Понад 90% киян відчувають симптоми тривалого стресу – утому, тривожність та емоційне виснаження. Наразі серед них лише 9% звертаються по допомогу до сімейних лікарів і психологів, хоча це й на 2% більше, ніж торік. У 2022 році близько 46% українців казали, що ніколи не будуть звертатися до спеціалістів із ментального здоровʼя. Проте зараз цей відсоток знизився майже вдвічі – до 22%, а кількість запитів на психологічну підтримку зросла з 41% до 71%.

Ми вирішили дізнатися в українських психотерапевтів, чи справді українці стали частіше звертатися по допомогу, з якими запитами вони приходять, а також з якими викликами стикаються самі психотерапевти і як допомагають собі, якщо відчувають «утому від співчуття».

Михайло Городок

Терапевтичний досвід – 7 років. Працює в методі емоційно-фокусованої терапії (ЕФТ)

Ірина Мартиненко

Терапевтичний досвід – 18 років з дітьми, а з дорослими – 6 років. Працює в методі когнітивно-поведінкової терапії (КПТ)

Вадим Мельник

Терапевтичний досвід – 11 років. Працює в методі когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) 

Юлія
Падун

Терапевтичний досвід – 23 роки. Працює в методі діалектичної поведінкової терапії (ДПТ). 

Чи змінилася кількість людей, які звертаються по допомогу? З якими запитами найчастіше приходять?

Михайло Городок: У мене кількість таких людей не змінилася. Мабуть, більше стало запитів у психотерапії подружніх пар – моєму основному профілі роботи. Люди звертаються з різноманітними запитами – від «нічого не можу робити, усе падає з рук» до конкретних ситуацій, як-от конфлікти в парі або потреба в підтримці під час розлучення, щоб «розійтись і зберегти нормальні стосунки». 

Від початку повномасштабної війни все більше запитів повʼязані з емоційним вигоранням. Що молодші люди, то краще вони розуміють емоції, стосунки й особисту відповідальність у конфлікті, усвідомлюючи, що обидві сторони роблять свій внесок. Частіше по допомогу звертаються жінки. На жаль, чоловіки досі рідко мають бажання торкатись свого внутрішнього світу. Проте в молодшого покоління це вже значно менше виражено.

Ірина Мартиненко: Наразі кількість людей не збільшилася. Найчастіше звертаються дорослі віком від 30 років. Серед основних причин – депресія, підвищена тривожність і панічні атаки.

Підлітки та молодь не сильно опікуються проблемами, спричинених війною. Натомість їх більше турбують взаємостосунки, соціальні взаємодії й особистісне зростання. Дорослі ж частіше звертаються через емоційне виснаження, пов’язане з війною. У моїй практиці частіше звертаються жінки. Загалом упродовж останнього року характер запитів доволі стабільний.

Вадим Мельник: У перший рік після повномасштабного вторгнення звернень стало менше, але приблизно через рік – значно більше. Здебільшого я працюю з людьми, які мають залежності – це близько половини всіх звернень. Інша частина – випадки депресивних і тривожних розладів. Також звертаються з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), але рідше, ніж з іншими. Дуже часто люди з депресивними чи тривожними розладами не усвідомлюють, що їхній стан пов’язаний із війною.

Чоловіки легше, ніж жінки, ідуть на контакт щодо інтимності чи сексу саме з чоловіком-терапевтом. Також дуже актуальною стала тема мобілізації, особливо після прийняття закону про мобілізацію. На чоловіків це сильно тисне, і в цьому контексті їм теж простіше відкриватися чоловіку-терапевту, мені так здається. У мене приблизно порівну клієнтів чоловіків і жінок, а бувають періоди, коли чоловіків більше.

Від початку повномасштабної війни зросла кількість звернень від військовослужбовців. Але тематика запитів, з якими я працюю, суттєво не змінилася. Думаю, кількість звернень зросла в багатьох фахівців, водночас спроможність психотерапевтів приймати більше клієнтів – навпаки, зменшилася. Я відчуваю це й на власному досвіді.

Юлія Падун: У мене кількість людей, які звертаються по допомогу, зросла. Найчастіше звертаються молодь і батьки підлітків, які переживають сильний емоційний біль, виявляють самоушкоджувальну або суїцидальну поведінку.Також зростає кількість звернень від людей середнього віку, які відчувають тривалу втому, симптоми депресії, тривоги, виснаження, внутрішній біль, іноді – фізичного й емоційного вигорання.

