«Зараз у мене є те, чого в цивільному житті я, мабуть, не отримала б», – розповідає психологиня «Хартії» Лоліта. За її словами, за час служби вона стала сильнішою – навіть попри важке поранення. Психологиня Маріна згадує, що пішла у військо слідами старшого брата, а «Казка» – про те, як у роботі з бійцями їй допомагає казкотерапія. 

Спеціально для Віледжа комунікаційник «Хартії» Дмитро Кузубов поспілкувався з офіцерами-психологинями бригади про роботу в чоловічому колективі, зростання у війську, а також мрії після завершення війни.

 

 

Маріна

Я з Хмельницького. Після дев’ятого класу мій старший брат вступив до військового ліцею. Я приїжджала до нього на присягу, свята. Після випуску брав пішов до Національної академії прикордонної служби в Хмельницькому. Там я теж його відвідувала. І настільки захопилася цим, що захотілося йти його стопами.

Старший брат зазвичай наглядає за молодшою сестрою. Я обрала, щоб за мною ніхто не наглядав.

У 2020-му я закінчила школу та вступила до академії НГУ в Харкові на психологію. Мені завжди подобалася робота з людьми, хотілося допомагати їм.

 

23 лютого 2022 року ми прийшли після занять, лежали в кімнаті й планували завтрашній день. Ніхто навіть не думав, що щось може розпочатися. 

[Уранці 24 лютого] нас підняли по тривозі. Перше, що ми зробили – подзвонили до хлопців із нашої групи й запитали, чи це не навчальна тривога. Вони сказали, що тривога бойова: «Беріть із собою все необхідне та спускайтеся [в укриття]». Я зателефонувала своєму хлопцеві запитати, чи не жартують із нас.  

Інформацію нам не сильно доводили – просто сказали, що у країні війна. Ми вже почали читати новини, обдзвонювати родичів. Нам провели шикування, ми поснідали, зарядили зброю. Дехто одразу поїхав на оборону Харкова. Наш факультет спочатку залишився, потім хлопців забрали, в академії залишилися тільки дівчата. 

Наступного ранку нас відпустили з академії, і ми роз’їхалися по Харкову. Три дні жили в підвалі. Урешті нам дали команду, що можемо їхати з Харкова. День я побула вдома. Потім нас викликали на Львівщину для продовження навчання.

У березні 2024-го в нас був випуск з академії. За розподілом я потрапила в «Хартію». Спочатку служила офіцером-психологом батальйону забезпечення у Дніпрі. У серпні мене перевели в підрозділ управління. А у грудні 2024-го я поїхала в зону бойових дій.

Я молода дівчина, [тому спершу] було страшно працювати з дорослими чоловіками. Здавалося, що мене не сприйматимуть як психолога, фахівця у своїй справі, казатимуть:«Що ти розумієш? Як ти можеш нам допомогти, якщо там [на фронті] не була?»Але врешті сприйняли нормально. Здається, навіть через те, що я дівчина, мені легше працювати із чоловіками, вони більше відкриваються.

Ми тут для того, щоб допомагати. Якщо, наприклад, у людини депресивний або пригнічений стан, не хочеться нічого робити, можливо, щось турбує, безсоння, конфлікти в підрозділі, які не вирішують – із цим усім можна звернутися до психолога.

У нас немає примусової роботи, працюємо лише за згодою. Краще спочатку запитати, як справи, налаштувати довіру, а не одразу: «Я психолог, офіцер, а ти солдат, маю тобі допомагати». Ми побратими, немає ані звань, ані посад. Не хоче людина зі мною спілкуватися, колега приїде – з ним може спробувати. Треба шукати шлях до людини.

Ми не перебуваємо з військовослужбовцями 24/7. З ними є побратими, сержанти. Якщо до нас підходять побратими й кажуть, наприклад:«Він останнім часом закритий, ні з ким не розмовляє» – ми реагуємо. Але такого, щоб ми побачили людину та сказали, що їй точно потрібна допомога, у нас немає, ми ж не сканер.

