Я взяв прізвище дружини

Це Олексій Поставний, засновник і креативний директор Superfuture Agency, який у 42 роки вирішив відмовитися від прізвища Максименко й узяти прізвище дружини – письменниці й режисерки Тетяни Поставної. Для нього це не лише «форма зізнання в коханні», а й приклад для трьох доньок. Віледж говорить з Олексієм про те, чому він більше не відчував себе Максименком, і як зміну прізвища сприйняли діти, друзі й дружина.

«На Льошу Максименка вже майже нічого схожого не було»

Я думав про зміну прізвища приблизно пів року. Мабуть, у багатьох чоловіків у 42 роки, плюс-мінус п’ять років, настає якийсь етап переосмислення всього життя. У мене він збігся з початком повномасштабної війни.

Окрім самої повномасштабки, у моєму житті багато чого змінилося, було багато стресу, і відбулася сильна внутрішня особистісна трансформація. І на Льошу Максименка вже майже нічого схожого не було. Я зрозумів, що зараз я зовсім не про те, чого мене вчили в дитинстві, що вважали правильним чи неправильним, не про ті соціальні очікування.

У мене дуже насичене життя. Справді, багато різних пригод було – і драматичних, і комедійних. У мене є друг Вовка, ми дружимо вже другий десяток років, і він бачив усе: мої кар’єрні злети й падіння, особисті історії. Він часто казав, що я «Максименко», бо в мене все мало бути до кінця, «до талого». Не бувало так, щоб щось сталося «трохи». Ні, обов’язково має бути «на максимум».

Але за останні чотири роки я якось змінився. Не знаю, чи постарішав, чи помудрішав, але сповільнився. Мені більше не хочеться жити «на максималках». Мені просто хочеться бути щасливою людинкою в стосунках із сім’єю, дружиною та друзями, яка робить файні штучки. Немає більше зайвої максималістської драми. Я, сподіваюся, став більш дорослою та сталою людиною.

«Я беру її прізвище, бо люблю її»

Мене неймовірно захоплюють цінності моєї дружини. Вона взагалі дуже наснажлива людина. Не тільки тому, що я її люблю. Я знаю багато людей, на яких вона так само впливає. Вона на сім років молодша за мене, але як людина сформована, мабуть, краще, ніж багато моїх однолітків.

Я надихався-надихався – і в якийсь момент подумав: «Тетянко, я вже майже як ти, нормальна доросла людина».

Ми з Тетяною, коли одружувалися, залишилися кожен зі своїм прізвищем. Вона вже була письменницею, креативною продюсеркою, випускала фільми, у неї вже було сформоване ім’я, і якось дивно було б його змінювати. Ми майже три роки прожили в офіційному шлюбі, поки я не змінив своє прізвище на її.

Що більше я про це думав, то більше розумів, що це класний приклад і жест. Ми з дружиною жартуємо, що ми постпатріархальна сім’я. У нас немає такого, що я тато – і працюю, а вона мама – і варить борщ. Навпаки, дружина взагалі не готує. Бутерброди робить дуже смачні, але більшість їжі вдома готую я. Навіть пательні стоять так високо, що вона до них не дістає. Звісно, є речі, де моя чоловіча роль більша: щось потягати, понести пакети. Але всієї іншої історії в нас немає. 

У нас маленька дитина, і ми все робимо по черзі. Якщо сьогодні мій день, я зранку з нею встану, відведу в садочок, заберу із садочка, погодую, якщо треба – повезу до терапевта. Десь щось більше контролює дружина, десь я, але це більше про те, що в кого краще виходить. У нас така сім’я.

Мені хочеться мати одне прізвище зі своєю дружиною, бо все-таки подобається ідея одного прізвища. Мабуть, якась частинка мого класично-патріархального виховання все ще десь залишається. Мовляв, ми ж одна сім’я. Я уявляю, як ми приїжджаємо в якийсь готель із дружиною та донькою, даємо документи на рецепції, а в нас у всіх одне прізвище – й одразу зрозуміло, що ми сім’я.

А ще це якась додаткова форма зізнання в коханні своїй дружині. Я беру її прізвище, бо люблю її.

