«Пане командире, я за*балась». Ось як військові їздять у відпустку

Літо закінчилося, як і сезон відпусток. Потрібно повертатися до офісів – і навіть це буває важко. Ще важче військовим, які повертаються не до листів у робочій пошті, а на фронт. Навіть у відпустці військові не можуть повністю «перемкнутися», адже про війну нагадують новини й чати з побратимами, а також гучні звуки, схожі на «прильоти».

Ми поговорили з двома військовими про те, наскільки важко оформити відпустку; яка різниця між відпусткою для тих, хто служить безпосередньо на фронті, і для тих, хто в тиловому підрозділі; як відпустка допомагає відновити сили перед поверненням на службу; і як дратують «деякі абалдєвші» цивільні, які вмикають гучну музику під вікнами. 

Як отримати відпустку в бойовій бригаді

Мобілізувався я в січні 2023 року, і за весь цей час був у відпустці лише двічі. Перший раз нас відпустили на 10 днів у грудні 2023 року, хоча за рік ми маємо право на 30 днів відпустки й ще 10 – за сімейними обставинами. [У серпні Володимир Зеленський підписав закон, який надає військовим право на гарантовану відпустку на 15 з 30 днів щорічної основної відпустки]. Другий раз я поїхав у відпустку на 15 діб десь у вересні 2024 року.

Усе потрібно узгоджувати з командуванням. Є черга серед військовослужбовців одного підрозділу, де всі домовляються між собою, хто й коли їде додому. 

Одразу відпустити більше ніж 30% особового складу не можна. А оскільки в нас бракувало людей, які можуть виконувати завдання, то відпускали нас по одному. Тож наступний по черзі мав чекати, доки повернеться попередній. Через це друга половина відпустки (ще 15 діб) майже ніколи не доходила до черги. Так було і в першому підрозділі, і в другому, і в теперішньому – бригади різні, але проблема однакова скрізь.

Щоб подати заявку на відпустку, спершу треба поговорити з командиром екіпажу. Той своєю чергою звертається до командира взводу, головного сержанта або іншої особи, яка займається відпустками й чергою в підрозділі.

Приблизно за місяць до запланованої відпустки треба написати рапорт на командира підрозділу. Далі командир підрозділу подає його на командира батальйону (або начальника штабу). Заяву треба подати за 10 днів – два тижні до відпустки. У цей час командир батальйону вирішує, підписувати її чи ні. Якщо відпустку не погодили, можна спробувати подати ще раз за 10 днів.

Чому відпустку можуть «зрізати»

Випадки ненадання відпусток – доволі поширена практика. Насамперед це стосується тих, хто вже мав «зальоти», порушення дисципліни, чи інші проблеми.

Бували й ситуації, коли не відпускали взагалі нікого. Це траплялося тоді, коли хтось із підрозділу, взводу чи навіть батальйону дуже «яскраво» відзначився негативно, і цей проступок помітило вище керівництво.

До того ж черга може зрушитися через непередбачувані обставини, якщо комусь потрібно терміново поїхати додому – наприклад, через хворобу близьких, весілля, народження дитини, судові справи. Так само відпустку можуть відкласти, якщо хтось із військових потрапить до лікарні, і буде нікому замінити його на позиціях.

Про відпустки на фронті й у тилових підрозділах

Бойові підрозділи постійно отримують поранення й можуть сидіти на позиціях майже беззмінно через нестачу людей, які здатні їх замінити. Лінії фронту бувають різні. Є так званий «нуль» – місця, де безпосередньо ведуться бойові дії. Звідти люди практично не виходять. Наприклад, щоб із бліндажа вийшли четверо, ще четверо мають одразу зайти. Якщо хтось отримує поранення й випадає з графіка, то інші змушені тримати позиції довше, поки його немає. У такому разі ротації стають рідшими.

На першій лінії ситуація схожа, але вийти трохи простіше. Починаючи з другої лінії, мінятися вже значно легше, бо там перебуває основна частина особового складу. Загалом те, як відпускають у відпустку, залежить від конкретного батальйону: десь легше, десь важче.

Найскладніше завжди бойовим бригадам. Якщо є наказ боронити – усі сидітимуть стільки, скільки потрібно, аж поки не надійде наказ на відведення або поки ми не зможемо тримати фронт через нестачу особового складу.

Щодо тилових бригад, то там, мабуть, усе організовано легше й більш-менш «по годиннику». Але це лише мої здогадки, адже від початку я служу саме в бойовій бригаді.