[Зі скарг] у військових найчастіше – це порушення сну: людина не може спати або сняться жахи. Також часто пригнічений стан через те, що постійно все однотипне, немає нічого нового. І те, що люди далеко від сімей.

Робота психолога – це короткочасні стани. Довготривалі стреси, глибокі психологічні травми пропрацьовує психотерапевт. Якщо потрібне медикаментозне лікування або бачимо проблему, яка потребує спеціаліста з медичною освітою, направляємо до лікаря-психіатра в лікарню МВС.

 

У нас часто проходять тренінги й лекції. Є протокол ICOVER [шестикроковий алгоритм першої психологічної допомоги для виведення людини з гострої стресової реакції в умовах бойових дій] – це якщо хлопці перебувають на бойових. Якщо не на бойових, то це дихання, мʼязова релаксація, техніки стабілізації. Цього всього ми навчаємо.

 

Ми ставимо хлопцям запитання: «А як ви себе стабілізуєте, коли вам там погано, або коли є якийсь стрес?» І хлопці розповідають, що сідають, дихають, а потім використовують вправи стабілізації, які ми даємо. Тому фідбек є. 

Я і мій побратим, колега, завжди кажемо, що якщо хоча б одна людина сказала тобі «дякую», твоя робота вже минула недарма. І потім після консультації, коли до тебе підходять, кажуть «дякую» й усміхаються, для мене це найбільша віддача від роботи.

Я тут не дівчина, я тут психолог. Приїжджаю й виконую свою роботу. Коли навчалася в академії, у нас теж дівчат було небагато, тому вже звикла [до чоловічого колективу]. У будь-якому чоловічому колективі буде, можливо, надлишкова увага до дівчини або якісь жарти між собою. Якщо є якісь жарти, пропускаю їх [повз вуха].

Найскладнішим для мене є відстань від рідних. Бачу їх лише раз на рік, і це, звичайно, дуже сумно й важко. 

[За роки служби] я стала трішки дорослішою й мудрішою. Не пошкодувала [про свій вибір долучитися до війська]. Можливо, обрала б професію цивільного психолога, але з огляду на ситуацію в країні, думаю, мій вибір стати військовим психологом був немарним.

У нас є вакантні посади психологів, ми запрошуємо до себе в команду. Думаю, цивільні дівчата можуть відкрити сторінку «Хартії», подивитися, як це все відбувається, і надихнутися.

Зараз важко щось планувати через обставини в країні.

Але є мрія, яку дуже хочеться здійснити – подорожувати. Особливо хочу побувати у Швейцарії та побачити Альпи.

 

«Казка»

[Мій позивний] «Казка». У мене перша терапевтична освіта – казкотерапія. Розповідаю та слухаю казки. І вірю в них.

Я з Ірпеня. Усе життя знала, що хочу бути психологом. Хотілося допомагати людям, і, сподіваюсь, я їм допомагаю. [У цивільному житті] дев’ять років працювала психологом. Спочатку – з жінками. Потім – два роки у школі. Там були дітки із затримкою [психічного] розвитку, це було важко. Далі півтора року – в івент-агенції, бо маю другу освіту – менеджмент соціокультурної діяльності.

 

Я довго не брала на консультації чоловіків – не знаю, чому. Коли почалася АТО, уже волонтерила з військовими, у мене було багато друзів серед них – я раніше вболівала за «Динамо», і звідти хлопці пішли служити. Тоді я їм почала психологічно допомагати.

Потім почалася повномасштабка. Тривалий час я волонтерила. Тоді влаштувалася в госпіталь МВС. Там був реабілітаційний проєкт від «Лікарів без кордонів». 90% часу ми опікувалися людьми з ампутацією. Я навчилася працювати з фантомним болем. У міру того, як проєкт добігав до кінця, питання мобілізації ставало для мене дедалі гострішим. Я хотіла працювати з військовими, і у 2023-му отримала сертифікацію військового психолога. 