Я спеціалізуюся на роботі з людьми, які мають емоційну дисрегуляцію, межовий розлад особистості (МРО), біполярний афективний розлад (БАР) і посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Більшість звернень стосуються саме цих станів. Я спостерігаю значне зростання кількості людей у стані хронічної тривоги – з труднощами концентрації, підвищеною втомлюваністю, нервовою збудженістю, безсонням і відчуттям безпорадності. Це цілком закономірно, бо ми живемо в умовах постійного стресу. Також частіше звертаються по допомогу жінки. Можливо, це через те, що швидше визнають потребу в допомозі.

Багато людей відчувають симптоми тривалого стресу – утому, тривогу й емоційне виснаження. Як допомогти собі впоратися з такими станами?

Михайло Городок: Уже варто говорити не лише про саму ідею турботи про себе, а про формування культури плану турботи. Кожна людина повинна мати перелік щоденних невеликих дій, які приносять хоча б трохи радості – від прогулянок і спілкування до приготування їжі чи творчості. Це можуть бути будь-які дії, що наповнюють життя сенсом. Вони не повинні потребувати багато часу чи ресурсів: іноді прийняти душ – більш реалістично, ніж поїхати на море, але рівень радості для когось буде співставним.

Ірина Мартиненко: Потрібно кожного дня приділяти увагу своєму тілу та ментальному здоров’ю. Варто запровадити правило: щодня застосовувати тілесні практики – хоча б мінімальні фізичні вправи. Для того, щоб зменшувалася тривожність, концентрація кортизолу в організмі, потрібні анаеробні навантаження. Навіть активна прогулянка щодня вже має позитивний ефект. Також дуже бажано практикувати релаксації, медитації, хоча б кілька хвилин дихальних вправ. І практика вдячності за день, уміння помічати дрібні позитивні моменти – вельми корисні.

Вадим Мельник: Насамперед потрібно звернутися до фахівця, щоб діагностувати, що насправді відбувається. Кожна людина буде по-своєму проживати наслідки хронічного стресу й, відповідно, потребувати різної допомоги. Наразі більше схоже, що люди відчувають симптоми депресивної реакції, а не стресової. Стрес і його наслідки ми проживали приблизно перші пів року війни. Уже радше говорити про те, що ми просто виснажені через хронічний стрес.

Подолати ці симптоми самостійно допомагає поведінкова активація. Це коли людина щодня займається активностями, які наповнюють її ресурсом. В інтернеті можна знайти вправи для самозаспокоєння, якщо людина у кризі. Це може бути дихання по квадрату, вправи на заземлення, повернення контакту зі своїм тілом, на відчуття в ньому й інше.

Юлія Падун: Насамперед – не залишайтеся наодинці зі своїми переживаннями. Якщо людина відчуває тривожність чи пригнічена понад два-три тижні, то треба звернутися до фахівця. Починати краще з діагностичної консультації психіатра, щоб оцінити стан і вчасно почати лікування, якщо це буде потрібно.

Дуже допомагає повернення до простих речей і налагодження щоденної рутини: повноцінний сон, регулярне харчування, рух, свіже повітря. Також важливо дбати про свій інформаційний простір: менше новин та екранів, більше – живого спілкування з близькими, щирих розмов, обіймів і простого людського тепла. Найбільша потреба зараз – це відчуття безпеки. Якщо ми не здатні змінити зовнішні обставини, то можемо частково повернути відчуття контролю, зосередившись на тому, на що можемо впливати. 

З якими труднощами та новими викликами ви стикаєтеся? Що найскладніше в роботі?

Михайло Городок: Це виклики, повʼязані з війною. Зараз усе частіше маємо справу з травмами, спричиненими не лише дитинством, а й війною – або ж поєднанням обох чинників. Я не спеціалізуюся на травмотерапії, тому маю небагато таких клієнтів, але такі випадки все ж трапляються. Мабуть, мій тригер – коли історії стосуються дітей. Від них буває важко абстрагуватись.

Ірина Мартиненко: Я спостерігаю зростання кількості людей, які постраждали від війни і які продовжують бути у стані невизначеності. Це, зокрема, люди, у яких близькі в полоні – вони переживають надзвичайно складні емоції; внутрішньо переміщені особи, які втратили житло й опинилися в дуже складних умовах; а також ті, хто пережили втрату.

