«Не уявляю себе на цивілці». Це добровольці «Хартії»

 

«Особовий склад»– це проєкт фотографа Романа Пашковського та журналіста Дмитра Кузубова, які служать у 13-ї бригаді НГУ «Хартія». Серія складається з портретних фото «хартійців» та історій про їхнє цивільне минуле, мобілізацію, бойовий шлях, особисту еволюцію під час війни та плани на майбутнє.

Фото зроблені, а історії записані в пунктах постійної дислокації поміж ротацій, поки бійці відновлюють сили перед новими випробуваннями та рефлексують над тим, що їм довелося пережити.  

Віледж публікує монологи військовослужбовців – учасників проєкту – які добровільно долучилися до війська.

 

 

Мій позивний – «Доцент». Командир покійний придумав – не знаю, чому.

Я з Лозової Харківської області. У 2012 році пішов на строкову службу, у 2013-му повернувся з неї й пішов на маслобійню, там працював до кінця 2015-го. 

З кінця 2015 року – на контракті. Чому вирішив піти на службу? Та хто його знає. У сусідньому місті була військова частина НГУ, графік: добу там, три доби – удома. І зарплата на той час була 8 тисяч, тоді як на цивільній роботі – 4–5 тисяч. Служив у військовій частині в Павлограді, охороняли важливі державні об'єкти.

З початком повномасштабної війни ми на блокпостах на кордоні з Донеччиною стояли. У перший день о четвертій вечора нас туди привезли, висадили, ми там окопувалися, будували блокпост. 

Зрештою стояли на різних напрямках – у нас шість блокпостів було. Ще на нас була охорона важливих об'єктів: складів, заводів, де виготовляли різні цікаві штуки. 

У «Хартію» я перевівся торік узимку, бо знайомих тут багато. Та й частина бойова. Місяць провів в учєбці, у сектор приїхав 5 грудня 2024 року. Тут я – головний сержант роти. Займаюся навчанням, підготовкою особового складу. Як кажуть: «Ти їм і мамка, і папка – усіх заміняєш».

Щодня в нас медицина, тактика, інженерка. Заняття цікаві – те, що в житті стане в пригоді. Але є такі люди, які просто прийшли, просиділи, відбули, а потім опитування: нічого не знають. Починають скидами їх бомбити на позиціях, і вже панікують. Запитую: «Що скидають?»– «Не знаю, бахкає». – «А на заняття ти для чого приходиш? Щоб міг за звуком визначати: граната то, РПГуліна чи ще щось». Або: «Над нами щось висить». – «Мавік» або FPV-шка?» – «Не знаю, щось дзижчить». – «І що? Не можеш за звуком визначати?» – «Нє». Додатково даєш заняття – починають ображатися: «Ти вважаєш мене найгіршим». Кажу: «Не вважаю, просто хочу, щоб ти навчився. І міг зберегти собі життя». 

Отак із ними сидиш, розмовляєш: усе розуміють. Туди виходять – і щось вимикається. Я тут дев’ять місяців на позиції проходив із ними, мені було цікаво подивитися. Обстріли там постійно. Головне – не палитися особливо, не блукати лісом, щоб тебе не змалював «Мавік». Бо є такі люди, що «Я в туалет» або ще щось. Виходить і починає роздивлятися, а потім нас скидами бомблять. Запитую: «А що ти робив?» – «Та вийшов прогулявся, подихав трошки, розім’явся». – «Ну так і хто тобі винний? Тобі ж кажуть: зайвий раз не висовуйся, бо постійно контроль цих дронів!» Тож люди різні бувають.

12-й рік моєї служби минає. Уже думаю: «Хорош!» Жінка й дитина є. Дружина спочатку не дуже сприймала, що я на службі, а потім змирилася. Війна закінчиться, треба буде чимось на цивілці займатися, щось своє думати. Хочу свій маленький бізнесочок – може, магазинчик, ларьочок для початку, а там подивимося. Треба, щоб війна закінчилася, а потім уже можна грандіозні плани будувати.

 

 

Мій позивний – «Манюня». Чому такий? Зовнішність маленька. 

Я з Тернопільської області, місто Збараж. У мене строкова служба була в НГУ, в конвойній частині у Львові. До повномасштабної війни був водієм, займався вантажоперевезеннями. У 2020 році поїхав у Європу. У Польщі жив, у місті Жешув на кордоні. Звідти катався на місяць-два-три до Франції, Німеччини, Іспанії, вантажі зі складів перевозив – продукти, техніку. Подобалося їздити. Близько двох тисяч євро на місяць заробляв, вистачало. 

Наприкінці 2023-го вирішив повернутися до України. Перші дні трохи незвично було. На заході України легше, а вже коли сюди ближче приїхав, на схід, побачив результати війни. 

