Запахи річок та олійних фарб. Сіверськодонецьк очима артдиректорки Саші Шматко

Насправді, те, що схід сприймають виключно в промисловому аспекті, це велика проблема.Історія Луганщини не почалася з індустріалізації – ці землі мають давнє козацьке коріння, про яке чомусь рідко згадують.

Легко вважати, що схід – це щось маргінальне, зросійщене, і не замислюватися про першопричини цих процесів. Ліквідація козацтва, винищення корінного населення й завезення нового, доведення людей до зубожіння... Для імперії та союзу люди завжди були просто ресурсом, і наш регіон від цього дуже постраждав.

Словом, промислове минуле Луганщини – велике поле для маніпуляцій, тож працювати з цією темою треба обережно. Але говорити про це минуле та переосмислювати його варто, адже це теж частина нашої спадщини.

Позаторік я робила благодійний дроп футболок із принтами з різними донбаськими образами – «Донсодою», «Азотом», «Красителем»... Для когось ці образи неприємні, а для мене просто дуже знайомі: коли я росла, вони завжди були десь поруч.

Футболки з дропу «дім». Авторка — Саша Шматко.

Мої тато й мама – туристи; вони навіть познайомилися в байдарочному клубі. Завдяки тому, що вони з трьох років почали брати мене в походи, я бувала в таких куточках Луганщини, про які більшість місцевих навіть не здогадувалися.

Часто наш маршрут пролягав місцями, де немає геть нічого. Пам’ятаю, одного разу ми зупинилися на перепочинок в якомусь селі, а там навіть магазину не було, просто раз на тиждень приїжджала машина з продуктами – і це вже в кінці нульових. Власне, таким місцям я й присвятила свій «Путівник пляжами Луганської області» – розмальовку з дикими місцинами, де не ступала нога типового пляжника.

Фрагменти зіну «Путівник пляжами Луганської області». Авторка — Саша Шматко.

Після того, як я поїхала із Сіверськодонецька, я стала таким собі спостерігачем із пріоритетним допуском. Харків, де я оселилася, дав мені інструмент, щоб побачити щось нове в знайомих місцях. Там я зустріла друзів, з якими до окупації могла їздити в Сіверськодонецьк до своїх батьків чи поїхати в Білогорівку «Ікарусами» з пересадкою, щоб полазити там крейдяними горами.

Зараз я відчуваю, ніби втратила доступ до своєї кришталевої скриньки, звідки черпала багато образів та ідей. Ностальгія завжди була паливом для моєї творчості, і тепер це паливо знаходити значно важче.

Вид на крейдяні гори в с. Білогорівка, Луганська область. Фото — Саша Шматко.

Не можна просто так взяти й відчути, як це було раніше, бо тепер все зав’язано на важких контекстах, і всі мої ритуали падають один за одним, як кеглі. Раніше я могла покопатися в галереї на старому телефоні чи згадати пісні, які батьки співали в походах. Та коли ти постійно повторюєш ці дії, вони втрачають силу та перестають працювати. Спілкування з батьками теж набуло іншої форми: вони виїхали до Польщі й тепер так само, як я, шукають нові шляхи підтримувати зв’язок із домом.

Фото батька поблизу руїн заводу «Донсода», Луганська область. Фото — Саша Шматко.

Зараз я в трохи кризовому моменті й досі шукаю стежки, якими зможу повернутися до стану, в якому зможу творити. Поки я спираюся на випадковості, які мені підкидає життя: раптом відчую знайомий запах, побачу якесь характерне вікно чи плити, крізь які проростає трава, – і цей тумблер перемкнеться, я щось згадаю та знову відчую.

Хоч я вже майже 10 років живу в Харкові, я не можу назвати себе харків'янкою. Я все-таки луганчанка, про що згадую ледь не в кожній розмові. Але Харків – велика частина мого життя: це теж мій дім, і я за нього горою. Зараз він і Сіверськодонецьк – це два стовпи, на яких я стою.