Зміна прізвища й діти

У мене є двоє дітей від першого шлюбу, і вони носять моє старе прізвище. Я дуже переживав, щоб вони не подумали, ніби я змінюю прізвище, бо в мене тепер «нова сім’я». Але, здається, усе добре. Хоча я можу помилятися, можливо, вони просто не все говорять. На жаль, вони зараз не в Україні, і в мене немає змоги часто бачитися з ними особисто.

Я окремо поговорив зі старшою донькою Дашею. Вона вже доросла дівчина й сказала: «Роби, що хочеш». Із середньою донькою Кірою я про це не говорив, бо вона замала для таких серйозних тем. Але благословення Даші мені було достатньо.

Я пропонував і Даші змінити прізвище, якщо захоче, але вона сказала, що їй подобається її теперішнє, вона до нього звикла.

Коли народилася Юна, я ще був Максименком, тому вона отримала прізвище Максименко. Зараз я вже майже завершив усі формальності, але ще треба подати заяву, щоб змінити Юні прізвище на Поставна, бо це якось дивно: мама й тато – Поставні, а донька – Максименко.

До того ж це й так кумедно, бо Юна в нас руда, а ми обоє не руді. То інше прізвище ще більше б ускладнило нам життя: «Що це за дівчинка у вас: Максименко, ще й руда. Це чия вона?»

«Мій тато взяв прізвище дружини»

Я приазовський грек, а це означає, що коли ти їдеш на весілля, день народження чи похорон, вони проходять однаково – з музикою, п’яними людьми й тривають кілька днів. А ще в тебе мільярд родичів – у мене п’ять бабусь і три дідусі – і всі знають, як правильно жити.

У сім’ях часто кажуть: «Ти дівчинка – ось тобі рожеве, бантики. А ти хлопець – іди на бокс». Так мене виховували, або пробували виховувати. А оце «що люди скажуть» – це люта лють. Жахливо, що діти живуть у цьому й потім не можуть проявляти себе.

Тому моє завдання – показати дітям, що можна по-різному. І це норм. Якщо конкретним людям так добре, якщо це не заважає іншим людям, то це норм. Не хочеш брати прізвище чоловіка – не бери. Тетянка не брала моє прізвище, і ми щасливо живемо. Хочеш, щоб чоловік узяв твоє прізвище, – теж можна. 

Чому про це майже не говорять? Коли люди одружуються, хіба часто хтось запитує чоловіка, чи хоче він узяти прізвище дружини? Зазвичай навіть запитання такого не виникає. Мені здається, що суспільство в цьому сенсі дуже ортодоксальне. Я й сам раніше таким був. Теж вважав, що має бути одне прізвище, чоловіче. Був малий і дурний. Зараз я так не думаю.

Також важливо, що це не якесь нове прізвище, а саме прізвище моєї дружини. В іншому прізвищі немає нічого поганого, але тоді не було б сили самого прикладу. А так мої діти можуть сказати: «Мій тато взяв прізвище дружини, і все класно, а ти чого не хочеш?»

Я хотів би, щоб мої доньки не жили з думкою, що щось комусь винні, а розуміли, що вони можуть. Хочуть так будувати стосунки – нехай так. Хочуть інакше – теж добре. Хочуть змінювати прізвище – нехай змінюють. Не хочуть – не треба. Усе, що завгодно, щоб вони були щасливими.

«Жоден із ризиків не переважив плюсів»

Після того як я ухвалив рішення змінити прізвище, мабуть, нічого особливо складного вже не було. У якийсь момент я просто сказав собі: «Усе, хочу закрити це питання до дня народження». Я розумів, що можуть бути нюанси з документами, затримки, бюрократія, але окей. Ось уже майже місяць минув, а я досі не оновив усі документи, проте головні вже є.

Також я думав про професійні ризики. Уже майже 18 років працюю у своїй сфері. Можливо, хтось почує нове прізвище й навіть не зрозуміє, що це той самий чувак. Я змирився, що це просто така ціна за це рішення. Були ще якісь ризики, але жоден із них не переважив тих плюсів, які я бачив.

Не було додаткових страхів, сумнівів чи стопорів. Тому я просто пішов і зробив це. Тепер живу собі далі.

Дружина жартує: «О, Поставний, а хто це такий?»