Я планував іти в армію. Не знав, як удома сидіти – усе-таки війна, мучила совість. Наприкінці 2024-го мобілізувався. Родина – батьки, сестра – хвилювалися, коли ухвалив рішення йти служити, переживали. Зараз ніби добре, змирилися. 

Я обирав частини, дивився відео всілякі, знайомі теж рекомендували, куди піти. Було кілька варіантів, але «Хартія» найбільше сподобалася. Хотів бути саме оператором БпЛА – мені подобається техніка, літати. Відоси бачив, і знайомі, які служать, рекомендували спробувати. 

Одразу потрапив в артдивізіон. До цього був на хартійському КМБ – після строкової служби там звично було. У секторі два тижні тривали навчання. У мене досвіду з дронами не було, уперше з ними працював. На третій день уже стало приємніше, з’явилося розуміння, як пілотувати, споглядати, розвідувати. Думаю, нічого важкого в пілотуванні нема.

Під час першого бойового виходу було страшно. В останній день, коли ми мали мінятися, нашу позицію «спалили», кілька «прильотів» по ній було. У нас злітна смуга була, вони побачили, як ми злітали, FPV прилетіла. На щастя, усі цілі.

Не дуже багато виходів було за цей рік, до десяти. Найдовший – два тижні. Міняємося зараз нечасто, складно через погодні умови. Важко дійти до позицій – болото, засічки. 

Запам’яталося, як військовослужбовця РФ зривали вперше. Ну, а так… Мені цікаво, коли їхня піхота від FPV-шки тікає. Я даю картинку, і наші по ній коригують. Приємно, коли ворога вражаємо. Але в голові розумію, що так може й до нас прилетіти. Тож треба бути зосередженим.

Загалом нормально служиться. Навчаюся, побратими підказують. На сході вперше побував якраз під час війни. Тут люди більш прямолінійні, кажуть усе, як є – це найбільший плюс, напевно. З хлопцями всі дружимо, усе добре. Щось треба зробити – усі встали та зробили.

За війну, думаю, я більш відповідальним став. Про плани на цивільне життя, чесно кажучи, навіть не думаю. Найімовірніше, водієм буду, залишуся в Україні – набридло вже до когось їздити. 

 

 

Мій позивний – «Весна». Я всім відповідаю, що такий позивний, бо люблю котів, а коти люблять мене (усміхається). Насправді «Весна», бо навесні народилася.

Я з Києва. До мобілізації навчалася в університеті на психолога й підробляла в магазині одягу продавчинею-касиром.

24 лютого 2022-го я поспала тільки кілька годин. Мені батьки із сотого разу додзвонилися. Я на дачі була під Києвом. Сказали: «Набирай воду, ми їдемо до тебе». Ну війна – окей. Я до цього розуміла, що буде війна. Майже 19 мені було.

Я залишалася в селі між Києвом і Гостомелем із батьками, поки не прилетіло біля будинку брата. Потім приїхали до Києва, написала знайома: «Приїжджай до Львова». Приїхала до Львова, побула там до 8 березня й рушила в Прагу. Там побула тиждень і поїхала до Німеччини до знайомих. Забрала з університету документи, щоб перевестися в інший, але не встигла – тоді ніде не навчалася.

Я знаю німецьку, тому в Німеччині допомагала багатьом українцям із перекладом, свого роду волонтерством займалася. З документацією чимало питань треба було вирішувати людям – посвідку на проживання оформлювати. І багато інстанцій не хотіли приймати без перекладача.

Я їхала до Німеччини на два тижні, а затрималася на рік. Не хотіла в тій країні залишатися, не бачила там свого майбутнього. Хоча сім'я казала: «Їдь, навчайся». Там дійсно було багато програм для навчання, можна було влаштувати своє життя, але для мене це – золота клітка.

У 2023-му повернулася до Києва, поновилася в університеті. Я досі на заочці навчаюся – чесно кажучи, для корочки, так що це не якась історія з рожевими окулярами. Повернувшись в Україну, рік пропрацювала в магазині та врешті настільки набридли люди, що пішла в армію. Це трошки чорний гумор. Насправді я довго думала про мобілізацію. Мотивація, напевно, як у всіх – не хотіла сидіти вдома, поки в країні війна, треба було робити щось корисне. 

У перший день війни я мамі сказала, що настане час і я піду служити, бо мій найстарший брат пішов. По суті, не йшла через батьків. Розуміла, що для мами це стрес, я маю бути поруч, загалом боялася реакції батьків. А потім така: «Чого я маю боятися чиєїсь реакції, якщо це моє життя?» Коли вирішила йти в армію, мене підтримав брат. Мама спочатку плакала, батько навіть трошки сплакнув. Сльозлива історія (сміється). Зараз змирилися, у них вибору немає. 

