Це наймолодша українка на Евересті

У 14 років Ганна Яцина повісила біля комп'ютера фотографію Евересту й навіть не вірила, що колись побачить цю гору наживо. Через десять років вона піднялася на її вершину та стала наймолодшою українкою, якій це вдалося. До цього були: бронхіальна астма, сім зірваних спроб піднятися на головну вершину України, невдала перша Говерла в джинсах і кедах і майже два роки безперервної підготовки до «найвищої» мрії.

 

 

Ганна Яцина

25 років, альпіністка

Працювала у фешн-індустрії, створювала контент для сайтів та Instagram. Два роки тому після професійного вигорання вирішила зробити паузу в роботі: окремі проєкти перевела в онлайн-формат і вперше серйозно вирушила в гори. Відтоді більшість свого часу присвятила тренуванням і сходженням.

«Уперше на Говерлі я була в джинсах, кедах і з маленькою сумочкою»

Моя мрія про Еверест з'явилася після того, як вийшов славнозвісний фільм «Еверест» про трагедію 1996 року (коли через раптову бурю загинуло вісім альпіністів – ред.). Тоді для мене було б достатньо просто колись побачити Еверест на власні очі. Я навіть не думала про те, щоб на нього зійти. На той момент у мене взагалі гірського досвіду було нуль – хіба що кілька вилазок із батьками в Карпати.

Найпершою вершиною, куди я дуже довго хотіла потрапити, була Говерла. Десь разів сім я планувала цей похід, і щоразу щось траплялося. Одного разу я отруїлася буквально перед виїздом. Іншого, коли вже була повністю зібрана, мені зателефонував гід і сказав, що вершину засипало снігом, погода погана, ніхто не йде.

Я думала: «Може, мені туди не треба? Може, це знак, що всесвіт мене оберігає?» Але цікавість виявилася сильнішою. Зрештою у 2021-му чи 2022 році ми з моїм хлопцем таки піднялися на Говерлу. І це був справжній кошмар. Я була в джинсах, у кедах, замість рюкзака мала маленьку сумочку через плече. Є дуже смішна фотографія з тієї вершини: я стою, але задоволення – нуль, хочеться якнайшвидше повернутися додому.

Після цього в мене взагалі зникло бажання знову йти в гори. Я навіть подумала, що, мабуть, гори – це не для мене.

 

«Гори вимагають поваги»

Потім я вирішила підійти до гір більш ґрунтовно. Знову запланувала сходження на Говерлу, уже порадившись із людьми, які там були. Нарешті купила нормальне взуття замість кедів і вирушила в похід.

І тоді все сталося саме так, як показують у фільмах і пишуть у книжках: мене просто вразила краса гір.

 

З часом я зрозуміла, що гори вимагають поваги, і вона насамперед проявляється в підготовці. Потрібно готуватися морально, фізично й подбати про правильне спорядження. Як би банально це не звучало, але екіпірування має велике значення й у багатьох моментах стає вирішальним.

До гір потрібно підходити свідомо. Просто погуляти можна й у парку, а гори – це небезпечне місце для людей. Точніше, воно безпечне доти, доки туди не приходять люди.

Важливо знати елементарні речі: що робити, якщо сходить лавина, як діяти, коли твоєму напарнику стає погано, як надати допомогу.

 

Як Еверест перестав бути просто плакатом на стіні

До певного моменту я просто ходила в гори, бо мені це подобалося. Усе змінилося після Аконкаґуа – найвищої вершини Аргентини (майже 7000 метрів). Тоді я зрозуміла: якщо в мене вийшло піднятися на сім тисяч, то, можливо, вийде й на вісім.

Аконкаґуа й Охос-дель-Саладо вважаються акліматизаційними вершинами для тих, хто готується до Евересту. Тому я зустріла там багато людей, які збиралися на Еверест. Вони розповідали, як готуються до експедиції, і тоді я подумала: «Можливо, Еверест колись станеться й зі мною».