Як це – отримати відпустку на війні

Отримати відпустку – це, звісно, дуже гарне відчуття. Було б ще краще, якби вона збігалася саме з тими днями, коли ти планував чи домовлявся. Але часто буває так, що отримуєш її не тоді, коли хочеш, а тоді, коли є можливість.

Перші відчуття – це бажання поділитися новиною з усіма, з ким давно не бачився. Перше, що я зробив, коли опинився вдома, – це обійняв і розцілував рідних, свою кішку, поїв чогось смачненького й відразу стрибнув у душ.

Чи вдається перемикатися між службою й відпочинком

Перемикнутися повністю не вдається взагалі – ні за 10 днів, ні навіть за 15. 

Увесь час відчуваєш певну недовіру: нічого не «свистить», нічого не прилітає, а коли чуєш гучний шум – дивуєшся, що це просто щось проїхало, а не «бімба». 

У мене, як і в багатьох побратимів, є проблеми зі сном. Наприклад, якщо я рік працюю переважно вночі й лягаю спати лише вранці, то навіть удома я не можу змінити цей ритм. Доводиться недосипати й вставати раніше, щоб встигнути більше та просто не «проспати» всю відпустку.

Є таке професійне відчуття, що коли ти у відпустці, то без тебе побратими можуть із чимось не впоратися – з тим, за що ти завжди відповідав, і що там почнеться якийсь хаос. Я не відчуваю провини через те, що в мене є відпустка, а в побратимів – ні. Бо я повернуся, і тоді поїде хтось інший.

Ще заважає те, що на підсвідомому рівні весь час думаєш: скоро відпустка закінчиться, треба буде збиратися, готуватися, купувати квитки й так далі.

Чи дратують цивільні під час відпустки

Частково. Є нормальні, адекватні люди. А от якісь бухі довбойоби, які пів ночі горланять під вікном, або ті, хто відчиняє всі двері в машині й гучно слухає музику, – такі, звісно, дратують. 

Звичайні ж люди, які ходять у ресторани, парки, кафе чи просто на роботу, мене не дратують. Життя продовжується, і кожен має робити свою роботу.

Як повертатися назад на фронт

В останні дні відпустки сумно й тривожно. Розумієш, що треба збиратися, і знову незрозуміло, коли наступного разу побачиш тих, кого любиш. 

І як пояснити своїй кішці, що я обов’язково повернуся, коли зможу?

Найважче в поверненні на службу – сидіти в пункті дислокації, шукати свої речі й чекати, коли тебе знову відправлять на бойову позицію.

Завжди двоякі відчуття через відпустку. З одного боку, вона мотивує, бо не бачити рідних доволі тривалий час важко, особливо коли постійно доводиться відповідати близьким на одне й те саме запитання: «Коли ти знову приїдеш?», а в самого немає точної відповіді. З іншого боку, залишається неприємне відчуття, що ти не встиг зробити все, що планував. Але хай там що, без відпустки люди у війську починають просто дуріти. 

Як працює система відпусток

Отримання відпустки залежить від підрозділу, а саме від командира військової частини. Мені пощастило, бо в нас дуже гарне командування, і в мене до нього жодних глобальних питань немає.

Якщо минає певний час, і я розумію, що давно не була у відпустці, треба перепочити від усієї цієї «двіжухи», що реально запрацювалася й треба перекурити, – приходжу до командира й кажу: «Пане командире, я заїбалась, хочу у відпустку». Він відповідає: «Окей, пиши, коли саме хочеш».

Процес оформлення відпустки загалом недовгий. Є внутрішнє розпорядження: документи треба подавати за два тижні до початку відпустки. Я сказала командиру, що хочу відпустку на свій день народження в липні. Він відповів: «Окей, напиши дату». Я пишу рапорт: «Хочу у відпустку з такого числа, на стільки-то діб» – і все. У нашому підрозділі це так працює.

Але я знаю підрозділи, де отримати відпустку дуже складно. 

Деякі хлопці по два роки не можуть піти у відпустку. Їм відмовляють під приводом: «У нас тут боячки [бої], усі зайняті, немає ким замінити, вибач, але відпустити не можемо».

Буває, що рішення ухвалює безпосередній командир: може сказати, що не вважає доцільним відпустити людину.

Нещодавно я оформлювала відпустку для свого побратима в Барселону, в Іспанію. Йому дали 15 днів і ще додатково чотири дні на дорогу, бо це за кордон. Ці дні не віднімаються з основної відпустки, а додаються зверху.

