Обличчя медроти. Що відчувають медики «Хартії» на Харківському напрямку

 

Робота медичної роти «Хартії» починається зі стабпункту — лікарні в мініатюрі, що розташована на відтяжці від лінії фронту на Харківщині, у відносній безпеці.

Сюди медики з батальйонів бригади привозять поранених і травмованих бійців. Від «зелених» — тобто «легких» — до «червоних» — «найважчих». Тут їх стабілізують і, якщо є потреба, евакуюють далі до шпиталю.

Спеціально для Віледжа комунікаційник «Хартії» Дмитро Кузубов попросив трьох військовослужбовців медроти розповісти про те, чим вони займалися в цивільному житті, про особливості їхньої роботи зараз, мотивацію, яка допомагає їм триматися, а також про плани на «після війни».

 

 

Я медик за освітою, все життя в медицині. 12 років відпрацював на швидкій допомозі — це, напевно, були найкращі роки мого життя. Весь свій досвід я взяв насамперед зі швидкої. Це такий фарт, напевно, у мене по життю — весь час я зустрічаю людей, у яких є чому навчатися. І це постійний вишкіл. 

Швидка допомога — це взагалі дуже специфічний світ, він інший. Окрім практичного досвіду, в курилці за чашкою кави ти дізнаєшся набагато більше, ніж на лекції в університеті, бо це відшліфоване знання, яке люди вистраждали, своїми руками помацали і з задоволенням діляться з тими, хто ще чогось не розуміє.

Швидка проявляє всі здібності людини, викристалізовує всі риси характеру. Якщо людина не дуже хороша, це швидко стає зрозуміло і колектив її не дуже сприймає. Там збираються однодумці, люди, які захоплені і трошки навіть хворі своєю роботою. Це стиль життя, спосіб життя, це не робота в чистому сенсі цього слова.

У березні 2022-го, після того як Харків почали бомбити, нас із дружиною евакуювали до Івано-Франківська. Дружина — теж лікар, і наші колеги взяли нас на роботу. За першою освітою я — рентгенлаборант, довелося струсити пил із того диплома і почати працювати рентгенлаборантом комп'ютерної томографії у приватному центрі променевої діагностики. 

Цей центр розташований у приміщенні міської лікарні Івано-Франківська, ми співпрацювали з нею, бо в лікарні свого томографа немає. Туди везли не лише містян, а й наших поранених — їх ставало дедалі більше. Крім роботи, ми потрошку волонтерили, допомагали, робили, що могли. Але все одно на якомусь етапі відчуваєш, що робиш мало, треба ще щось. Ну а що далі робити? Йти до війська.

В Харків я не повертався, весною 2024-го мобілізувався. Я доброволець, хоча мої рідні досі вважають, що мене забрав ТЦК. [Посміхається] Я довго обирав бригаду, спирався на те, щоб там були харків'яни, бо я сам харків’янин, і через механізм мобілізації прийшов до «Хартії». 

Я — член операційної бригади. В мої обов’язки входить допомога в роботі і підготовка операційної, підготовка інструментів, асистація хірургу або травматологу в процесі операції. Якщо порівнювати з цивільною роботою, є нюанси військової медицини, які треба знати. Є особливості психоемоційного настрою, що ти перебуваєш не вдома. Але медицина військова і медицина цивільна — хіба це не ті ж самі люди? Я не бачу якоїсь суттєвої різниці: від того, що людина одягнула форму, вона ж не перестала бути людиною. 

Коли до нас привозять поранених, ми їм не тільки надаємо допомогу, а й ставимося до них як до своїх. Відмиваємо їх, переодягаємо, підгодовуємо, водички даємо.

 

 

Якщо ми додаємо до нашої роботи трохи душевного тепла — їм вже від цього стає легше, й нам — також. 

У нашій хартійській родині я відчуваю себе добре. Все необхідне ми маємо, працювати є чим, приміщення нашого стабпункту трошки замале, але тут нічого не поробиш — туман війни. Не було б війни — було б набагато легше.  На щастя, у нас шикарний колектив, з яким не страшно. 

За час служби ставлення до деяких речей змінюється, світогляд — теж. Але є сенс життя, є справа, якою ти займаєшся, просто змінюються умови, в яких ти це робиш, а все інше — дрібниці. Й загальна мета залишається одна — наша перемога. Як вона може змінитися? Хіба війна закінчилася? Не закінчилася. Тому справу робити треба, тут нічого не скажеш.