Я обирала між трьома бригадами. І лише в «Хартії» начальник поставив мені правильні запитання – про досвід, специфіку, сертифікацію тощо. Це був кінець квітня 2025-го. На етапі рекрутингу я сказала майбутньому керівникові, що точно не тиловий психолог і не зможу працювати з папірцями в кабінеті. 

Спочатку був «хартійський квест» – мініБЗВП для жінок, які збираються мобілізуватися, і хлопців, які йдуть за контрактом «18–24». У тебе є три дні, щоб передумати. У нас ніхто не передумав. На БЗВП усе було «згідно-відповідно». Нас, жінок, ще й обʼєднали у взвод із чоловіками 50+. На КМБ (курс молодого бійця) вже було цікавіше. Нам довели історію «Хартії», нашу місію й візію. Класно пояснювали вогневу, такмед, розповідали про дрони.

Поки я очікувала БЗВП і КМБ, від нудьги почала працювати психологом. Комбат звернув на це увагу. І вже на КМБ каже: «Я тебе залишу тут». Тоді у мене сталася внутрішня істерика. Дзвоню начальнику: «Ви мене тут залишаєте?» А він: «Заспокойся, наказ уже готовий». 

Перший місяць мене знайомили з усіма. І місяці три треба було, щоб військовослужбовці нас прийняли й почали допускати до себе. Я почала з психодіагностики новоприбулих. Памʼятаю перший тренінг для мінометників. Було нелегко, бо вони дуже закриті. Але врешті ми впоралися.

Військовий психолог – це про кризову допомогу. Це не психотерапія, бо для психотерапії потрібен безпечний простір, а ми перебуваємо в небезпечному. 

У нас є декілька постійних напрямів роботи. Це моніторингособового складу, коли ми заїжджаємо до них, грубо кажучи, попити чаю. Але водночас з ними спілкуємося, спостерігаємо, дивимося, як у них настрій. Одночасно проводимо оцінку психологічного стану. 

Зазвичай, коли військовослужбовці приходять із позиції, ми проводимо дебрифінг: дивимося, як вони себе почувають, чи не було там критичних моментів, якщо були – як вони з ними впоралися, чи мають якісь запитання та проблеми, які ми можемо допомогти розв’язати. 

Також проводимо тренінги, навчання. Це самодопомога, самодіагностика, протокол ICOVER. Для новоприбулих у нас є психодіагностика, великі тести. Для постійного особового складу раз на три місяці проводимо тестування на суїцидальний ризик, на те, як вони почувають себе в колективі.

Найперше й найважливіше – самодіагностика. Є така штука, як температура емоцій. Якщо тіло захворіло, ти міряєш температуру – так само, якщо в тебе є емоція, з якою ти не можеш упоратися, маєш оцінити її рівень. У нас є чотири центри – тіло, емоції, поведінка й наші сенси. Тобі треба зрозуміти, де ти зараз, що відбувається, як ти на що реагуєш і що хочеш виправити. Якщо можеш це зрозуміти – ти контролюєш ситуацію. 

Далі найпопулярніше – це заземлення. Навчаємося відчувати землю під ногами, пострибати, походити, стояти. Воно нас витягує з емоцій у тіло. І тоді, коли ти вже відчуваєш його, можеш критично ухвалювати рішення. 

 

Технік дихання дуже багато, і кожному підходить різне. «5-4-3-2-1» знаєте? Пʼять предметів, які ти бачиш, чотири – які чуєш, три – яких можеш торкнутися, два – яких понюхати й один, який можеш спробувати на смак. Крім того, значна частина нашої роботи – заходи відновлення: масаж, басейн, реабілітація, іпотерапія, кераміка, кіно. Також працюємо з пораненими.

Частіше військові звертаються до нас, якщо бачать, що з побратимом щось не так. Можуть подзвонити, наприклад, якщо дружина подала на розлучення. Це великий стрес. Ми маємо приїхати поговорити. Насамперед вони для мене люди, і вже потім – військовослужбовці. А ми для них – друзі, і вже потім – психологи. 

