Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022-му багато українців почали цікавитися своїм походженням і переважно шукають родичів самостійно. Ми розпитали людей, які досліджують свої генеалогічні дерева, чому це важливо і як почалась їхня історія пошуку? Також поговорили з генеалогинею Оленою Воротинцевою й етнологинею Анною Ніколаєвою – до якого століття можна «докопатися», сидячи вдома, як і де починати пошуки родичів і навіщо ходити по кладовищах.

Катерина «Тиха» Реуцька

досліджує родовід три роки, дійшла до шостого коліна за маминою гілкою

Раніше родоводом займався мій батько, коли ще був молодий, і тоді дійшов до восьмого коліна, але загубив усі документи, коли пішов на службу. Мені ще з дитинства було цікаво дізнатися походження свого прізвища – я завжди гуглила, хто ми такі й раптом натрапила на польський сайт, де пояснювали походження Реуцьких. 

Михайло «Тихий» Реуцький – батько Катерини – загинув у лютому 2023-го в бою в Бахмуті. У липні 2023-го Реуцького посмертно нагородили званням «Герой України», а у вересні 2024-го на честь «Тихого» назвали парк на вулиці М. Котельникова.

Я дізналася, що Реуцькі належали до польської шляхти, у них навіть був герб. Тоді задумалася, що було б класно дійти від початку [родоводу] до сьогодні. На жаль, дідусь помер дуже рано від раку легенів, тому по гілці Реуцьких, яка мене першочергово цікавила, майже нічого немає. Я знаю, що вони були хліборобами і їх розкуркулили під час Голодомору, але предків немає ні в метричних книгах, ні в архівах жертв Голодомору.

«Це мої прапра по маминій лінії, Сільвестр та Устина. Устина була кухаркою у панів, а Сільвестр — кучером»

Мій дідо був наймолодшою в сім’ї дитиною й дуже важко працював на батьків. Як розповідали родичі, батьки його не дуже любили – у діда не було навіть запасних штанів для роботи. І в момент, коли дідусь познайомився з моєю бабусею, він вирішив переїхати в інше село й узяв у своїх батьків десять рублів. З того моменту минуло дуже багато часу, уже встиг народитися мій тато, і якось діду приходить лист – він його відкрив, прочитав і дуже багато закурив. Як з’ясувалося пізніше, моя прабабця прокляла діда за ті десять рублів, і через пів року після цього листа він помер від раку легень.

Я не знаю, чи дійсно то було прокляття, чи це просто збіг, але коли я тільки почала шукати інформацію про свій рід, було таке інфантильне відчуття, що ми ж одна сім’я, ми всі рідні, а значить, маємо любити одне одного й поважати. Однак, коли дізнаюся такі історії, то стає боляче, бо це частина моєї історії. Але я записую всі ці історії, зберігаю їх і мені стає легше, бо так не хочеться, щоб такі моменти забувалися.

Дуже сумно, що багато людей просто забувають усі ці історії, бо їх же не можна знайти в жодних записах та архівах, вони просто кануть. Тому потрібно хапатися за всі ниточки, спілкуватися зі старшим поколінням і зберігати свою історію.

   

І коли дізнаєшся ці всі історії, то відчуваєш внутрішню впевненість, починаєш упевненіше стояти на ногах. Я така людина, яка вірить у потойбіччя, особливо після загибелі мого тата. Я не вірю в богів, а ось у силу роду – так, я відчуваю, що тато мене підтримує, коли мені це треба.

   

Після того, як загинув батько, мені дуже важливо, щоб його не забули й люди пам’ятали, хто такий Михайло Реуцький. Це для мене зараз як сенс життя, напевно. Одразу ми з мамою хотіли просто замовити генеалогічне дослідження, але згодом я вирішила спробувати сама. Зрештою мені би хотілося створити щось типу родинної книги, але її все одно доведеться оцифровувати.