Найбільше на мене впливають ситуації, що повʼязані з жорстоким насиллям і його наслідками, особливо щодо дітей. Я працюю з такими випадками, а якщо відчуваю, що важко від цього абстрагуватися, то звертаюся до власної терапії.

Вадим Мельник: Один із викликів – робота з військовими. Вони не завжди можуть прийти на сеанс у домовлений час, можуть раптово отримати завдання чи мати складнощі з інтернетом. Також, на мій погляд, терапія стала занадто дорогою. Добре, що наразі є фонди та програми, за підтримки яких військові можуть отримувати безоплатну допомогу.

Ще один виклик – брак законодавчого регулювання психотерапії. Лише зараз почали писати відповідний законопроєкт і починають нормалізувати та стандартизувати роботу психотерапевтів. Хочеться не просто працювати через ФОП і сплачувати податки, а ще й мати якийсь юридичний статус у країні, щоб це не було прирівняно до езотерики.

Наразі найскладніше для мене в роботі – загальна втома. Є таке поняття, як утома від співчуття: ти не можеш залишатися осторонь проблем своїх клієнтів, і часом так багато чуєш і проживаєш, що горя стає забагато у твоєму житті. Ще є й особисті труднощі, які доводиться долати щодня. До повномасштабного вторгнення я міг провести пʼять-шість сесій на день, а зараз – максимум три. Після третьої сесії увага розсіюється, почуваю себе надмірно вразливим.

Юлія Падун: Найскладніше – це робота з підлітками, які мають суїцидальні думки, коли батьки абсолютно не готові до змін. Вони часто очікують, що я «полагоджу» дитину, але водночас самі продовжують кричати на неї й одне на одного, знецінювати, ігнорувати, вживати алкоголь у її присутності, жити у своїх проблемах. У таких умовах терапія не може бути ефективною. Як каже одна з моїх супервізорок: «Неможливо вилікувати людину від впливу радіації, поки не вивезеш її з Чорнобиля».

Як людині визначити межу, де вона може впоратися самостійно, а де потрібно звертатися по допомогу?

Михайло Городок: Якщо психологічні проблеми шкодять ефективності в роботі чи сім’ї. Також якщо людина намагалася розв'язати емоційні проблеми самостійно, але це не спрацювало, то варто звертатися до фахівців.Усім потрібна тривала терапія (жартує, а може, а ні – ред.). Без тривалої терапії не можна обійтися, коли емоційні страждання стали не просто епізодами, а дійсно заважають жити.

В Україні є десятки напрямів доказової психотерапії, щоб обрати, до якого фахівця звертатися. Усі вони хороші, тому все залежить від індивідуальних уподобань. Людині з раціональним типом мислення може бути до вподоби когнітивно-поведінкова психотерапія (КПТ), а комусь більш підійде арттерапія або тілесно-орієнтована. Також дуже важливо, щоб психотерапевт як людина підходив клієнту. Тут потрібно лише пробувати й шукати свого.

Ірина Мартиненко: Головний критерій – це вплив психологічного стану на повсякденне життя. Якщо функціонування погіршилося, людина більше не діє так, як раніше, не відчуває радості від життя чи сенсу – варто звернутися по допомогу до фахівця.

Щоб зрозуміти, чи людині потрібна тривала терапія, треба провести ретельну діагностику. Вона дає змогу зʼясувати, наскільки глибокою має бути робота. Мені здається, що можна лише за допомогою досвіду обрати фахівця та метод терапії, у якому працювати. Бо можна багато читати про це й нічого не зрозуміти.

Вадим Мельник: Коли людина в тій чи іншій емоційній кризі, то її погляд на себе трохи розфокусовується. Тому, мабуть, потрібно орієнтуватися на коментарі близьких, бо вони можуть помічати, що людині погано. Загалом, якщо людина понад два тижні постійно відчуває симптоми, наприклад, депресії – як-от виснаження, знецінення себе чи суїцидальні думки – це маркер того, що самостійно вона не справляється.

Юлія Падун: Якщо людина відчуває пригнічення, тривогу чи має проблеми зі сном уже понад два-три тижні – це привід звернутися до фахівця. Краще отримати підтримку вчасно, замість чекати, поки стане зовсім зле.