Коли ми з дружиною обговорювали зміну мого прізвища, Тетяна звернула мою увагу на те, що спершу варто поговорити з дітьми. Я вважаю, що це було прекрасно. Вона підказувала й практичні речі: нагадувала про документи, про те, що треба буде змінювати прізвище Юні. 

І щоразу, коли в мене з’являлася нова думка чи ще якась причина, яка підтверджувала для мене необхідність зміни прізвища, я розповідав їй. Здається, їй ця ідея подобалася весь час. Зараз вона дуже тішиться. Щоразу, коли десь бачить моє нове прізвище, жартує: «О, Поставний, а хто це такий?» – і сміється.

У день, коли мені видали нове свідоцтво про шлюб уже з новим прізвищем, вона влаштувала мені свято. Потім допомогла організувати ще одну зустріч із друзями, де ми відсвяткували зміну прізвища.

Я дуже хочу велику сім’ю: щоб усі мої три доньки постійно тусувалися зі мною в будинку за містом із песиком, куди приїжджають друзі й родичі. Мої діти люблять Тетянку, люблять проводити з нею час. На жаль, життєві обставини склалися так, що це неможливо. Тому ми з дружиною вирішили будувати свою базу – сім’ю, де є не лише діти та родичі, а й друзі, які часто в нас бувають.

І в якомусь сенсі ця зміна прізвища про те, що ми починаємо будувати свою сім’ю так, як її бачимо. Ми з дружиною в захваті від цього, бо це такий знаковий момент для нашої сім’ї.

Як відреагували друзі й близькі

Усі сказали, що це прикольно. Сергій, мій партнер із бізнесу, узагалі сказав: «О, клас, класне прізвище, прикольніше за Максименка». Я такий: «Клас, дякую». Друзі нормально відреагували. Що думають родичі чи батьки, я не знаю, бо ми не спілкуємося.

В інстаграмі теж усе було добре. У мене, мабуть, така бульбашка, де здебільшого притомні люди. Єдиний смішний момент був, коли, як каже Тетянка, мене все ж таки «знайшов якийсь суперправорадикальний елемент» і почав писати гидоту в коментарях: який я поганий чоловік і руйную світовий порядок. Ну в людини свої погляди на світ, окей. Розумію його позицію, але не поділяю.

«Максименку, ану тш-ш, я розберуся»

Так склалося, що в дружини дуже красиве прізвище. Воно рідкісне, і це теж приємно. Бо Максименків я за своє життя зустрічав багато. А ще тебе постійно називають Максом, а не Олексієм, що теж не дуже зручно.

Поставний – це таке козацьке прізвище. Наскільки я знаю, воно походить із трикутника трьох сіл на Полтавщині. Якщо Максименко – це прізвище від імені пращура Максима, від якого пішов весь рід, то Поставний походить від сутності. Від того, що людина була поставною, високою, спокійною.

Я ніби й сам стаю такою людиною. Я високий, став спокійнішим, рівнішим, міцнішим. Стою собі, роблю свою справу, дбаю про близьких. Нормальна, гідна людина.

Якщо подумати, то одна з найважливіших речей для мене – бути гідною людиною. Я намагаюся нею бути. І мені хочеться думати, що всі ці зміни останніх років ведуть мене саме туди.

Тому це прізвище для мене ще й нагадування: «Льошо, давай у цій ситуації будемо Поставним і зробимо так, як треба».

А коли внутрішній голос Максименка прокидається, я ніби кажу собі: «Максименку, ану тш-ш, я розберуся, я знаю, що робити». І це теж якось емоційно допомагає. Нагадує ухвалювати спокійні, гідні й правильні рішення, як Поставний.

Те, що я змінив прізвище, отримав нову ID-картку, не означає, що одразу став якимось новим персонажем. Увесь мій багаж досвіду, знань, травм, помилок нікуди не зник. Він залишився з Олексієм Поставним.

Мабуть, я просто щось втратив, щось віднайшов, постарішав, помудрішав і зрозумів, що важливіше. Наприклад, робота не так важлива, як здається. Швидше необхідна. Для Олексія Поставного на першому місці сім’я, дружина, діти, друзі, я, потім творчість разом із роботою. Мабуть, це і є головна різниця. Для того Олексія Максименка існувала тільки робота.