Найпопулярніша скарга стосується адаптації із цивільного до військового, бо людей виривають зі сталого життя, одягають у форму, змушують носити бронік. Друга – стосунки, коли ти не бачиш партнера, а він – тебе. І третя – кризові ситуації на полі бою: хтось зловив «панічку», хтось уперше в житті евакуював «двохсотого» або «трьохсотого» тощо.

Я працювала психологом у школі. Там найчастіше відчиняють двері в кабінет, учителька за руку заводить тіпа й каже: «Зроби з ним щось, полагодь його». Тут такого дуже мало. Коли ми тільки вводили дебрифінги, було складно, бо хлопці не знали, що це таке, не розуміли, навіщо це. Але потім адаптувалися, звикли. Якщо раніше роботу ініціювала переважно я, то зараз уже військовослужбовці й самі звертаються, дзвонять:«Коли ви приїдете? Ми вже чайник поставили». Для них ми як частина життя. 

Я не пошкодувала, [що долучилася до війська]. Були [жарти в мій бік], але на них треба теж відповідати жартом. [Потрібні] швидка реакція, гумор і розуміння того, що ти теж військовослужбовиця – такого ж рівня, як і вони. Але досвіду чогось критичного в мене, слава богу, не було.

Існує стигма про те, що бути військовим психологом дуже важко. Це не так. Нас усіх навчають працювати з людьми, і ми тут так само працюємо з людьми. Просто треба бути готовим до того, що це військовослужбовці.

На мою думку, [у війську] я стала стабільнішою й дорослішою. Навчилася приймати смерть. Цієї весни був складний період, у нас були поранені та втрати – ще й людей, яких я дуже добре знала. Але в мене є психотерапія, я із цим справляюся. НГУ робить для військових психологів ретрити в Португалії. Улітку я поїхала туди на 10 днів, і стало легше.

У нашій бригаді 70 вакансій психологів. У нашому батальйоні – три психологи. Останні два місяці нас двоє – ми ще вивозимо, але працюємо 24/7. Тому, психологи, ідіть до нас.

[Після війни] я мрію відкрити реабілітаційне село. Там буде багато психологів і заходів відновлення. У нас будуть свої мінімальні правила. І все, що люди там робитимуть – це відпочиватимуть, висипатимуться, займатимуться чимось, що їм подобається. Це така мрія на «колись». Я не бачу себе ніким іншим.

 

Лоліта

Я родом зі Словʼянська. Працюю військовим психологом уже 3,5 року. Ще до початку служби мене цікавила робота з людьми, хотілося бути корисною там, де допомога справді необхідна.

У мене дві освіти. Перша – це культурологія, я івент-менеджер. І друга – психологія. Зараз ще навчаюся на магістратурі в академії НГУ в Харкові.

 

[24 лютого 2022-го] я була в Харкові. Зранку почула знайомі звуки, бо я зі Словʼянська, де війна почалася ще у 2014-му. Паніки не було, лише розуміння, що треба робити. Ще із 16 лютого в мене була готова «тривожна валізка». Тож я швиденько зібралася та приїхала знову до Слов’янська, бо там було більш-менш тихо. А вже коли ситуація почала загострюватися, поїхала до Дніпра.

Я закінчувала навчання й думала: «Треба вже визначатися щодо роботи». Стояла між двох вогнів – івент-менеджментом і психологією. І тут мені мама каже: «Нова бригада формується». У мене вся сімʼя військові – дідусь, мама, вітчим, дядько. Тому в мене не було іншого вибору, і я пішла в «Хартію». Мені кидали різні «хартійські» вакансії – і в медійку, і на психолога. Я вирішила, що психологія у війську – та галузь, де я буду кориснішою, і 31 травня 2023 року почала служити. 

