Циклотимія – розлад біполярного спектра. Від біполярних розладів цей діагноз відрізняє те, що періоди манії й депресії менш виражені й називаються гіпоманія та субдепресія, але вони також регулярні й виснажливі. Якщо вчасно не виявити цей діагноз і не почати приймати ліки, циклотимія може перерости у важчі форми біполярного афективного розладу. 

Письменниця Анна Пихтіна живе з діагнозом «циклотимія» майже два роки, однак усе життя відчувала «дно» й «виринання», які пояснювала підлітковим віком і трагічними подіями в родині. Ми поспілкувалися з Анною про те, як вона навчилася «серфити» на хвилях настрою.  

Що таке циклотимія

Лікарі на прийомах запитують про генетичні або хронічні захворювання. Я кажу: «Циклотимія». У 70% випадків вони питають: «Що це?» Я пояснюю: легка форма біполярного розладу. Вони ніколи не чули. Це не психіатри, це загальні практики. Потім запитують, що я приймаю, бо мають це записати.

Наприклад, нещодавно була в дерматологині. Кажу: «У мене циклотимія». Вона запитує, чи я щось приймаю, я кажу – так. А вона: «Ну це ж несерйозна хвороба». І я така: «У сенсі це несерйозна хвороба? Ви взагалі маєте медичну освіту?»

І вона каже: «У мене просто в самої циклотимія». Це дивно, коли сама людина з розладом так каже. Потім ми з нею поговорили, я навіть запитувала про її ліки. І вона каже, що рідко про це говорить, бо це стигматизують.

Циклотимію називають легкою формою біполярного розладу. І люди думають: «Якщо легка, значить, можна її нормально пережити». Але для людини, яка з нею живе, це не легко. І коли лікар сказав мені про цей діагноз, я запитала: «А чому про нього так мало говорять?» Він пояснив, що дуже часто на діагностичному етапі багато людей пропускають ознаки циклотимії – і вона може перерости в біполярний розлад, зокрема БАР першого або другого типу. 

Приблизно у третини пацієнтів симптоматика посилюється з віком, перетворюючи легкі коливання настрою на глибокі депресивні епізоди та маніакальні стани. БАР другого типу характеризується чергуванням глибоких депресій і гіпоманії (менш виражена манія). Основна відмінність БАР першого типу – наявність манії, яку іноді можуть супроводжувати психотичні симптоми.

Циклотимія відрізняється тим, що амплітуда змін настрою менша. У біполярному розладі це манія, а в циклотимії – гіпоманія, тобто менш інтенсивна. Так само з депресивною фазою: у біполярному розладі це депресія, а в циклотимії – субдепресія. Також за різних проявів біполярного циклу пацієнтам призначають різні дози ліків, але принцип той самий.

Часті коливання в циклотимії відбуваються плавніше. Я знаю людей, у яких настрій змінюється навіть упродовж одного дня. У мене ж кілька днів триває гіпоманійний стан, потім може бути тиждень субдепресивного стану. Між ними буває спокійний період, у якому зазвичай перебуває більшість людей.

Циклотимію не можна вилікувати, це психічний розлад, який із людиною назавжди. Але можна створити такі умови у своєму житті, щоб вона не заважала. Так, щоб вона не була основним чинником впливу на рішення, на бажання й на все в житті. І це можна зробити медикаментозно та за допомогою психотерапії й режиму.

Я знаю, що не всі люди із циклотимією приймають ліки та знаходять інше рішення, що допомагає – тільки терапія чи здоровий спосіб життя. Але якщо не знати, що з тобою, не розуміти себе та з цим нічого не робити, то буде гірше.

«Гіпоманія – це як овуляція, тільки в будь-який період місяця»

Я могла спілкуватися з ким завгодно, легко заводити нові знайомства, могла бути зіркою якихось тусовок – нічого кримінального, але однаково це дуже приємне відчуття. Це велика впевненість у собі. Це як овуляція, тільки в будь-який період місяця: як би ти не виглядав, скільки б ти не важив, у що був одягнений – це не має значення. Ти завжди почуваєшся прикольно. 

У тебе є ідеї. Буває таке, що ти прокидаєшся й розумієш: сьогодні – той день, коли ти зміниш своє життя. І що б ти не робив, тобі все вдається. Починаються якісь плани, списки. Це як у Брюса Всемогутнього [американський фільм, де головний герой Брюс Нолан отримує божественні сили й використовує їх, як заманеться], коли він такий всесильний і купу всього встигає. 