Спочатку мені вдавалося поєднувати гори з роботою: я продовжувала вести свої проєкти. Але коли почалася вже серйозна підготовка до Евересту, я перестала працювати. Оптимально поєднувати роботу йпідготовку не вдалося. Зараз знову повертаюся до роботи.

 

На Еверест беруть не всіх

У висотному альпінізмі досвід має величезне значення, тож першою вершиною зробити Еверест майже неможливо. Жодна комерційна компанія не погодиться взяти новачка, що просто каже: «Я мрію піднятися на Еверест». Це небезпечно як для самої людини, так і для всіх інших, хто перебуває поруч на маршруті.

Бувають випадки, коли людина необережно стає, падає на інших, може випадково поранити когось кішками [металеві зубасті пристосування для взуття] чи льодорубом. Або її доводиться рятувати, через що скасовуються сходження інших учасників. А кожну смертельну трагедію на Евересті буквально розбирають на молекули, щоб зрозуміти, що стало причиною.

Тому спочатку тобі надсилають своєрідний чекліст вершин. Якщо там усе було добре, тоді компанія може розглянути твою кандидатуру. Коли оформлюєш перміти [державні дозволи для сходження на гору], потрібно обов'язково вказати список вершин, на яких ти вже побував. Також необхідно купити дуже дорогу страховку, яка покриває евакуацію в разі будь-якої надзвичайної ситуації.

 

Як подавала кандидатуру на експедицію на Еверест

Я була знайома з керівником експедиції – саме він водив мене на інші вершини. Коли сказала йому, що дуже хотіла б спробувати свої сили на Евересті, він відповів, що спочатку мені варто піднятися ще на кілька вершин. Також він попросив пройти повний медичний чекап: перевірити серце, судини, легені та загальний стан здоров'я.

Гір було багато. Я піднялася на Арарат у Туреччині, Кіліманджаро в Танзанії, Аконкаґуа в Аргентині й Монблан у Грайських Альпах. Також поїхала в Непал, щоб розвідати маршрут: дійшла до базового табору Евересту й піднялася на популярну шеститисячну вершину Лобуче. Після цього були Охос-дель-Саладо – найвищий вулкан у світі – й Орісаба в Мексиці.

Усі сходження пройшли більш-менш нормально. Також мені надіслали список вимог щодо фізичної підготовки. Там було прописано, що саме я повинна вміти робити. Я дотримувалася цих вимог, виконувала тренування й надсилала результати на перевірку.

 

Якою була підготовка до Евересту

Кожна гора потребує окремої підготовки. Для одних сходжень мені потрібно було займатися на скеледромі, для інших я підключала гіпоксичні тренування [тренування в умовах навмисного зниження рівня кисню, щоб організм адаптувався до дефіциту кисню]. Майже постійно в програмі були кардіо- та силові навантаження. Загалом я тренувалася щонайменше п'ять разів на тиждень, а інколи й більше.

Після кожної експедиції поверталася додому, брала один-два тижні на відпочинок і відновлення, а потім знову починався новий цикл підготовки. Так тривало майже два роки.

Найбільшим сюрпризом для мене стало те, наскільки важливою в експедиції є психологічна підготовка. У мене є психотерапевт, з яким я працюю від початку повномасштабної війни, й останні наші сеанси перед Еверестом були присвячені саме сходженню.

Це була дуже велика мрія, але водночас і величезна напруга. Я дуже боялася обморожень, тому що часто доводиться знімати рукавичку на п'ять хвилин або змінювати батарейку в ліхтарику. Люди обморожують пальці й потім втрачають фаланги через це.

Для мене було важко прийняти цей ризик і водночас у потрібний момент зробити все правильно, щоб цього не сталося; побачити тіла загиблих альпіністів; витримувати постійну напругу й дискомфорт самої експедиції. Бували моменти, коли я сиділа в наметі в розгубленому стані й запитувала себе: «Чому я тут? Навіщо мені все це?»