   

Олена Юрійчук

досліджує родовід трохи менш як рік, у сімейному дереві налічується 490 людей із татової гілки – це сім поколінь 

Років десять тому одна львівська пані почала досліджувати свій рід і дізналася, що ми родичі. Вона зв’язалася з моїми батьками, коли я була студенткою, і не дуже цікавилася генеалогією – уже пізніше вирішила подивитися, що там цікавого. Загалом та пані проробила для мене потужну початкову роботу, бо частина дерева вже була досліджена – за однією з гілок вона простягнулась до 1700 років із документальними підтвердженнями. 

Єврейська гілка родини, яка довгий час лишалась «засекреченою», але кілька запитів в архів, ночі перегляду сканів онлайн дозволили дати імена і памʼять тим, про кого не знали чи не памʼятали десятиліттями

За кілька років мій батько захотів зробити собі карту поляка й тут уже включилась я, полізла в архіви шукати документи – знайшла всі потрібні йому підтвердження й вирішила шукати далі родичів. Якось натрапила на жінку, яка теоретично може бути моєю родичкою з єврейської сторони – їй уже під 80, але нібито жива. Гуглю її ім’я й дізнаюся, що зараз вона мешкає в Нью-Йорку та працює професоркою психології в місцевому виші – вирішила написати й майже одразу відписує, що ми дійсно родина, і вона навіть пам’ятає мене маленьку. Сама вона дитина Голокосту та проживала свій біль через письменництво – написала книжку про своє життя й наших із нею родичів. Звісно, багато імен вона зашифрувала, але ця книжка стала ще одним поштовхом до вивчення роду.

Наразі досліджую татову українсько-польсько-єврейську гілку, мамину теж почала, але необхідні мені документи тільки недавно почали оцифровувати, тому вирішила почекати. Але поки максимально не опрацюю татову гілку й не закрию цей гештальт, до інших гілок не перейду, бо я стала у ступор буквально на своїй бабусі, яку ще застала. Моя прабаба була донькою греко-католицького священника, а прадід – єврейським лікарем, і мене дуже цікавило питання союзу двох родин. Перше ж питання, яке в мене виникло, коли народилася моя бабця. Я до сьогодні не можу знайти будь-який запис у метричній книжці, коли ця дитина народилась, у мене є лише запис про її хрещення. Але знову ж таки більшість старших родичів просто бояться говорити про своє походження, бо впевнені, що одразу в хату зайдуть москалі й розстріляють їх за ці знання.

Зараз я переважно шукаю все в онлайн-архівах. Банальним гуглінням імен вдалося дуже багато чого знайти. Оскільки я поки що шукаю родичів із західної частини України, то користуюсь Agad – це дуже класний варшавський архів, де більшість документів відскановані та зберігаються у вільному доступі. У 2015-му я також їздила у Варшавський архів. А позаминулого року один із польських професорів, якому я написала по допомогу, запросив нашу сім’ю приїхати в Любиту Королівську – це містечко, де народилась моя бабця. Він показав нам будинок, де жила бабуня, повіз на кладовище, де поховані родичі, і показав церкву, де правив мій прапрадід-священник. 

Це маленька бабуся Олени зі своїми батьками, коли дім у Любичі Королівській (Польща) ще був їхнім. Зараз там публічна бібліотека, родина Юрійчуків уперше відвідала будинок два роки тому – з часів Другої світової війни ніхто з родини туди не повертався 

Я дуже люблю романтизувати різні історії й часто прописую їх собі в соцмережах. За кілька років до подорожі я дуже любила передивлятися фільм «Холодна війна» польського режисера Павла Павліковського – там є неймовірні кадри, зняті в якійсь церкві. Й от ми приїздимо в Любичу-Королівську й професор каже, що тут знімали фільм – виявляється, у тій самій церкві, яку я бачила у фільмі, колись вів службу мій прапрадід.

Кадр з фільму Zimna Wojna. На фоні - церква св. Параскеви у Любичі-Князі, де був парохом мій прапрадід з іншої гілки родини

Коли я слухала розповіді своєї бабці про те, як їм доводилося тікати після приходу німців, завжди дивувалася, чому забирали із собою родинні альбоми, фото чи книжки. Мій дідо був лікарем, міг забезпечити сім’ю – у них було кілька будинків, машини, дорогі картини, у сенсі ви забираєте тільки альбоми? 