Перший день – це взагалі прекрасно, ти на висоті. Тобі здається, що всі з тобою фліртують, ти відповідаєш. Ти одразу думаєш: що ж мені ще зробити? Може, почати якийсь проєкт? Може, купити квитки в навколосвітню подорож? Але вже на наступний день усе ще ніби окей, але вже трохи менше. Потім ще менше через день.

Але найгірше – зникає сон. Тебе аж трясе, наче після десяти пляшок енергетиків або кави. Мозок просто перенавантажений усім настільки, що ввечері взагалі немає можливості заснути. Ти лягаєш, заплющуєш очі, а думки починають крутитися, і ти просто не можеш спати. Коли ти в такому стані, ти не думаєш про те, коли це закінчиться. Ти думаєш, що так буде завжди, що це найкращий стан і що нарешті вдалося його досягти. Але в якийсь момент він точно закінчується.

Субдепресія – ціна гіпоманії

Коли ти в гіпоманійному стані – це схоже на ейфорію, на меганатхнення. І, звісно, у роботі й узагалі по життю це дуже приємно. Але через те, що це зазвичай триває якусь коротку кількість днів – до двох тижнів – усе завжди закінчується тим, що ти дуже сильно падаєш униз. Це ціна цього стану. 

Субдепресивний стан проявляється тим, що не хочеться вставати з ліжка, хоча зовні нічого не змінилося. Змінюється щось усередині, що не залежить від обставин. Хочеться скасувати всі плани, спати набагато більше. І тут починається: «Я погана, мене ніхто не любить, не цінує, я жахлива подруга, сестра, партнерка».

За один місяць це може бути кілька разів, і це дуже виснажує. І ще гірше – раніше я вдавала, що все окей, а в душі дуже страждала. Бо я ж не знала, як це пояснити іншим.

Я шеймила сама себе за те, що знову не змогла зафіксувати цей стан, знову провалилася й знову щось зі мною не так. Може, це просто якась слабкість, може, я щось неправильно зробила. Мабуть, так було років до тридцяти. 

 «Родичі казали, що я себе накручую»

Циклотимія може бути «закупореною». Теоретично, якщо людина живе без жодного стресу, то, можливо, це ніколи не проявиться. Але через стресові події в житті – наприклад, втрата близької людини – симптоми (перепади настрою) можуть почати проявлятися сильніше.

Я старша дитина в родині, і часто на мене звалювали дуже багато дорослих обов’язків уже в 14–15 років. І все моє проживання було або у форматі щоденників, або у форматі «поговорити з подругою». Загалом я мало що могла про себе зрозуміти. Плюс у моєму підлітковому віці було дуже мало інформації про різні розлади. 

У моїй родині були випадки діагностованих психічних розладів, і я про них знала. А на тлі історій своїх родичів вважала, що я справляюся і в мене немає нічого такого серйозного.

Було відчуття, що щось не так. Спочатку я думала, що це пов’язано з підлітковим віком, трагічними подіями в моїй родині. Але що старшою я ставала, то більше помічала системність. І водночас розуміла, що «хвилі» стають усе глибшими: це або глибше дно, або навпаки – усе вище й вище виривання.

Завжди здавалося, що з цим можна впоратися силою волі, дисципліною, спортом – як то кажуть: не нервуй, спи, їж. Я сприймала це просто як рису характеру. Мені з дитинства говорили: «Та що ти взагалі придумуєш, перестань накручувати себе». Улюблена фраза моїх родичів була: «Ну що ж ти така мнітєльна». Я взагалі не розуміла, що це означає – вважала, що в мене просто є своя думка. А потім я виросла та зрозуміла, що йдеться про певну чутливість.

У мене був досвід депресивного епізоду, я вважала: «Ну, депресивний епізод може бути в будь-кого, це не обов’язково пов’язано з генетикою». Думала, що депресивний епізод якось пережила – і далі має бути все добре.

Як зрозуміти, що в тебе такий діагноз

До психіатра я прийшла не одразу. Загалом у терапії я із 2016 року й несистемно, увесь час говорила про свої стосунки з родичами, тому не було фокусу на собі, на моєму стані тут і зараз. На початку 2023 року я почала працювати з новою психотерапевткою в гештальт-напрямі.

