мами чи на відчутті чужості вдома. 

Віледж публікує один із розділів книги.

Любиш їх

«Пацан із Салтівки, чий будинок згорів». Так починається пісня «Метро» в «Жадана зі Собаками». Я їду додому й думаю про того пацана. А потім вмикається пісня «Діти».

«З ночі лишається небо денне,

Йде війна, виростають діти!»

(«Діти»)

Я не можу спокійно дивитися на дітей. Так само як і в першій відпустці, – не витримую їхніх поглядів, не дивлюся їм в очі. Мабуть, надто багато думав про дітей, коли був на війні. Чи надто багато думаю про війну, коли бачу дітей.

Наприклад, цей малий в автобусі. Вони з мамою сиділи спереду, а згодом пересіли ближче до мене. Отак їду й думаю про місце, із якого вибрався. Траншеї, прильоти, евакуації поранених і загиблих. Люди, які сплять у землі; люди, яким треба випорожнюватися в пляшку; люди, в яких шеврони з прапором завжди брудні й затерті. 

І тут сідає поруч цей малий. Худий, клаповухий. А на бриджах у нього маленькі синьо-жовті прапорці. І в мене щось всередині стискається, хоче просочитись на зовні. Але я не дозволяю. Тільки трохи мокріють очі. 

Хто не розуміє людей, які добровільно йдуть на війну – спати в землі, сцяти в пляшку та сподіватися, що влучить не в тебе, – тому треба подивитися на дитину. І хто запитує про мотивацію. І хто спитав мою маму: «Що їм дала держава, аби за неї воювати?». Не в це ж розходиться, не в це. Розходиться в дітей. 

Наприклад, у цих двох у церкві. Я приїжджаю в Підмихайлівці, моє рідне село, саме тоді, коли священника вітають із ювілеєм. Після служби діти зі школи розказують йому віршики. А отець говорить до одного хлопчини:

– Братику, ваша вимова вас видає. Звідки то ви є? 

– Говори, не бійся, – підказує малому незнайома мені жінка. 

– Я з міста Бахмут! 

Хлопчика звати Олег, і його сім’я живе в моєму селі після евакуації з рідного міста. 

А ще, звичайно, розходиться у своїх. У мене їх пʼятнадцятеро. Рідних – жодного, а двоюрідних – 13 братів і 2 сестрички. Того дня я прийшов до двох у гості, а п’ятирічний Остап мені каже: 

– Ходи, я покажу свою кімнату, – і проводить у приміщення, де немає нічого, крім вимикача світла. – Яка вона велика, правда? Я ше всьо тут буду мати. Я ше нічого не маю, але дивися, отут включається світло. 

Каже, що мама пообіцяла зробити в його кімнаті гарну підлогу. А так і буде, я знаю. Бо так уже було. Я теж про це мріяв у дитинстві. А все тут пов’язано, все витікає зі всього, все з усім переплетено. І Остап росте так само швидко, як і я колись.

«Йде війна, виростають діти!

І любиш їх, тому що крім тебе

Їх тут ніхто не буде любити…»

(«Діти»)

Йде війна, виростають діти, йдуть на війну. Григір Тютюнник, український письменник із покоління дітей Другої світової, писав: «Після війни перепочинок, доки діти виростуть у солдатів, після перепочинку – війна».

У 2014-му в мене теж була своя кімната. Взимку того року ми з мамою купляли теплі речі для солдатів на передовій. Я зі своїх грошей давав на шкарпетки, а мама із «наших» – на все інше. Зібрали посилку й передали до школи – звідти волонтери повезли на Схід. Так шкода було солдатів, які воюють взимку. Я не міг собі цього уявити. 

«Я не можу собі цього уявити», – казала мама, коли в січні 23-го я приїхав додому з обмороженням ніг. Де коли вона просила зняти шкарпетки й показати посинілі нігті, але мене це дратувало. На фронті я бував у таких ситуаціях, коли понад усе хотів залишитись живим і опинитися біля неї. А коли опинився, то зрозумів, що всередині мене тепер щось сидить. 

І от зараз знову. Вернувся, живий. Але щось дуже міцно засіло всередині. 

Я не можу дати мамі такої близькості, якої вона потребує. Підпустити до себе, дивитися в очі. І не дурний же – знаю, чого їй треба. Чогось дуже простого і дитя чого. Але не можу. 

Найгірше те, що й мені, мабуть, треба того самого. Сісти і поговорити. Сказати, що люблю. Що сильно скучав. Що мрію повернутися. 

Може, й мені би від цього полегшало. А може, щойно я наближуся до неї як дитина, то одразу здамся? Заплачу, здамся, стану дитиною, не зможу говорити, здамся, зійду з розуму, здамся, здамся і більше ніколи не піднімуся. 