У мене був перелік бригад, у які хотіла. Мені сказали стати на облік у моєму ТЦК, я відстояла чесно три тижні, майже щодня ходила. А вони врешті сказали: «Вам який військовий квиток, червоний чи синій?» Кажу: «Люблю зелений». І з цими словами мене послали. Багато хто казав: «Ти хто, дівчинко? Іди звідси», а в «Хартію» приймали дівчат мого віку. 

Я була на БЗВП. Найкрутіше, що там було – це стрільби з АКМ. Я до того ходила в тир один раз, стріляла з UAR-15 і «Глока». Класно було, цікаво.

Конкретних побажань щодо посади в мене не було – подумала, що в армії вже визначать. Коли прийшла, як і більшість дівчат, сказала: «Хочу на бойову посаду!» По факту – де я, а де бойова посада? Інші дівчата мені говорили: «Ти маєш знайти свою посаду, інакше будеш діловодом». Я така: «Не хочу бути діловодом. У тилу сидіти, папери перебирати? Мєрзость!» Урешті майже так і сталося. Я підійшла до коменданта: «Який у нас є підрозділ бойовий?» Каже: «Артилерія». Я така: «О, люблю техно!» (усміхається). І пішла в артилерію. Але спочатку в штабі була штаб-сержантом, а тепер тут, у цій батареї. Тут шикарно.

Мої обов’язки – це насамперед робота з особовим складом, стежити за їхнім морально-психологічним станом, також документація, рапорти. У майбутньому буду зампоросом [заступником командира з роботи з особовим складом] батареї. У мене був вибір: або залишитися далі з паперовою роботою зампоросом, або йти в пілоти. З одного боку, пілот – це клас, щось нове. Але з іншого, я багато знаю про паперові справи й можу бути корисною тут. 

Дівчат у нас уже чимало. Іноді треба боротися за те, що я все ж військовослужбовиця й теж можу виконувати роботу – це все треба доводити ділом, а не словами. Тому я зціплюю зуби й мовчки просто роблю – і потихеньку воно все стає на своє місце. Бувають іноді жарти побратимів, на них треба віджартовуватися. За рік я вже навчилася цього. Також мій командир завжди каже, що в нас тут немає жінок чи чоловіків. І тупі жарти в мій бік не треба відпускати.

Я була морально готова до служби, бо рік зважувала всі «за» й «проти», розуміла, що в моєму житті буде трошки дискомфорту. Хоча для когось, наприклад, моя маленька кімната – це дискомфорт, а для мене – це вау, особистий простір. Хто ще з моїх знайомих однолітків цивільних може похизуватися тим, що стріляв з автомата? Ніхто! Я живу своє прекрасне життя. У мене немає відчуття втраченої молодості. Це мій вибір.

З двома друзями з цивільного життя іноді підтримую зв'язок, але немає такого тісного спілкування, як із моїми побратимами – трошки вже різний світогляд.

Плани? Спочатку треба завершити війну. Нас не відпустять одразу. Контракт до завершення особливого періоду, а коли він завершиться – невідомо. Поки не знаю, чим далі займатимуся. Можливо, буде своя справа або щось, пов'язане з ветеранами – це буде потрібно.

Зараз маленька мрія – хочу автомобіль, для цього вивчаю теорію. У мене все здійснюється, я якщо чогось хочу – йду до своєї мети. Мрія глобальна – напевно, щоб це все завершилося.

 

 

Мій позивний «Аспірант», бо навчався в аспірантурі. Народився на Дніпропетровщині, у 2009-му вступив до інституту й переїхав у Дніпро. Після аспірантури у 2018-му потрапив на строкову службу. Рік займалися охороною громадського порядку у Дніпрі. 

Коли почалося повномасштабне, працював системним адміністратором, значився резервістом у бригаді НГУ. 25 лютого 2022-го я вже був у частині в резервній роті. Там була плутанина, тому ми тиждень нічого не робили. Потім у нас було завдання – охороняти важливий об’єкт. 

На війну я потрапив на початку літа, це була Велика Новосілка. Ми мали охороняти міст, на другій лінії тримали оборону. Там був мій перший мінометний обстріл. Ми чули прихід, як він десь далеко впав, перейшли в укриття, й обстріл продовжився. Війна, яка була там, і зараз – кардинально різні. Тоді навіть коли чув звук дрона, ховався й роздивлявся, що ж воно таке. 

Потім тривалий час ми охороняли на Дніпропетровщині важливі державні об’єкти. Людей не вистачало: одних міняли, інших відправляли на бойові. Наприкінці весни 2024-го черга дійшла й до мене. Поїхали в Харківську область під Липці. 