Коли почалося повномасштабне вторгнення і я складала «тривожний рюкзак», то першим, що взяла із собою, був фотоальбом. 

Ти можеш купити теоретично майже все, але фото й сімейну пам’ять уже ніяк не зможеш відновити. Тому, мені здається, що всі ці пошуки й прагнення віднайти всю родину важливі, бо я хочу пам’ятати про них. Мені важливо передати всі ці історії дітям. Бо саме завдяки моїм предкам я є тут і я не одна, за мною багато поколінь. 

   

Світлана Вертола

досліджує родовід приблизно вісім років, дійшла до шостого коліна 

Колись родовід почав досліджувати мій батько. Річ у тім, що наше прізвище доволі рідкісне, і тато з’ясував, що воно має козацьке походження, а сам рід походить зі Сватового, що на Луганщині. Коли я подорослішала, вирішила сама дослідити родовід, але користуючись уже знайденими батьком даними. Потім знайшла Family Search – це сайт, створений мормонами, там багато різних відсканованих документів. Завдяки цим архівам мені вдалося знайти навіть ті дані, про які не здогадувався батько.

Зараз я тільки почала своє дослідження: спершу максимально опитала всіх родичів (своїх і чоловіка) й зібрала всі фото з родинних альбомів. Під час розмов я люблю дізнаватися не просто якісь базові штуки на кшталт місця народження чи хрещення, роки життя тощо. Обожнюю випитувати різні деталі про першу значну покупку, найбільш пам’ятну поїздку або перше кохання.

Коли я почала все далі заглиблюватися в родовід, запитала в одній із професійних спільнот про документи, і мені відписав генеалог. Зараз він допомагає мені в дослідженнях – за моїми запитами досліджує різні документи й шукає інформацію про предків. Так, наприклад, я дізналася, що моїх предків перемістили на Луганщину з Харківської області. За бабусиною лінією в мене багато родичів походять із Росії, й особисто для мене це досі момент подвійної моралі. Хоча я розумію, що це історія, частина мене, але поки що я ставлю для себе там крапку. Можливо, колись я буду готова дослідити цю гілку, але зараз точно ні. 

Я сама з Іловайська, і коли у 2014-му місто окупували, ми виїжджали, але не думали, що назавжди. І коли вже питання стало руба, ми зрозуміли, що треба забирати якісь речі – перевагу віддали фотоальбомам. Зараз для мене це все дуже цінно, що я можу погортати фото, потримати їх у руках. Також у мене лишилися брошка й намисто, яке дідусь подарував бабусі на народження моєї мами. Ці прикраси для мене – скарб, я їх бережу, як зіницю ока. 

А ще смішна історія: колись, у 2005-му, досліджуючи татову гілку, ми намагалися зробити запит у програму «Жди меня». От у нас досі є той бланк, який вони заповнювали, і навіть фото. Певно, якби не той запит, ми би зараз втратили те фото. 

Усі фото родичів я додаю в дерево на сайті Family Search й паралельно в Canva – це допомагає наочно бачити результати своєї роботи, я бачу, як «оживають» картинка й мої предки, а не просто порожні іконки з цифрами. Ну й іще одна з переваг створення генеалогічного дерева: мені тепер завжди є про що поговорити з родичами – є сенс комусь подзвонити, поспілкуватися. Нещодавно родичі мого чоловіка привезли з Рівненщини купу фото, щоб я оцифрувала. 

Святкування золотого весілля родини Приходченко

Зараз я створюю «Книгу мого роду» від «Видавництва Старого Лева» – у ній є багато підказок і сторінок, які можна заповнювати. Я записую різні цікаві історії з життя предків – буквально падаю вухом на розмови родичів на святах і все-все записую. Наразі це як чернетка – коли я відчуватиму, що достатньо дослідила рід, то хочу замовити сімейну книжку на замовлення. 

   

Марія Маковецька

досліджує родовід близько двох років, у сімейному дереві наразі нараховується 233 людини – це вісім поколінь 

Дуже смішно, але все почалося зі студентського завдання – треба було дослідити родовід. Мені дуже пощастило, бо мої батьки походять з одного села, і це дуже сильно звужує коло пошуку. До того ж це Дніпропетровщина, освоєння цих земель відбулося не так давно – приблизно 18–19 століття, тому не довелося копати дуже глибоко.