У 2024-му я вибула зі служби на девʼять місяців. Це сталося 23 квітня, у День психолога. Мене зранку привітали, а в обід «привітали» вже сусіди. На полігоні трапилася біда. [Перший головний сержант «Хартії»] «Капа» загинув – найкраща людина. Я отримала важке поранення й травматичний досвід. 

Перші чотири місяці після поранення я думала: «Нащо я пішла служити? Не хочу повертатися». Але пройшла лікування й психотерапію. Зараз усе нормально. І цей досвід [поранення] мені 100% допомагає.

[Ознаки, які вказують на те, що військовослужбовцю варто попрацювати з психологом] – це насамперед помітні зміни в поведінці й емоційному стані: тривожність, дратівливість, замкнутість. Також можуть бути проблеми зі сном, емоційне виснаження, зниження працездатності або концентрації.

Якщо людина відчуває, що самостійно вже складно справлятися – доречно звернутися до психолога. І це не про слабкість, а про силу та турботу про себе.

Найчастіше військовослужбовці звертаються саме через емоційне виснаження, тривогу, проблеми зі сном, напруження у стосунках із близькими. Звісно, бувають звернення після пережитих травматичних подій. Буває й таке, що людині просто хочеться виговоритися й отримати необхідну підтримку.

 

Зазвичай я починаю зі спілкування та встановлення довіри між нами. Спочатку важливо зрозуміти, що саме турбує людину та в якому вона стані. Далі визначаємо основну проблему й відповідно до цього вибудовуємо план подальшої роботи.

Завдання людини – вчасно помічати погіршення свого психоемоційного стану та знати, як його стабілізувати. Якщо немає можливості звернутися до психолога, головне – не залишатися наодинці. Базово може допомогти спілкування з командирами, побратимами, а також із близькими людьми. Дати собі час на відновлення, відпочинок і сон. Також є прості методи саморегуляції, які можна використовувати самостійно: заземлення, мʼязова релаксація, повільне глибоке дихання й концентрація уваги на навколишньому середовищі. Ці методи є в загальному доступі в інтернеті. Кожна людина може ознайомитися з ними й у майбутньому тренувати на собі.

[Адаптуватися в колективі] мені було нескладно. До мене як до дівчини з боку чоловіків ставлення лояльне. Проте одного разу під час моніторингу психоемоційного стану я ставила військовослужбовцю запитання щодо роботи, а він почав жартувати [в мій бік]. Це був єдиний раз, коли я накричала на людину: «Дотримуйтеся, будь ласка, субординації».

У роті ми проводимо психологічну підготовку з комунікації, щоб військовослужбовці більше дізнавалися одне про одного. Знати щось про побратима – це добре, бо ми всі розуміємо, де перебуваємо і, не дай боже, щось станеться, такі знання можуть [стати у пригоді]. Саме над цим я працюю, щоб хлопці більше відчували колектив.

Я з хлопцями на зв’язку 24/7. На позиціях є інтернет: якщо когось щось турбує, вони мені пишуть, і ми проговорюємо це в онлайн-форматі. Це про довіру. Якщо щось трапилося, і людині потрібна допомога, можу приїхати й уночі. Але хлопці зазвичай звертаються вже зранку – розуміють, що я людина й теж потребую часу на відновлення.

Побратими мене мотивують. Мотивує, що я отримую класний фідбек від своєї роботи. Коли люди виходять із позицій, замучені, працюю з ними, намагаюся допомогти їм. Вони приходять до мене й дякують.

Близькі мене підтримують, завжди допоможуть. Щоправда, бабуся до моєї служби ставилася скептично: «Молода дівчина, гарнюня моя, куди ти прийшла?» На жаль, її вже не стало – це теж по моїй психіці вдарило. 

Зараз у мене є те, чого в цивільному житті я, мабуть, не отримала б. Навіть думала про це: «Якби не війна, чи мала б я зараз те, що маю?» Я стала сильнішою. У майбутньому я б хотіла займатися клінічною психологією. І, звісно, [мати] сімʼю.