Перший бойовий вихід. Нас грузять у «Козак», їдемо з провізією, будматеріалами, БК. Коли вигружаємося, нас уже зустрічає «Мавік», FPV і провідник, і ми швидко топаємо в ліс. Перед виїздом я запитав: «Що робити, якщо, не дай боже, з провідником щось станеться?» Сказали: «Усе буде нормально, – і вказали напрямок, куди треба йти: – Там вас уже зустрінуть». Коли йшли, нас побачив ворожий «Мавік» і скинув гранату. Не влучив – усі цілі-здорові. 

Повертаючись, ми заблукали, але дійшли до позицій «Хартії», хлопці нас зустріли, нагодували, спати поклали, і ми цілий день із ними розмовляли, набиралися досвіду. Усе було цікаво: як пересуватися, як спати, аж до того, як до туалету ходити. Бо половина вперше на війні, інша – уперше на війні в лісі. Сім днів тоді пробув на позиціях. Спочатку нормально себе почував, потім трошки гірше стало, далі дух піднісся й потреба в провізії та воді змусила зібрати яйця в кулак і вилізти з нори. Якщо все робити правильно – усе буде добре. 

У «Хартію» перевели влітку цього року: зайшов на позицію від бригади, у якій тоді був, а вийшов уже у складі «Хартії». 

Найдовше на позиції я просидів 53 дні. Утомлений був, цикл сну збився, бо якщо взагалі добу не вилазити з нори, відчуття часу втрачається. А так ми там працювали, копали, у нас обстрілів як таких не було, виходили десь добу, усе минуло добре. 

Найстрашнішим був «крайній» вихід. На жаль, я втратив двох побратимів: нас було п’ятеро, а вийшло троє, один поранений. Психологічно важко було, бо вже втратив двох, а зі мною ще двоє: один новенький, другий – новенький у цій локації. І я розумів, що від мене залежить, як ми вийдемо. І коли їх вивів і їх зустріли вже наші хлопці, видихнув із полегшенням.

Зараз я в підрозділі FPV, буду пілотом. Дронами захопився ще на початку повномасштабного. У 2022-му придбав навчальний дрон типу «Мавіка», навчився літати, керувати. Під час охорони об’єктів мене перевели в інший батальйон, я запитав у нового командира, чи є можливість навчитися, він сказав: «Є». Мене направили на безплатні заняття в Дніпрі в академію «Вихор», отримав сертифікат оператора ударного БпЛА типу FPV. На об’єктах у нас був патрульний дрон, і я ним навчався користуватися. Під Липцями як піхотинець понад рік проходив, і після «крайнього» завдання та поранення мені запропонували посаду оператора: буде нова позиція, логістичний напрям роботи. Я чотири роки до цього готувався і, звісно, погодився. 

Навчання тут проходив місяць чи півтора. Бути пілотом FPV – це просто: узяв пульт, надів окуляри й полетів. А от бути пілотом FPV на позиціях – це і зв’язок із дроном, і відео з нього, і побутові питання на позиції, і забезпечення. Багато інформації як для піхотинця, який місяць тому сидів в окопі, частина пов’язана з електронікою, інша – з інженерією. Але нічого, ми з хлопцями злагоджуємося, разом розбираємося, де, що, як працює.   

За війну я постарішав і трішки стриманішим став. Багато навичок отримав – і бойових, і в комунікації: у цивільному житті можна майже ні з ким не розмовляти, а тут доводиться з усіма. Навіть за два місяці в цьому підрозділі я десь виріс, десь – відновив навички з цивільного життя: я працював із програмним забезпеченням, і тут зараз мені не так важко, як декому. 

Дружина в мене розумниця, завжди мене чекає. Коли я йду на позицію, кажу: «Сонечко, я йду на роботу, зв’язку не буде». Можу вийти на наступний день, можу за два тижні – залежно від ситуації. Коли довго не виходжу на зв’язок і прибігаю на інтернет, відкриваю телефон, а там 5–10 повідомлень через день – «Сонечко, я тебе люблю». Я бачу, як це в побратимів: дзвінки ледь не щогодини. З одного боку, думаю, це нормально, а з іншого, дякувати богу, мене дружина не відволікає від роботи. Мати на заході Україні, коли почалися прориви російські в бік Дніпропетровщини, умовив її переїхати, і спокійний зараз, що вона від війни подалі. 

Оптимізм, звісно, є. Працювати хочеться, знищувати ворога – також. Вірю, що колись це все закінчиться й настане мирне життя. Щойно закінчиться війна й відкриють кордони, планую мандрувати. Буквально перед повномасштабним вторгненням, 19 лютого, я повернувся з Канарських островів, ми плавали на яхті, я хотів ще потрапити на вулкан Тейде. Але подолавши 5500 кілометрів, подивився на закритий фунікулер, бо на горі температура на два градуси менше норми була й вітер дув. Тому після війни поїду дивитися на Тейде.