Щодо фінансового складника: мінімум – це перміт, який цього сезону коштував 15 000 доларів, але це лише дозвіл на сходження. Базовий пакет без шерпів і кисню стартує приблизно від 35 000 доларів, а повноцінний супровід – від 50 000 доларів.

 Кожен мав свій окремий намет для сну. Усі прокидалися у своєму темпі, якщо в нас не було запланованих активностей. У програмі були акліматизаційні виходи, гіпоксичні тренування й інші заняття. До певної години нам повідомляли, коли буде сніданок, і ми збиралися у великому наметі, який слугував кухнею й місцем зустрічей.

Ми сідали, пили чай та обговорювали план на день. Він постійно змінювався залежно від погоди: чи йдемо сьогодні кудись чи тренуємося. Також розробляли стратегію сходження.

Потім ми йшли тренуватися, поверталися на обід, вечеряли – і так по колу. Увесь цей час чекали на момент, коли можна буде починати акліматизацію та сходження.

У цьому сезоні було дуже складно. На льодовику Кхумбу, між базовим табором і першим, нависав величезний серак [льодовий стовп, пік або скеля, які утворюються на поверхні або на краю льодовика]. Довго прокладали безпечний шлях повз нього, бо він міг обвалитися. Через ці затримки всі нервували. Лише після того, як шлях облаштували, ми змогли розпочати акліматизацію.

*Базовий табір у горах – це головний табір альпіністської експедиції, який використовують як опору, відправну точку для сходжень і місце акліматизації. До вершини Евересту на альпіністів чекають ще перший табір, другий, третій і четвертий – останній на висоті 7906 метрів перед сходженням на саму вершину. 

 

Базовий табір

Про побут на висоті

У базовому таборі на кухні було меню, з якого можна замовити все, що хочеться, і це вже входило до вартості експедиції. Зазвичай на сніданок готували яєчню, подавали чай, каву, тости з «Нутеллою» або джемом. Також там є кав'ярня з великим кавовим автоматом, де можна замовити капучино, какао й інші напої.

Там навіть є змога прийняти гарячий душ (нагрівають воду у відрі й дають ківшик), хоча цього не рекомендують робити, щоб не захворіти, адже тоді сходження мінусується. Дівчатам узагалі не можна мити голову. Я весь цей час просто носила шапку. Приблизно через місяць без миття голови я зрозуміла, наскільки блага цивілізації класні.

Замість душу я беру із собою пак вологих серветок. На ніч їх обов'язково потрібно класти в спальник, тому що інакше вони замерзають. Уранці дістаєш їх і фактично влаштовуєш собі «душ із серветок».

Щоб не відморозити пальці, на ніч я набирала окріп у кілька пластикових пляшок: одну клала в ноги, іншу – ближче до тіла. Також потрібно мати декілька шарів різних рукавичок на всі випадки. А ще має бути правильне екіпірування, підібране відповідно до гори. Для Евересту потрібен восьмитисячний пуховий костюм, спальник теж має відповідати таким умовам.

 

Базовий табір:
кухня 

Другий табір

Третій табір

У вищих таборах ми не їли, не спали й нормально не відпочивали. Ми розтоплювали сніг на маленькій грілці й наливали воду в термос. Іноді додавали електроліти, іноді просто заварювали чай і клали туди тонну цукру.

У четвертому таборі залишаються різні речі від експедицій за десятки років. Ми там знайшли консервну банку тунця. Термін придатності був до цього року. Ми відкрили її ножем і в нас був тунець. Ще ми запарювали воду з приправою – щось на кшталт локшини швидкого приготування, але без локшини. 

Однак на такій висоті їсти майже не хочеться. Шлунок уже працює зовсім інакше, організм переходить у режим виживання, і звичні потреби – їсти та спати – відходять на другий план.

Навіть у туалет доводиться ходити з кисневим балоном. Щоб просто вийти з намету, потрібно повністю вдягнутися, взутися, закинути на спину рюкзак із киснем, вийти з намету, а потім повернутися. 