 

 

Я родом з Одеської області. Вступила до Київського університету Грінченка на журфак і переїхала до Києва. Років шість працювала в «Українській правді». Прийшла туди ще студенткою після першого курсу, зовсім «зеленою», починала там вчитися всьому з нуля. 

Я досі вважаю, що журналістика — одна з найцікавіших робіт, яку я могла знайти в житті, бо це можливість побувати в різних ролях, спробувати різне. Завдяки журналістиці я змогла зрозуміти, що мені дуже близько, що мене хвилює, що торкається глибин мого серця. А коли я вже знайшла свій напрямок і стала займатися правовою журналістикою (писала про правоохоронну систему, судову систему тощо), кайфувала від можливості занурюватися в якісь справи і не виносити вироки, а іноді навпаки давати слово тому, кого суспільство не почуло.

 

 

Мені здалося, що вона не має зараз такої нагальної і актуальної важливості. Я не була пов'язана з медициною, але дуже хотіла саме в тактичну, бойову медицину. Ще на цивілці я пройшла такмед. Але тривалий час сумнівалася, чи зможу. А потім вирішила, що треба спробувати: не спробуєш — не дізнаєшся. 

На початку 2024-го я пішла в ТрО у Києві. Служила старшим бойовим медиком. Займалася забезпеченнями піхотної роти, організацією роботи бойових медиків, супроводом поранених і хворих. Мені дуже хотілося працювати на евакуації — якийсь час пропонувала організувати евак, але це не знайшло відгуку у командування. До того ж, я швидко зрозуміла, що бойовий медик на позиції — це неймовірно важка робота — як і будь-яка піхотна. 

У «Хартії» я з листопада 2024-го. Мені не подобалося у ТрО, я вирішила перевестися сюди, бо ще коли була журналісткою, контактувала з «Хартією», й відчувала довіру до командування бригади. У ТрО я встигла отримати ВОС [військово-облікова спеціальність — прим.] бойового медика, але в «Хартії» мене взяли в медроту санітаркою, бо тут це єдина посада без медосвіти. 

Коли пішла служити, я була на контракті, але після переводу з ЗСУ в НГУ стала мобілізованою. Я прагнула більшої ідейності в роботі. Зрозуміло, що коли люди три роки воюють, вони вже втомлюються і ідейність у багатьох зникає. Але це важливо, бо без неї важко тримати колектив. У ТрО трошки вільна «махновщина», а тут ідейності значно більше. Думаю, це не стільки про різницю між ЗСУ і НГУ, скільки про більш відповідальне ставлення до дисципліни в «Хартії». 

Мені в армії одночасно і складно, і цікаво. Це різнобарв'я і різноманіття людей, яких ти тут зустрічаєш і яких би ти, можливо, ніколи не зустрів в цивільному житті, бо ви жили в різних світах. У цивільному житті ти теж можеш перетинатися з непередбачуваними людьми, але не проводитимеш з ними 24/7; водночас в армії у тебе дуже обмежена можливість фільтрувати оточення. Мені здається, якщо намагатися перетворювати все це в навчання, в те, щоб навпаки розвивати цікавість до життя і до людей — то це прикольний досвід. 

Я працюю на стабпункті, допомагаю лікарям. Можливо, я трошки інакше уявляла роботу, якою би хотіла займатися, але, напевно, це нормально для армії, бо це така штука, де цивільна людина не може передбачити, як воно буде. Але все одно, коли ти залучений в спільну справу — особливо якщо ти відчуваєш, що загалом колектив ефективний — то навіть якщо це не зовсім та робота, яку ти собі уявляв, вона все одно відчувається інакше, ніж цивільна, журналістика, яка теж важлива, безумовно, але я перестала відчувати цю важливість.

Я не уявляю якусь кар’єру в армії. Ясно, що я залишатимуся тут стільки, скільки треба: тобто не збираюся якимись незрозумілими шляхами з армії йти — принаймні поки що. Але колись, коли це станеться, я хочу змінювати те, чим займалася в цивільному житті.

Наразі я не думаю про те, щоб повертатися в журналістику, хочу в інший сектор. Я не впевнена в цьому, але точно хочу залишатися та працювати в Україні.

Думаю, що досвід безпосередньої участі у війні може бути проблемою для класичної журналістики або багатьох цивільних професій нашого довоєнного світу: бо ми всі емоційно в це залучені — не можемо бути зовнішніми спостерігачами. Але водночас це важливий досвід, який ми переживаємо зі своєю країною. Часто, коли ми були цивільними журналістами, ми намагалися, але не до кінця відчували нерв людей, а тут ми цей нерв проживаємо разом.