В Марії доволі великий рід – довгий час дівчині було непринципово, кого називати бабусею чи дядьком, але згодом з’явився спортивний інтерес

Через те, що ми всі жили в селі, у мене доволі великий рід – я знаю, що це мій родич, і це родич, але було непринципово, кого називати бабусею чи дядьком. Потім у мене вже з’явився спортивний інтерес – дізнатися, скільки ж тут навколо тих бабусь, дідусів і решти родичів.

Одного вечора я посадила маму за стіл і ми почали в блокнот записувати всіх родичів, яких пам’ятали, – дату народження, смерті, місце поховання, інші ключові моменти. Заглиблюватися в рід довелося вже з бабусею, яка ще трохи пам’ятала прародичів. 

Згадую ці класичні історії про «совєтський союз, у якому було добре жити». А потім починаєш копати родовід і з’ясовується, що в 1940-х роках була окупація, і бабуся потрапляє в концтабір – у мене навіть лишився спогад, у якому вона описувала певні моменти їхнього побуту. 

Оцифрований спогад бабусі із родини Заморених про побут у концтаборі

Узимку 1947-го бабуся приїжджає в село, і тут починається голод. Через те, що бабуся вкрала на полі два початки кукурудзи, її знову відправляють у радянський табір. Вона була в Новосибірську та згодом завагітніла – знову ж таки ніхто не знає, від кого. І коли вже її доньку запитали, чия вона, та казала: «Я не знаю, хто я. Мой отец – Советский союз». До речі, коли моя прабабуся повернулася з концтабору, вона їла лише моркву – це все, що в них було під час голоду. І через це новонароджена бабуся була характерного жовтуватого кольору. Після таких історій хочеться просто запитати: «А дійсно вам там так добре жилося?». 

Усі свої знахідки я звела в спільне дерево на MyHeritage, і через певний час сайт підкинув мені «збіг» із родом краєзнавця Миколи Титовича Макаренка, який тут жив і досліджував село. У нас є спільна гілка, яку він вивів до 1820-х – так я отримала частину родичів із маминої лінії. З батькової сторони я ні з ким не спілкувалась, уже й немає кого розпитати. Можливо, колись я досліджу цю гілку в архівах, і коли буде достатньо інформації, то зроблю якийсь родовідний плакат на всю стіну або окремий сайт. 

Це родовідна таблиця краєзнавця села Писарівка Дніпропетровської області, звідки Марія брала інформацію про свій рід

   

Ось це все треба надалі показувати й розказувати, особливо в наш час, коли є такий жахливий сусід, який усе знищує. Локальна історія, як і генеалогія, показує корені – звідки ти родом. Росіяни знову виривають у нас коріння і хочуть забрати найголовніше – прив’язку до рідної землі.

   

Знаю, що перед деякими людьми дійсно зараз постає питання, що робити, коли застряг на родичах із Росії. Якщо це не сучасні родичі, то все можна знайти в оцифрованих метричних книжках. Звісно, нікому з нас не хочеться цієї спільної історії з росіянами, але вона в нас є. І викидати частину своєї ідентичності чи стерти частину свого ДНК не можна.

   

Назар Марут

досліджує родовід п’ять років, у сімейному дереві дійшов до 10 покоління (1720-ті роки)

Я почав досліджувати родовід у часи коронавірусу: тоді померла моя бабуся й ми почали частіше їздити на цвинтар – я звертав увагу на надгробки та почав розпитувати про похованих. Спершу записував усе в зошит і почав писати своєрідну сімейну книжку – записував прізвище, ім’я й по батькові родичів, їхні дати народження та смерті, дітей, одруження й розлучення. Поки що я досліджую лише мамину лінію, татову й не починав – його родичі розкидані по всьому Львову, і я до них майже не їжджу. Також почав збирати в родичів старі фото, згодом поліз і в документи. Спершу я шукав лише прямих родичів, тепер же в мене є багато гілок з іншими родами – довелось оформити домашній мініархів. 