Тоді я була за кордоном і переживала кризу всіх ідентичностей: одна, без рідних, у чужій країні. Також я вийшла зі стосунків, які тривали вісім років. Я постійно казала психотерапевтці: «Чому в мене завжди так: спочатку я піднесена, а потім, навпаки – наче розбиваю себе об землю?» Вона сказала: «Слухай, ти просто така, тобі потрібно стежити за своїм станом, розуміти, коли починається верх, а коли – низ. Тобі потрібно підлаштовувати своє життя під це. Це як хвилі – і ти маєш навчитися на них «серфити». 

Я сказала «окей» і пішла буквально серфити в реальному житті. Я її не слухала. Коли людина звертається до спеціаліста, вона має бути готова в якийсь момент почути те, що він каже. Вона мені фактично сказала про циклотимію, просто не називала діагноз. 

А потім я повернулася до України, помер батько. До того шість років тому померла мама, і я той досвід горювання не прожила. Тому після смерті тата мене накрило подвійною хвилею. 

Мені мало би бути стабільно фігово, а в мене однаково бували різні періоди, і вони не виглядали нормально. У мене був хороший, спокійний настрій, хотіла починати новий проєкт. Я сказала це своїй терапевтці – і вона порадила мені піти до психіатра.

Я довго говорила із психіатром, він розпитував про все: як я вчилася, чи були в підлітковому віці певні речі, чи були в мене стосунки, як загалом проходили дні, чи були якісь травматичні події. Запитував про мій стан, я тоді почувалася дуже погано. Запитував про сон, харчування, зміни ваги, чи є в мене сили вставати зранку та чи хочеться взагалі жити. Це базовий момент, на який звертають увагу – чи є відчуття, що в житті людини є сенс.

Також він запитав, чи я перевіряла гормони, тому що дуже часто це може бути порушення на гормональному рівні, яке впливає на психіку. Але я в той момент уже здала всі аналізи й знала, що це не гормони.

Після розмови, яка тривала десь півтори години, психіатр сказав, що це дуже схоже на циклотимію. Якщо чесно, на той момент я вже все про це прочитала в інтернеті – про неї взагалі мало було інформації. Є більше матеріалів про біполярний розлад. 

Я зраділа, бо нарешті є якась відповідь. Це було полегшення, тому що я розуміла, що з цим можна буде дати раду. 

Як жити із циклотимією: ліки, режим, терапія

Мені прописали в довідці: тверезий спосіб життя, спорт, сон, здорове харчування, терапія, яка має бути майже постійною, і, звісно, мої медикаменти – антипсихотики (нейролептики) і нормотиміки (стабілізатори настрою). Терапія й ліки забирають велику частку мого бюджету.

Спершу в мене був страх: а що, якщо я буду приймати ці ліки все життя? Є самостигматизація – ніби пропив курс і далі маєш обходитися без них. Але це не той випадок. Це як інші хронічні хвороби: на все життя. Така моя особливість.  

На початку мене трохи «підняло», я була в ейфорійному стані певний час, але потім це нейтралізувалося. Насправді зараз уже майже понад рік у мене немає перепадів, пов’язаних із роботою психіки.

Ліки мені допомагають добре спати. Звісно, якщо немає обстрілів і повітряних тривог. Якщо я не сплю, це дуже сильно на мене впливає: мені треба кілька днів, щоб відновитися. Зараз усі живуть у таких умовах, але для мене з моїм діагнозом це довгостроково гірше.

Крім ліків, мені допомагає терапія – саме гештальт-напрям. Він допомагає усвідомлювати, що мені хочеться в певному стані. Наприклад, нічого не робити, або навпаки – зустрітися з кимось або зайнятися якоюсь діяльністю, але не закриватися в собі й не кидатися в активність хаотично. Практики усвідомлення включають майндфулнес, медитацію, йогу.

Також мені допомагає дисципліна в повсякденному житті. У мене є приблизно однаковий розклад на тиждень. У понеділок і середу я ходжу на спорт. Протягом тижня зустрічаюся з друзями. Багато часу потребую на відновлення сил.

Торік я зайнялася харчуванням. Я здала аналізи, пішла до нутриціологині, вона мені сказала, які продукти мені краще їсти і які вітаміни приймати. Це теж один з інструментів, що зробив моє життя якіснішим.