 

 

Я народився в Таджикистані. У 1992-му, коли там почалася громадянська війна, ми з родиною звідти переїхали до Первомайського (сьогодні — Златопіль) на батьківщину батька. Свого часу було досить відоме місто, сателіт хімічного підприємства, Первомайського хімпрому. 

Я закінчив Харківський державний медичний університет, спеціальність — педіатрія. Працював у дитячій поліклініці при Первомайській центральній районній лікарні. Потім — у місцевій райдержадміністрації, у відділі охорони здоров'я. Плюс у мене була дільниця в селі, куди виїжджав як лікар. 

У педіатрії складні не діти, а батьки. Іноді дуже важко пояснити, чому ти робиш саме те, що робиш, бо ти як лікар розумієш наслідки. Для кожного батька дитина — це «єдина та ненаглядна», а для тебе це вже потік, тому ти бачиш, що може трапитися, коли не хочуть тебе слухати, не хочуть виконувати те, що потрібно. 

У 2013-му по всій Харківській області відділи охорони здоров'я закрили, я залишився при райдержадміністрації, очолив відділ масових комунікацій. Коли децентралізація поділила наш район на три громади, пішов працювати в одну з них — Біляївську сільську раду. Тож із медициною не стикався майже 10 років.

Після початку повномасштабної агресії Росії у громаді було багатенько роботи. Ми допомагали приймати переселенців, шукали для них житло, одяг, їжу, налагоджували зв’язки з волонтерами.

Мобілізували мене на мій день народження, 19 червня 2023-го. На той час медиків не бронювали. Коли прийшла повістка на роботу, пішов у військкомат. Кажуть: «Ти нам потрібен». А я: «Ви ж розумієте, що я педіатр, і моя вікова категорія — від 0 і до 18». Відповідають: «Не переживай, там всі як діти». Тут реально іноді приходять великі бородаті діти. [Сміється] 

Я одразу попав в «Хартію». Коли прийшов в медичну роту, став лікарем-спеціалістом госпітального відділення. Торік очолив госпітальне відділення, а вже цього року новий командир медроти призначив мене тво заступника командира з лікувальної справи. Складаю графіки чергувань по стабпункту, допомагаю з графіками чергувань еваку та реанімаційних машин. Після подаю на розгляд командиру. Якісь моменти ще вивчаю на ходу.

Тут педіатричний досвід стосується, мабуть, більше комунікативної частини. Коли поранені заїжджають, треба налагодити контакт. Тут немає часу на розкачку, треба діяти дуже швидко. Тому твої комунікативні навички виходять на перший план, а вже потім — лікувальна справа. 

З найскладнішого... Мабуть, у мене хист — до всього пристосовуватися і нічому не дивуватися. В 2023 році ми були в Серебрянському лісі. Перша евакуація запам’яталася, бо вона перша. Ми везли зі стабпункту з Лимана до Слов'янська людину. А потім вже був стабпункт у лісі: ти вночі виходиш, а над тобою все свистить, в небі дрончики — ну таке. Потім до цього потрохи звикаєш і вже не так на це реагуєш, навіть дещо не помічаєш.

Взагалі медична рота — це не той структурний підрозділ, який на вістрі атаки. Ми завжди трошки далі від лінії фронту. Навіть живучи в Києві, можна потрапити під ракетний обстріл і загинути. Тобто ми достатньо захищені. Але це не дає нам права бути безтурботними.

У травні 2024-го наша бригада перемістилася з Серебрянського лісу захищати Харків, Харківщину. Вогнева складова війни з того часу змінилася: якщо раніше це була артилерія, міномети, то зараз панування дронів — це змінило і логістику, і малюнок війни, і навіть поранення. Зараз майже виключно вони або вибухові, або внаслідок скидів із дронів, або від FPV. Наприклад, народ наступає на «Лепестки» [протипіхотна міна ПФМ-1 — прим.] і приїжджає до нас: п’яти майже нема, але інша стопа ціла, або пальців нема, а п’ята на місці. 

Ротацій у нас немає, відпустки, згідно статуту, раз на пів року 15 днів. Плюс, якщо не мешкаєш у районі ППД [пункт постійної дислокації — прим.] нашої бригади у Дніпрі ще два дні дають на дорогу — тобто 17 днів відпустки кожні пів року. Також є окремі відпустки за сімейними обставинами. 

Вже два роки в армії, хотілось би, мабуть, трошки ротуватися — хоча б на два-три місяці. Не так давно ми їздили з побратимами на тренінг з ультразвукової діагностики до Дніпра. І навіть за ці дві доби у великому місті вже трошки перемикаєш мізки.