Так само і в Україні: якщо я хочу поїхати, умовно, до Львова чи, як цього літа, – у Буковель, надають 15 днів плюс два дні на дорогу. Але чомусь у випадку з Києвом ці два дні не дають – не знаю, з чим це пов’язано.

Про відпустки на фронті й у тилових підрозділах

Різниця між відпусткою в бойових і тилових підрозділах у 95% залежить від начальника чи командира.

Буває, що хлопці на фронті можуть швидше й легше отримати відпустку, ніж ті, хто служить у Києві, через незрозумілі причини: «Мені треба, щоб ви були на робочому місці. Працюйте – й усе».

Чому відпустку можуть відкласти або не дати

Бували випадки, коли відпустку відкладали або не давали. Наприклад, грудень-січень місяць, треба «закрити рік», а в тебе «гарячі плани» на відпустку саме в цьому періоді. І доводиться жертвувати собою, бо ти розумієш, що начальниця тебе не відпустить. Я так скіпнула спільну відпустку з колишнім. Але нічого, то було на краще.

Проте якщо начальник/командир адекватний, ви можете домовитися заздалегідь: «Пане начальнику/командире, хочу піти у відпустку тоді-то й тоді-то, що ви думаєте?» – і він каже: «Окей, без проблем». Або ж може відповісти: «Ні, мені незручно, щоб ти йшов у цей час, давай пізніше».

Ще буває, що стройова, або ті, хто займається відпустками, свідомо затягують або просто туплять. Наприклад, ти пишеш рапорт на 15 діб плюс два дні дороги, а отримуєш менше, ніж просив. У мене так було, коли я брала відпустку «за сімейними обставинами» – виходила заміж. Дали відпустку, але на кілька днів коротшу, ніж мала бути.

Я запитала: «Чому обрізали кілька днів?» У відповідь – «Так треба. Радій, що взагалі дали». І ніхто нічого не пояснює. Якщо починаєш ставити запитання, на тебе дивляться так, ніби ти ідіот: «Шо ти хочеш, тобі далі відпустку, гуляй». І ти такий: «Пу-пу-пу».

Чим військові займаються у відпустці

Отримати відпустку – це відчуття, ніби вітер дме крізь моє волосся. Я така: «Нарешті відпочину». Нарешті можна спокійно не брати слухавку від начальників чи побратимів – і мені за це нічого не буде. 

Я знала, що проведу час зі своїм хлопцем, який воює на Донецькому напрямку. Бачимося ми рідко, бо роботи дуже багато. Тому кайф! Починаєш планувати мільйон справ, щоб усе встигнути та з хлопцем час провести. Я б ще раз пішла.

Спочатку ми поїхали до Києва, я там живу з 2018 року. Я вважаю його своїм містом, хоч я й родом із Житомирської області. Мама живе там, але моє життя прив’язане до Києва, у хлопця так само – він із десяток років там жив до армії.

Перші дні ми вирішували особисті справи, зустрічалися з друзями, а вже потім – гори, ліси.

Зазвичай саме у відпустці реально з’являється час сходити до косметолога чи полікувати зуби.

Перше, що ми зробили, це заселилися у квартиру, яку орендували. І тут згадалася така смішна історія. У мого хлопця є прикол: він дуже помішаний на запахах. Йому важливо, щоб усе було чисто й гарно. Я б навіть сказала, що він у цьому плані трохи тривожний.

Тільки ми приїхали – він одразу кинувся перепирати всі свої речі: військові з Донбасу, цивільні з квартири. «Треба все перепрати, я їх буду носити!» – каже. Я: «Окей, займайся. Я в це не лізу».

У квартирі були пралка й сушарка, але ми не одразу це зрозуміли. Разів три чи чотири він запускав сушарку, думаючи, що це пралка, і кілька моїх футболок опинилися там. Там була така істерика – просто треш! Потім він вкурив, що це сушарка, і знайшов пралку, заховану в іншій тумбочці.

Наступного дня в мене день народження. Я заснула з думкою: «Через таку дурню переживати?» Уранці прокинулася з легким осадом після вчорашнього, потопала до ванної, треба ж себе привести до ладу, потім ресторан, зустріч із друзями. Сиділа там, мабуть, годину, як ми дівчата любимо: купа баночок, усяка «двіжуха».

Виходжу з рушником на голові, а він стоїть у трусах і каже: «Ти там так довго була… З днем народження» – ну лапусік просто. Оцей початок відпустки був просто класний. Іноді аж ностальгую за відпусткою. І за хлопцем.