Домашній архів я оформив у вигляді справ за родами. Ну, наприклад, ось тут є рід моєї баби Насті й діда Сенька. Спершу я роблю інформаційну карту: повне ім’я діда, дата й місце народження, його батьки, рідні сестри й брати, дружина, рік і місце одруження, діти, дата й причина його смерті, а також місце поховання. У кожній такій «сімейній справі» є оцифровані документи або копії з архівів. А ще в мене є старовинні біблії – мені їх привезли із села, але я й сам хочу якусь з’їздити. У ній на форзаці дідо писав, як у 1935-му захворів на тиф – думаю, він вважав, що помре, тому й зробив цей запис.

Також у мене є дуже багато фотографій – я назбирав їх у своїх родичів. Ще, звісно, не до всіх дійшов, але маю майже цілий альбом. Кожне фото я підписую на звороті, що хочу потім передати це наступним поколінням. Але я припустився великої помилки – у 2022-му із села мені привезли багато старих фото, але вже ніхто не пам’ятав, хто на них. Батьки кажуть: «Ну навіщо вони тобі треба, як нікого не знаєш» – і я таки спалив усі ті світлини. Досі жалкую про це. Тому коли мені передали фото (теж із невідомими родичами) з іншого села, я лишив усі – нехай лежать, може, колись докопаюсь, хто вони.

Архівні сімейні фото Назара Марута

В архів я пішов за кілька років після того, як узагалі почав цікавитися родом. Але то був невдалий похід: я не знав, що справи й метричні книжки треба заздалегідь замовляти – думав, що приходжу, беру будь-яку книжку, яку хочу, і читаю. Наступного разу я вже замовив собі справи та прийшов в архів із подругою – ми з нею разом досліджували наші дерева. Якось полізли в польський архів і з’ясувалося, що ми якась далека родина. Ще одній подружці допомагав і з’ясувалося, що ми семиюрідні брат і сестра. Я так уже половину своїх друзів затягнув у генеалогію.

Поки що в мене є маленьке дерево на MyHeritage – вирішив не брати підписку на сайті, а самостійно скласти родовід. Якщо дерево, то хочу оформити його вручну, але поки не збагну, як правильно й красиво його краще робити, бо хочеться записати все: ім’я, прізвища (дівочі теж), по батькові, роки народження та смерті.

У мене вже є готова одна книжка – про прабабусю, там повністю її історія, з фото: є записи про її весілля, про її дітей, чоловіка, весілля її дітей уже. І такі книжки в мене є про кожного прародича, до прапра я вже не дійду, бо в мене немає їхніх фото. Улітку збираюся переписати цю книжку, бо родичі позгадували багато нових історій. Робити якусь книжку про всю свою родину я не хочу – краще писатиму окремі історії своїх родичів, але тільки фото яких збереглися. 

   

З чого починати пошуки

пояснюють генеалогиня Олена Воротинцева й етнологиня Анна Ніколаєва

Олена Воротинцева
Анна Ніколаєва

Найперше, що треба зробити, – розпитати найстарших родичів. Це можуть бути бабусі, дідусь, прабабусі та прадідусі, якщо ще живі, їхні сестри й брати. Головне, щоб це були найстарші родичі, бо зазвичай вони більше пам'ятають. Звичайно, почати можна зі своїх батьків або інших родичів, з якими ви разом живете.

Саму розмову треба правильно організувати – не приходьте до родичів із допитом. Можна влаштувати сімейне застілля або почати розмову під час свят, коли люди більш відкриті. До речі, старші люди часто люблять згадувати родичів під час гробків (на поминальні дні перед Великоднем).

Питання треба теж ставити обережно: наші родичі мають дуже багато психологічних травм, зокрема пов’язаних із Росією та росіянами. Вони боялись у принципі щось говорити про своє походження, особливо якщо родичі були заможні. Старше покоління й досі дуже боїться щось розказувати про свій рід і родину, тому треба створити розслаблену атмосферу, щоби бабусі й дідусі самі почали згадувати якісь історії. Потім уже потихеньку можна підводити до запитань: «А коли народилась прабаба?», «Які пісні тобі співала мама» або «Яка сукня була в тебе на весіллі?»   