 

Без чого не можна піднятися на Еверест

Я думала взяти із собою одну річ як талісман – це був бісерний браслет із написом “Everest”, який мені подарував на день народження один з учасників експедиції. Але в горах кожен зайвий грам відчувається як десять. Тому вирішила обійтися без нього.

Найважливіша річ – це термос із гарячою водою. Також обов'язково беру енергетичні батончики чи гелі та желейки. Організм витрачає дуже багато енергії, тому потрібно постійно поповнювати запаси вуглеводів.

Мій особистий мастхев – Coca-Cola. У звичайному житті я її майже не п'ю, але в горах завжди ховаю маленьку пляшку в комбінезон. У потрібний момент відкриваю її – і це дуже допомагає. По-перше, це рідина, а по-друге – швидкий цукор, який дає сили рухатися далі.

 

 

 

Про гірську хворобу

На висоті значно менше кисню, ніж ми звикли отримувати, тому організм дуже гостро на це реагує. Часто болить голова. Через сухе повітря закладає ніс, пересихає горло, тому спати доводиться в бафі. Іноді просто не можеш заснути або прокидаєшся із сильними набряками.

Буває, не можеш нормально зробити ні вдих, ні видих. А через знижений імунітет на висоті організм стає більш вразливим. Дуже часто з'являється герпес або можна легко підхопити якусь банальну застуду. З цим дискомфортом потрібно миритися щодня.

Коли ставало зовсім погано, можна було прийняти знеболювальне. У кожного була власна аптечка, а ще велика експедиційна – у керівника групи. Нам дуже пощастило, що в команді була лікарка, яка теж здійснювала сходження. Вона допомагала нам справлятися з такими симптомами.

Мені здається, гіпоксія й гірська хвороба чимось схожі на алкогольне сп'яніння. Ти ніби розумієш, що відбувається, але не на всі сто відсотків. Це дуже затуманений стан. Тобі й погано, і водночас здається, ніби ти «відлітаєш» від реальності. Тому я можу зрозуміти людей, які на великій висоті починають знімати із себе одяг чи робити якісь дивні речі.

 

 

«Якщо зараз спущуся, то вже не захочу підніматися»

Уся експедиція від Катманду [столиця та найбільше місто Непалу, розташоване в гірській долині на висоті понад 1300 метрів над рівнем моря] тривала місяць. Від базового табору до вершини, уже після всіх акліматизаційних виходів, – шість днів. 

 

Ми прийшли в другий табір. Це був перший день, коли на маршруті закріпили поруччя до самої вершини, але нам сказали, що найближчими днями очікується погана погода. Перед нами був вибір: залишитися в другому таборі або спуститися назад у базовий, а потім знову підійматися.

Мені дуже хотілося повернутися в базовий табір, тому що це найкомфортніше місце на всій горі. Залишатися в другому таборі й чекати три дні було дуже важко. Ми були на висоті близько 6400 метрів і ще спали без кисню. Така висота вже дає про себе знати: болить голова, нічого не хочеться, тільки прийняти душ і поїсти.

Чекати було навіть важче, ніж іти. Коли ти рухаєшся, у тебе є конкретна мета: перейти з одного табору в інший, мозок постійно зайнятий. А от просто сидіти й медитувати на гору, як би там гарно не було, дуже складно. Але потім я сказала собі: «Ні, я хочу йти нагору. Якщо зараз спущуся, то, можливо, вже не захочу підійматися».

Якщо найближчими днями ми б не стартували, то, мені здається, я вже не пішла б зовсім. На той момент після всіх акліматизаційних виходів я була дуже виснажена. У підсумку ми почекали лише один день і вийшли на штурм.

 

«Якщо мене немає на зв'язку тиждень – це добрий знак»

Перед виходом я повідомила близьким наш приблизний графік: коли стартуємо й коли маємо повернутися. Сказала: «Якщо мене немає на зв'язку тиждень і вам ніхто нічого не пише, то це добрий знак».