У 2018-му тато вже декілька років з нами не жив, мама готувалася зробити в моїй кімнаті гарну підлогу, а я вперше приїхав з універу на канікули. Привіз багато книжок і відтоді возив літературу кожних вихідних. Я вірив тій літературі. Думав, вона до чогось мене підготує, із чимось поможе. Мама з дитинства вчила мене не шкодувати грошей на книжки. Вона раділа, що я люблю читати, казала, що з читанням я буду розумнішим, що мені буде легше в житті. 

Але ось зараз вона посиділа біля мене, послухала мої роздратовані «так» і «ні» на свої запитання і пішла на кухню. А я лишився в кімнаті з ненавистю до себе і трьома сотнями книжок, які понавозив від першого курсу. Я бігаю очима по шафах і полицях. Стільки книг про війну. Ернст Юнґер, багато романів Еріха Марії Ремарка, трилогія Івліна Во, «Список Шиндлера» Томаса Кініллі. А найближче до мене – книги Ернеста Гемінґвея. Ціла серія «Видавництва Старого Лева»: романи, збірки оповідань, біографія. 

Я дивлюсь на них, перечитую корінці. І почуваюсь так, ніби Гем мене в чомусь обманув. Ніби не все розказав. Чи просто сам не знав. І я так ненавиджу всі ці книжки, усіх цих письменників. І почуваюсь найдурнішим чоловіком на світі. Величезним, жахливим дурнем, яких більше немає. Який же ти дурень. Яка ти дитина. 

Але ж ні. І саме в цьому проблема. Точно не дитина. Але й не дорослий. Я просто старий чоловік. Нас таких багато, це не залежить від віку. Людина робиться дуже старою, коли повертається на війну. Вона тоді така стара, що страшно уявити. Добре, що матері ніколи не дізнаються, якими старими є їхні діти, коли повертаються на війну. Вони б могли цього не витримати. 

Солдати приїжджають у відпустки, бачаться з рідними, спілкуються з ними, жартують, плачуть, сміються, щось говорять, а щось мовчать. Інколи навіть виглядають такими ж, якими були завжди. Але потім настає час повертатися, і вони миттєво старіють. Неважливо, скільки їм років, просто всередині сидить щось таке, що зістарює їх до безкінечності. Вони лишаються самі з неможливістю пояснити, що в них всередині. Добро вільне повернення на війну неможливо пояснити. Хіба подивитися на дитину. 

Мама хоче, щоб я побув удома хоч на годинку-дві довше. Але я не проживу ще годинку-дві. Я не можу сидіти, ходжу з кімнати в кімнату, перекладаю речі, поправляю книжки, виходжу покурити, мені не страшно повертатися, я хочу туди, але і тут хочу бути, але там досі мої хлопці, але і тут моя мама, але якщо я мушу повернутися, то хочу вже, просто зараз.

«Світ, який усе це бачив, посивів і постарів.

Але любов – це робота!

І нам робити цю роботу щоденну».

(«Метро»)

За час моєї відпустки батальйон змінив місце дислокації. Цього разу їду не у Краматорськ, а на Харків. У Полтаві виходжу з поїзда покурити й розімнутись. Біля мене стоїть малий, який каже татові: «Полтава сама цікава, а Київ самий головний. А Полтава сама крутяцька». Тато помітив, що я дивлюсь на хлопчика, і усміхнувся мені. 

У Харкові в мене є година, аби подивитися на щось, окрім вокзалу. Я небагато знаю про місто, тож попросив таксиста відвезти мене до будинку «Слово». Сів там на бордюр перед пам’ятною дошкою і читав імена письменників, які тут жили у 30-ті. 

– Культури, 9. Та. Курю під хатою своїх мертвих попередників.

Пріма забирає мене, і ми прямуємо на виїзд із міс та, у прикордонні села, де тепер квартирується батальйон. 

– А цей район – пояснює побратим те, що встиг дізнатись за минулий тиждень, – називається Північна Салтівка. Звідси заходили підари*, коли наступали на місто. Оце тут були найбільші бої й найбільше прильотів. 

Ми їдемо й дивимося на будинки. А потім заходимо в супермаркет і скупляємо все, що бачимо. І трохи чуємося дітьми. І я знаю, що коли приїду й облаштуюся, то наберу маму, а в розмові з нею більше не дратуватимусь. І вчорашнього дня вже немає, а значить, ніколи й не було. 

Знаю також, що все пов’язано і переплетено. І я хочу тут бути, бо зараз так треба. Бо війна йде, а малі з Бахмута виростають. І в нашій родині має з’явитись шістнадцятий. І Полтава справді крутяцька. А пацан зі Салтівки ще матиме свою кімнату.