Варто розуміти, що багато людей не пам’ятають точні дати народження або смерті, вік – розпитуйте приблизні роки. Для дослідження родоводу найголовніше знати прізвище, ім’я, по батькові та місце народження. Навіть якщо ви більше нічого не знаєте, від цього вже можна відштовхнутися й шукати дані в архівах, пояснює Воротинцева. 

Якщо ж ви збираєтеся зробити якусь сімейну книжку, то, звичайно, збирайте всі сімейні історії та легенди (але не довіряйте всьому, що кажуть родичі). Це все треба для того, щоб історія стала живою – уточнюйте, у яких війнах брали участь діди та прадіди, хто куди переїздив і так далі. Це все додаткова інформація, за допомогою якої потім можна розширити історію вашої родини.

Наступний крок – архіви

Після того, як ви зібрали інформацію від родичів, можна йти в (електронні) архіви. Якщо прабабусі народилися до 1947-го, тоді точно треба звертатися в архіви, якщо ж пізніше – то в органи ДРАЦС (Державний реєстр актів цивільного стану громадян). Для цього потрібні:

• паспорт;

• свідоцтво про народження того, хто звертається;

• свідоцтво про народження одного з батьків, чиїх родичів ви шукаєте;

• свідоцтво про шлюб батьків (за можливості).

За законом, документи у ДРАЦСах зберігаються 75 років із моменту складання – це захищені дані, тож родинні зв’язки треба доводити документально. В архівах кожен охочий може шукати потрібний документ без підтверджень – так можна знайти своїх далеких пращурів або й не своїх родичів узагалі. 

Воротинцева радить насамперед шукати родичів у метричних книгах – у радянські часи ці документи замінили книжки реєстрації державного стану. Навпроти кожного року в метричних книжках написано фонд, опис і номер справи – це архівний шифр. Він потрібен для замовлення метрик, якщо ви збираєтеся в архіви. Перш ніж подавати запит до фізичного архіву, генеалогиня Ніколаєва радить перевірити, чи є оцифровані документи на сайті е-архівів. 

Як зрозуміти, котра метрична книга треба:

• визначити, чи була церква, костел, кірха або синагога в населених пунктах ваших родичів;

• якщо в селі не було церкви, треба знайти найближчий населений пункт, де вона була. Наприклад, у селі Старосілля на Київщині не було власної церкви, тому всі документи зберігалися в Іллінецькій церкві, у найближчому великому населеному пункті – Сваром’ї;

• документи треба шукати в архівах, зважаючи на сучасний адміністративний поділ України. Тобто якщо у 20 столітті села на лівому березі Києва належали до Чернігівської губернії, документи про них зберігатимуться в архіві Київської області.

Ще є сповідальні книги, або сповідні відомості, – це списки парафіян, які приходили на щорічну сповідь під час великого посту. У цих списках має бути інформація про склад сім’ї: так, наприклад, можна дізнатися, скільки в сім’ї було дітей і вік усіх членів родини. 

Важливо: сповідні відомості велись лише у православних і католиків. Якщо ваші родичі – євреї або лютерани, то таких книжок не вели.

Наступний документ –ревізькі казки. Це офіційні переписи населення. Загалом їх було десять із 1719 до 1858 року й проводили їх із періодичністю від 5 до 20 років, уточнює Воротинцева. У казках можна було дізнатися про склад родини: перелік чоловіків і жінок і їхній вік. Іноді записували, який у людей був будинок, скільки було худоби (або навіть кількість бджіл у господарстві). 

Ревізькі казки треба шукати в іншому місці – у Фонді Казенної палати. Якщо ви, наприклад, шукаєте родичів із Київської губернії, то звертатися треба у Фонд Київської Казенної палати.

Де шукати метричні книжки й ревізькі казки?

FamilySearch – найбільший мормонський сайт, який створили у 2000-х роках. Тоді мормони їздили по всьому світу й оцифровували документи, зокрема українські. Під час російсько-української війни вони продовжують оцифровувати архіви, зокрема документи з тимчасово окупованого Херсону. Решту документів вивезли в Сімферополь, і я не розумію, коли хоча б росіяни отримають доступ до цих справ, не кажучи вже про українців, каже Воротинцева.