Як жити із циклотимією: інструкція для друзів і спілкування з колегами

У мене був певний період прийняття: спочатку полегшення, потім мені було сумно, потім мені було гірко, потім я плакала, що так не має бути, ну а далі я вже таки змирилася. Я подумала, що, мабуть, найкраще буде розповідати про свій діагноз відкрито.

Я веду колонку в медіа, написала книжку «З понеділка» про ставлення до людей із психічними розладами. Мені важливо, щоб мене підтримували й розуміли, але ніхто не прочитає моїх думок, тому я написала для своїх друзів, рідних і партнера спеціальний текст: додала картинку, щоб люди на візуальному рівні могли зрозуміти, що таке циклотимія, поділилася тим, що означає бути людиною із циклотимією, і про свій шлях. 

Навіть зробила чекліст того, як варто говорити з людиною із цим діагнозом і підтримувати її. 

Часто людина із циклотимією не вибирає, як вона себе відчуває. Якщо це субдепресивний стан, то вона просто не може бути в іншому. Наприклад, я можу просто розплакатися через якусь дрібницю. Найгірше, що можна сказати в такий момент, – це «не плач, зберись» або взагалі засуджувати це. Можна запитати: «Це тому, що я щось не так сказав, чи тобі просто зараз неприємно й боляче?»

Близькі були вдячні, що я поділилася. Для багатьох це був перший досвід у житті, коли людина так детально розписує й розказує про те, як із нею краще спілкуватися.

Колегам я ніколи не казала, що в мене є певні психічні розлади, бо спершу про них і не знала. Але потім я потрапила у світ донорських організацій, які допомагають іншим громадським організаціям із фінансуванням. Один колега помічав, що в мене є зміни настрою. Я ображалася, бо думала, що це непомітно. Було супервесело, було суперпохмуро – але роботу я завжди виконувала, у будь-якому стані. На поточному місці роботи я не говорила про діагноз. Але зараз готова говорити, якщо хтось запитає. 

Така моя ґрунтовна турбота – відповідальність не тільки за себе, а й за свою сім’ю, друзів і за те, як я з ними взаємодію. І якщо ці ліки допомагають, я їх прийматиму – це мій вибір. Щороку я здаю аналізи й стежу за своїм самопочуттям, бо вони можуть перенавантажувати органи ШКТ.

Депресивний епізод попри лікування

Минулого літа мені стало погано, хоча я пила ліки, ходила на терапію, займалася спортом і мала хороші стосунки з близькими. Думаю, спрацювало одразу кілька чинників: війна, навчання, робота й постійні відрядження. У якийсь момент організм просто виснажився від такого навантаження. Я поїхала у відпустку, але й вона не допомогла. 

Я дуже злилася на себе й відчувала несправедливість: я ж усе роблю правильно, чому це відбувається? Я знову пішла до психіатра, і вона сказала, що це депресивний епізод. Для мене це був шок, бо здавалося: якщо дотримуватися всіх рекомендацій, нічого поганого не станеться.

Однак психіатриня пояснила, що цей депресивний епізод – окрема доріжка, як на Олімпійських іграх. А є ще інша доріжка, циклотимія. Не можна точно сказати, пов’язані вони чи ні. До ліків, які я приймала, мені довелося додати антидепресанти – вони вивели мене з цього стану. 

Нічого страшного не сталося, але я однаково сприймала депресивний епізод як певний програш. Я відчувала, що не впоралася: може, щось зробила неправильно, може, це через мою слабкість. Але це не так.

«Я не хочу, щоб циклотимія мене визначала»

Окрім циклотимії, у моєму житті є багато іншого. Насправді іноді я зла й сумна не тому, що це субдепресивний період, а тому, що я не виспалася через обстріли. А весела й натхненна – тому що я зараз закохана. Я перестала це ділити. Ти ніколи не можеш знати, що конкретно впливає на тебе в цей момент.  

Зараз у мене немає великих коливань – саме циклотимічних, хіба що гормональні. 

Теоретично, зараз у мене просто такі самі реакції на стрес, як у людей, які не мають певних розладів. Їх мені більш ніж достатньо.

Як на мене, важко простежити циклотимію самостійно, у мене пішло на це багато років. Часто люди просто не знають, що в них є певні нейровідмінності. Мені б хотілося, щоб люди більше досліджували себе з тими рівнями медицини й знань, які є зараз. Якщо є запитання «Що зі мною не так?», можна звернутися до спеціалістів і знайти відповідь. Я на це кажу: «Я є – і мене достатньо».