У деяких учасників були Garmin-пристрої, які можуть передавати SMS через супутник. У мене такого гаджета не було. У керівника експедиції був зв'язок із кожним табором, де вже працював Starlink. Якщо щось трапляється, через нього можуть передати інформацію близьким. Перед початком експедиції всі обов'язково вказують, із ким потрібно зв'язатися в разі потреби.

Також через рацію ми постійно отримували інформацію про погоду. Люди в базовому таборі перевіряли прогнози на своїх ресурсах і передавали їх нам нагору.

 

Вершина – не головна ціль

Колись для мене головною була саме вершина, і я знецінювала весь шлях до неї. Він триває місяцями: ти постійно тренуєшся, живеш у складних умовах. Потім настає той епічний момент, коли потрібно зробити останній ривок, але щось іде не так.

У мене так було з Маттергорном в Альпах (гора, яку зображують на пакованнях шоколаду Toblerone). Того дня була погана погода, скелі засипало снігом, вони стали надзвичайно слизькими, рухатися ними було майже неможливо та дуже небезпечно. Тому ніхто навіть не стартував на вершину.

Я поверталася з таким розчаруванням, тому що стільки готувалася, а гори не пустили. Саме після цього я почала концентруватися не лише на вершині, а на кожному етапі підготовки. Тому для мене сам шлях на Еверест теж був важливим.

Перед експедицією я пообіцяла мамі, що, можливо, і не зійду на вершину, але обов'язково повернуся додому. Я не могла порушити цієї обіцянки. Тому знала: якщо настане небезпечний момент, коли мені скажуть розвертатися вниз, а в альпінізмі таке трапляється часто, я це зроблю. 

Коли вже була в четвертому таборі на Евересті й наближалася ніч штурму, я подумала, що мій шлях уже майже завершився. І незалежно від того, чи вдасться мені зійти на вершину, я вже здійснила свою мрію. Адже пройшла величезний шлях – від дівчинки, яка лише мріяла колись побачити Еверест, до людини, яка стоїть біля його вершини й готується ступити на неї.

 

Останні години перед вершиною

Від четвертого табору на висоті 7906 метрів до вершини Евересту на висоті 8848 метрів і назад до четвертого – 17 годин. Уся ця ділянка проходить у так званій «зоні смерті». Можливо, 17 годин звучить не так уже й багато. Але на такій висоті кожна година відчувається як маленька вічність.

Ми вийшли на штурм опівночі. Це наче нічна зміна: ти не спав, у тебе вже дефіцит калорій, кров стає густішою, нормально дихати не можеш, але однаково просто продовжуєш іти крок за кроком, сподіваючись, що вершина вже зовсім близько. Мені дуже хотілося спати. Я заплющувала очі на хвилину, поки стояла, потім прокидалася та знову йшла.

Під час сходження були пориви вітру приблизно до 50 кілометрів на годину. Через це температура відчувалася як мінус 50 градусів, хоча фактично була близько мінус 20.

Ми рухалися дуже повільно. Якщо навіть утворювався затор на маршруті, потрібно було постійно трусити руками й ногами, щоб не відморозити кінцівки. Сидіти – не варіант. За все сходження я присіла лише два чи три рази, коли мені змінювали кисневий балон. Увесь інший час ми безперервно йшли.

Найгарнішими були останні години перед вершиною, коли зійшло сонце. Я пам'ятаю, що мені не вірилося: ще трохи – і ми будемо на Евересті. Постійно дивилася на годинник, але пам'ятала, що попереду є дуже складна ділянка – Hillary Step [крутий, майже вертикальний схил Евересту заввишки близько 13 метрів].

Коли ми пройшли Hillary Step, попереду з'явився так званий Fake Summit – ділянка, яка має вигляд вершини, але не є нею. Я не бачила там людей і прапорців, тому зрозуміла, що попереду ще приблизно пів години. На такій висоті кожен метр – це боротьба із самим собою. Тоді я думала про те, як правильно розрахувати сили, щоб спуститися.