Потрібна буде тривала терапія, якщо в людини є діагноз, який потребує систематичної психологічної підтримки – наприклад, МРО (межовий розлад особистості – ред.) або ПТСР. А також у випадках, коли людина відчуває суттєве погіршення якості життя й не може впоратися з цим самостійно.

Чи бувало, що ви вигорали в професії? Як дбаєте про своє ментальне здоровʼя?

Михайло Городок: Приблизно два роки тому я мав сильне емоційне вигорання. Тоді мені нічого не хотілося робити й до всього потрібно було докладати неймовірних зусиль. Саме тоді я склав план турботи про себе й почав маленькими кроками його виконувати.

Наразі в моєму плані турботи прогулянки, музика, медитації, йога та подорожі. Останні пів року мене емоційно зігріває робота над книжкою про стосунки в парі, яку наразі закінчую.

Ірина Мартиненко: Бувало, що я була на межі вигорання в професії. Тоді я робила паузи, зменшувала навантаження та збільшувала кількість активностей, що наповнюють мене ресурсом. Зараз я роблю все те ж саме, що вище порадила іншим. Також намагаюся фокусуватися на позитивних речах, які не порушила ні війна, ні загальна ситуація невизначеності у країні.

Вадим Мельник: Я не один раз вигорав у професії. Таке траплялося, коли був юним фахівцем. Коли починаєш реалізовувати себе в професії, то багато працюєш, мало заробляєш й постійно стикаєшся з емоційними проблемами інших людей. Це дуже швидко призводять до вигорання. Я не діагностував у себе вигорання чи депресію, але бувають періоди, коли втомлюєшся від того, що чуєш. Коли відчуваю, що мій стан потребує терапевтичної допомоги, то можу звернутися до терапевта. Це цілком нормальна практика для мене й більшості моїх колег.

Я втомлююся, як і всі інші від будь-якої праці, але психотерапія ніколи не викликала в мене відрази. Дуже надихає коли бачу конкретний результат своєї роботи. Тоді мені, навпаки, хочеться більше показувати людям, що не обовʼязково страждати так багато. Також мене надихає продовжувати роботу, коли бачу, як психотерапії популяризується.

Юлія Падун: Я не відчувала вигорання в професії. Метод терапії, у якому працюю, зобовʼязує мене піклуватися про себе. Я працюю з людьми, які часто мають по декілька спроб незавершеного суїциду, тому мій стабільний стан дуже важливий. Я своєчасно беру відпустки, маю регулярні вихідні й ніколи не працюю допізна. Також маю чітку рутину, гуляю, рухаюся, сплю, якісно проводжу час із родиною та друзями, обожнюю плавати в басейні.

Також звертаюся по особисту допомогу до психіатра або по терапію до психотерапевта. У 2014–2015 роках у мене був складний період, бо ми з родиною з Донецька, і події того часу далися взнаки. Я зверталася до психіатра, приймала антидепресанти та проходила терапію.

Чи вважаєте ви, що наразі більше можливостей для реалізації майбутніх психотерапевтів?

Михайло Городок: Однозначно, так. Коли я закінчив навчання в університеті, то працювати психологом міг лише в найбільших підприємствах, психоневрологічних диспансерах або викладати психологію в педагогічному інституті. Навіть у школах тоді не було таких ставок, як і жодного уявлення про приватну практику. Тоді не було навчань із психотерапії як такої, а книжки про неї були майже недоступні. Зараз є всі можливості для навчання та роботи.

Ірина Мартиненко: Так. Можливостей для психотерапевтів стає дуже багато і, на жаль, вдосконалюватися є з ким. Також удосконалюється система психологічної допомоги, поступово впроваджуються стандарти, за дотриманням яких стежать професійні асоціації. Водночас у населення поступово формується культура звернення по психологічну допомогу. 

Вадим Мельник: Зараз багато психотерапевтів можуть досягти успіху. Я б хотів, щоби був державний реєстр психотерапевтів, де можна оцінити, виміряти й точно сказати, що людина є фахівцем. Водночас мені хочеться, щоб акредитацією психотерапевтів займалися фахові асоціації, і всі фахівці належали до цих асоціацій, які б регулювали роботу своїх психотерапевтів. Це може захистити людей від неякісної терапії.

Юлія Падун: Сьогодні психотерапія в Україні стрімко розвивається. Люди більше говорять про ментальне здоровʼя, шукають підтримки, цікавляться доказовими методами. Це дає надію та створює можливості для нових поколінь фахівців.