Чи вдається перемикатися між службою й відпочинком

Думаю, перемкнутися на цивільне життя вдалося, наскільки це можливо. У відпустці в Карпатах я жила зовсім іншим життям. Там немає тривог, і справді можна повноцінно відпочити.

Але нагадування завжди є. Новини, які постійно читаєш, інформація від побратимів у робочих чатах – від цього неможливо відключитися. Це завжди в голові: переживання, думки про роботу. Не можу сказати, що вони нав’язливі – скоріше це вже частина життя. Ти приймаєш її, бо розумієш: ти працюєш, це твій обов’язок. Просто під час відпустки ти більше перемикаєшся: гори, прогулянки, SPA. Ти відпочиваєш і розумом, і душею, і фізично – наскільки це можливо.

Щодо почуття провини, що ти у відпустці, а твої побратими – ні: у мене такого немає. У кожного є вибір, навіть у суворій системі армії. Якщо тобі не подобається в підрозділі, треба щось робити: переводитися, шукати можливість – і вона є, поки ми дихаємо. Складно, з кожним днем усе важче, але реально. Важливо мати щастя та спокій, що ти в нормальному місці.

Чи дратують цивільні під час відпустки

Я б не сказала, що мене сильно тригерять чи дратують цивільні, які не йдуть служити.

Мене скоріше дратують абалдєвші цивільні або ті, хто переховується. У мене були знайомі, які третій рік повномасштабної сиділи вдома. Це крінж, це «фу». Ти справді готовий проміняти все своє життя на кілька квадратних метрів, щоб тільки не йти служити?

Зараз вибір підрозділів і посад зовсім інший, ніж у 2022-му. Раніше безпілотних систем майже не було, максимум якісь «мавіки». Зараз величезна еволюція – купа спеціальностей і напрямів. Тому краще обрати підрозділ, який тобі підходить, і бути там корисним.

Я максимально проти «пакування» на вулицях. У нас був один такий: його впіймали на кордоні, коли він намагався переплисти Тису. Якось по жирному блату він потрапив у нашу частину. І що? Він саботував абсолютно всю роботу. Ледачий, безвідповідальний, безамбіційний. Такі люди, навпаки, напружують і заважають нормальній роботі. А на його місці могла би бути вмотивована людина.

Або ще один випадок. Моя подруга розповіла, що її хрещеного, якому за 50 років і він має інвалідність, «запакували» ще в липні на власному подвір’ї, і досі ніякої інформації немає, він не виходив на зв’язок. Це жахливо.

Можливо, недоречне порівняння, але це як із квітами: жінки люблять, коли їм дарують квіти, але ми хочемо, щоб хлопці самі хотіли їх дарувати. Коли ти просиш про це, то вже не те відчуття. Так само й з армією: хочеться, щоб люди самі хотіли йти служити, дійсно були корисними та працювати на благо держави.

Як це – знову повертатися на службу

Ти розумієш, що це не перша й не остання відпустка, попереду ще буде багато всього. Але саме в ці останні дні починаєш приймати факт, що зараз знову почнуться будні. Вони в мене насправді непогані. Просто відстань із хлопцем дуже засмучує. Якби не це, я, мабуть, сприймала б усе спокійніше: ну так, відпустка закінчилася, зате я відпочила й тепер готова далі працювати.

Відчуваєш, що відпустка пролетіла надто швидко. У тебе купа спогадів, ти багато де побувала, але однаково здається, що це був лише сон.

Найскладніше в поверненні на службу після відпустки – звикати знову до режиму стосунків із хлопцем на відстані. Неймовірна різниця: майже цілодобово поряд – бачите, відчуваєте одне одного, а потім на відстані – переписуєтеся й спілкуєтеся, але цього так мало, що починається якась мінідепресія.

Найважче було в момент прощання. Коли після відпустки ми повернулися до Києва й треба було їхати кожному у своє місце роботи, хлопець проводжав мене на потяг. Я була готова впасти на пероні й істерити, як мала дитина: «Я нікуди не поїду», сльози й соплі.

Для мене відпустка допомогла отримати сили та мотивацію. Можливо, у перші кілька днів було важко втягнутися – купа нововведень, звикання до нової роботи, перейняття справ, які тимчасово виконувала інша людина. Але це максимум два-три дні. Далі – жодних запитань чи проблем.

Я три з половиною роки в армії, але досі залишаюся вмотивованою, бо поруч адекватні люди, нормальна робота й командир – це плюс 100 вайб. Головне – знайти для себе класне місце, щоб нормально служити. Бажаю всім військовим класних командирів, а цивільним – займатися тим, що справді виходить.