 

«На вершині я не відчувала себе собою»

Коли ми вийшли на вершинний гребінь, дув дуже сильний вітер. Я мріяла лише знайти якийсь закуток, де можна було б сховатися й просто посидіти хвилину-дві. Але такого місця не було. На самій вершині вітер виявився ще сильнішим.

До експедиції я уявляла цей момент зовсім інакше. Думала, що сидітиму на вершині, медитуватиму, згадуватиму всіх легендарних людей, які підіймалися сюди до мене: Едмунда Гілларі, Райнгольда Месснера, Тенцинга Норгея. Думатиму про те, що вище за мене зараз літають лише «боїнги», що я стою на вершині світу.

Але таких відчуттів у мене не було. Мені здається, що мало в кого вони є. У той момент я не відчувала себе собою через гіпоксію. Навіть коли дихаєш із кисневого балона, усе одно вдихаєш розріджене повітря.

Для Міністерства туризму Непалу потрібно обов'язково зробити фотографію на вершині без кисневої маски, щоб засвідчити сходження. Усі альпіністи в однакових костюмах, тому без такого фото можна «наплести» все, що завгодно. Я зняла маску й подумала: «Боже, це не я. Це не зі мною».

На вершині ми провели приблизно пів години. Насправді час дозволяв залишитися довше. Колись існувало поняття return time [момент, після якого потрібно обов'язково починати спуск]. Зараз його майже не дотримуються, тому що маршрут обладнаний закріпленими поруччями, і навіть якщо спускатися вночі, ти не заблукаєш. Але через дуже сильний вітер мені, чесно кажучи, хотілося якнайшвидше звалити з вершини.

Найепічнішим спогадом для мене став навіть не сам Еверест, а Балкон – ділянка приблизно на висоті 8400 метрів. Саме там я зустріла схід сонця й побачила неймовірні краєвиди. Коли ми стартували на вершину, навколо була суцільна темрява. Я бачила лише світло свого ліхтарика й рюкзак людини, яка йшла попереду. А потім зійшло сонце, і переді мною відкрилися інші восьмитисячники та хмари. Цей момент у моїй пам’яті «перекрив» навіть саму вершину за відчуттями.

Усвідомлення того, що я справді була на Евересті, прийшло лише через тиждень або навіть два після повернення. 

 

 

Вершина – це лише половина шляху

Під час спуску в мене сталася панічна атака. Це було неподалік від тіла одного із загиблих альпіністів, який лежить там уже багато років. Я проходила повз нього, і мене раптом накрило. Я сіла, пила чай, відпочивала, але все одно відчуття реальності було ніби уві сні.

Після вершини ми повернулися в четвертий табір. Я спустилася першою з усіх учасників нашої групи й просто чекала в наметі на інших. Остання учасниця дісталася табору лише близько дев'ятої вечора. У когось закінчився кисень, у когось виникли проблеми зі здоров'ям, комусь уже вводили дексаметазон – препарат, який застосовують у найважчих випадках, коли починається набряк легень або мозку.

Ми вирішили переночувати в четвертому таборі, хоча деякі альпіністи після вершини одразу спускаються до другого. Уранці я прокинулася й відчула, що кисень більше не надходить. Подивилася на балон і зрозуміла, що він уже порожній. Я навіть не знаю, скільки годин проспала без кисню. Мені відразу замінили балон, і тоді я сказала: «Усе, я йду вниз».

 

Я вирішила спускатися одразу до базового табору, хоча решта групи планувала ще одну ночівлю в другому таборі. Мені вже дуже хотілося нормально поїсти. Я уявляла, як прийду, з'їм лазанью, яблуко, вип'ю Coca-Cola – і буду щаслива. А ще я знала, якщо вранці прокинуся в базовому таборі, то, можливо, мене заберуть гелікоптером до Катманду, і я там помиюся.

Ця думка змусила мене буквально «летіти з усіх ніг» униз. Приблизно за шість-вісім годин я спустилася із четвертого табору до базового. Під час підйому такого ентузіазму не відчувала. З кожним кроком втрачала висоту, ставало легше дихати, я приходила до тями.