На сайті FamilySearch є найбільша база українських і закордонних е-архівів. Варто ввести прізвище свого прародича та населений пункт – і сайт видасть збіги з родинних дерев, записи з документів або уривки з газет чи книжок. Але там дуже багато помилок: нещодавно я шукала Лебединський повіт (нинішня Сумщина) й побачила на сайті, що він позначений як Курська область. Саме тому й треба занотовувати собі архівний шифр. 

Чому так важко дістати інформацію з військових архівів

Майже всі військові архіви розташовані в Росії: Перша, Друга, російсько-фінська війна, Кримська війна – усі документи є в архіві Міноборони в Подольську або у військово-історичному архіві в Москві. Наразі невідомо, чи отримають українці доступ до цих архівів хоч колись.

Звісно, деякі копії архівних документів є, зокрема в мережі. Можна знайти документи часів Першої й Другої світової війни, але самих документів дуже мало. Є кілька російських онлайн-джерел на кшталт «Подвиг народа» або «Мартиролог», але генеалогиня й етнографиня Анна Ніколаєва запевняє, що вони розміщені на голландських ресурсах, заборонених у Росії.Так, вони створені росіянами, але самі бази даних не є російськими, тому з них можна витягнути якусь інформацію.

Частину військових документів 1939–1945 років зберігають також в українських ЦДАВО й ЦДІА: там є картки полонених чи репресованих військових. Якщо предків розкуркулювали, піддавали репресіям або засилали в концтабори, то інформація про них може зберігатися в архівах СБУ або державних обласних архівах, уточнює Ніколаєва. Також своїх родичів можна знайти в кримінальних справах – тоді від дій Радянського Союзу страждали багато українців.

Чому в родичів постійно змінювалися прізвища? 

Зміна прізвищ – це нормальна ситуація, особливо для початку 19 століття, підтверджують генеалогині. У Київській губернії, частині Полтавщини, Чернігівщини завжди були прізвища, на відміну від Російської імперії – там прізвища з’явилися на початку 20 століття, до того люди просто мали ім’я й по батькові. 

Українці завжди мали прізвища, але вони дуже змінювалися, іноді прям кардинально, каже Воротинцева. Наприклад, могло бути прізвище Артеменко – від імені першого пращура Артема, від якого й пішла ця родина. А щоб якось розрізняти всіх Артеменків і їхні сім’ї, часто давали так звані вуличні прізвиська – за якусь особливість або фізичну ваду. І так виходить, що в одних документах родичів підписували як Артеменків, а в інших архівах вони вже стали умовними Кривоносами, а потім знову ставали Артеменками, – пояснює генеалогиня.

У метричних книжках інколи трапляються доволі нетипові імена, наприклад, Єпафрадіт – так священники давали «погані» імена дітям, народженим незаконно (поза шлюбом), щоби цей «гріх» супроводжував їх усе життя.

Варто розуміти, що переписи населення були офіційними документами, там людей записували справжніми іменами й прізвищами. А от метричні книжки або сповідальні розписи вели священники, і людей записували «вуличними прізвиськами». 

Інколи прізвища спеціально переписували на російський лад, але Воротинцева уточнює, що переважно прізвища й імена записували так, як чули. Тому є багато варіацій одного й того прізвища. Собі можна виписувати всі ці варіації імен і потім обирати «найбільш популярне», те, яке зустрічається найчастіше. Якщо ви складаєте родинне дерево (особливо на якихось інтернет-ресурсах), краще записувати імена й прізвища так, як вони записані в метричних книгах.

Як треба складати сімейне дерево, є загальні правила?

Зрозуміло, що в дерево варто вписувати інформацію про себе, братів-сестер, батьків, бабусь-дідусів і так далі. Правил як таких немає, але можна спростити собі роботу: наприклад, я спершу записую собі лише прямих родичів, а потім можна додавати «бокові гілки» з рештою родичів, щоби не заплутатися у двоюрідних бабусях і їхніх дітях, каже Воротинцева. 

Щоб остаточно не заплутатися, генеалогиня радить роздрукувати собі кругову діаграму й записувати туди всіх своїх родичів – так ви бачитимете пробіли, які ще треба заповнити. Я вирішила «початковою точкою» обрати своїх бабусь і дідусів з обох сторін: із чотирьох аркушів «зліпити» коло-дерево й записую родичів – так їх більше вміщається.

Ніколаєва рекомендує створити електронне дерево з 200–500 родичів – так на дослідження можуть вийти інші родичі, і ви об’єднаєте свої знання. Усі свої оцифровані й знайдені документи краще зберігати в кількох екземплярах та окремо – на комп’ютері, жорсткому диску чи на «хмарі». 

Так, а навіщо йти на кладовище?

На могилах предків можна знайти їхні імена, прізвища, дату народження та смерті. Часом там теж може бути вказана й причина смерті або інші цікаві деталі – інформація змінювалася залежно від епохи й регіону. Особливо це стосується дитячих поховань – на могилах зазначали «загинув або помер трагічно», пояснює Ніколаєва. Також варто звертати увагу на надгробні малюнки – часто там малюють причини смерті. 

Генеалогиня радить фотографувати всі могили поруч із похованнями ваших рідних, особливо якщо це сільські або містечкові кладовища. Припустимо, що сьогодні ви не знаєте, хто ці люди й ким вам доводяться, проте, досліджуючи власний родовід, ви будете заглиблюватися й додавати нові та нові імена до свого дерева. Саме тоді й зрозумієте, що ці люди, поховані на тому кладовищі, теж ваші родичі, але невідомі вам раніше, пояснює вона. 

До якого століття можна докопатися самостійно?

Зазвичай «у домашніх умовах» люди можуть докопатися до середини 18 століття, запевняє Воротинцева. Звичайно, не в усіх регіонах – комусь щастить більше, комусь менше, але 18 століття – це реально. Якщо пращури були козаками, то, звичайно, можна докопатися й до 16 століття. Я завжди кажу, що в середньому можна дійти до 1730–1750-х – це буде рік народження найстаршого родича.

Якщо ви опинилися у глухому куті й не знаєте, де шукати документи, можна попросити консультацію фахівців – вони підкажуть, чи можна просунутися кудись далі та знайти давніші документи. Якщо ж генеалоги кажуть, що самі ви не знайдете родичів, тікайте від них, – сміється Воротинцева. Усе можна дістати самому, просто на це треба багато часу, а багато людей на це просто не готові. 

Чи помітили ви підвищений інтерес до вивчення роду після початку повномасштабного вторгнення?

Якщо ми говоримо про професійний план, то після російського вторгнення багато людей почали цікавитися своїм походженням, але зараз більшість просто фізично не можуть оплатити ці послуги. Тому переважно люди шукають родичів самостійно. 

Є й негативний аспект у тому, що українці шукають коріння, – щоб виїхати за кордон, отримати «Карту поляка», «Карту румуна» чи громадянство Ізраїлю. Якщо довести своє походження, то процес дійсно пришвидшується, зауважує Воротинцева. Але таких людей одразу видно – їх нічого не цікавить, крім дати народження.

Але найбільше мене здивувало, що люди, які жили в Росії, зараз почали активно шукати своє українське коріння – хоча би якусь свою бабусю з Харкова. Зрозуміло, що ця інформація їм нічого не дасть, але люди все одно шукають Україну у своєму ДНК.

А ще ми помітили, що людям із нині прифронтових або тимчасово окупованих областей соромно за те, що їхні пращури можуть бути з Росії. Особливо це стосується сучасної молоді. Але така в нас склалась історія, і з цим не можна нічого вдіяти – варто пишатися тим, що зараз ви живете в Україні і є українцями. 

Не варто заплющувати очі й закінчувати дослідження на своїх «радянських родичах» – ми не несемо відповідальності за минуле, це треба розуміти й доносити іншим. У моїй практиці був приклад: сімейна пара звернулася за дослідженням дерева й з’ясувалося, що прадід дружини вислав у концтабори прадіда чоловіка, який там і помер. Я навіть боялася їм спершу розказати про це, але ж це історія, це минуле, і ми вже нічого не вдіємо.