«Припинити робити проєкти на його пам’ять – це ніби визнати остаточно, що його немає. На виставках він продовжує бути живим» – каже Марина Мотуз. Після загибелі чоловіка, військовослужбовця Пилипа Cody Аверенкова з «Вовків Да Вінчі», вона почала перетворювати свій біль на різні проєкти – від штруделя на його честь у рідному Славутичі та кави Cody Filter Blend до рожевих шкарпеток із його цитатами й фотовиставок.

За рік Марина провела вже п’ять виставок у різних містах. Тепер уперше показує фотографії Пилипа випадковим пасажирам метро: у холі станції «Золоті ворота» в Києві відкрилася виставка Home I'll never be, яка триватиме два тижні.

Марина розповідає читачам Віледжа про майже 14 років разом із Пилипом, день його загибелі, про те, чому вона вирішила триматися більше за його життя, ніж за смерть, і чому продовжує знайомити людей із чоловіком, якого вони ніколи не бачили.

 

 

«Я б хотіла розповісти про нього все»

Ми знайомі з Пилипом усе моє свідоме життя, були разом майже 14 років, із перервами, але однаково одне до одного поверталися. Я завжди говорю, що зустрічалася не з одним Пилипом, а з декількома, бо ми росли разом і змінювалися. 

Я знала Пилипа в його різних ролях. Спочатку – як студента (саме тоді ми почали зустрічатися, я трошки старша). Потім знала його як продавця в спортивному магазині, потім – як мандрівника, як учителя й далі як військовослужбовця.

Ми разом подорожували. Десь на третій рік стосунків поїхали автостопом Грузією, ходили з наметом. Я зрозуміла, що мені треба трошки більше комфорту, ніж йому, тому він продовжив далі по-дорослому мандрувати, а я повернулася працювати вчителькою англійської мови. 

У кожній країні, де він був, намагався вивчати нове ремесло або навіть працювати, щоб заробляти на подальшу подорож. Він був будівельником, монтував платформи для весілля, був фермером у горах Туреччини, водив кіз і доїв їх. 

Пилип любив і вмів учитися. Він усюди знаходив нові знання. До того ж за освітою він – інженер атомних електростанцій, а у війську займався чим завгодно – від діловодства до роботи з НРК, кулеметами й тактичної медицини.

 

 

«Якщо подзвонять з ТЦК, значить, мене вже немає»

Я саме йшла рано на пробіжку в наш улюблений парк. Я тоді була в Одесі. Мені подзвонили з ТЦК і сказали, що мені треба бути вдома, і щоб поряд зі мною була рідна людина. Пилип знав, як відбувається ця процедура, тому попередив: «Якщо подзвонять із ТЦК, значить, мене вже немає».

Я особливо не плакала, не кричала, а просто почала діяти. Добре, що поруч зі мною були мої друзі. Це жорстоко для людей, які отримують таку інформацію: неможливо пояснити, що відбувається всередині.

Я як дружина мала ухвалювати того дня дуже багато рішень, про які ніколи не думала. Наприклад, де поховати Пилипа, яка церква має бути, що робити з тілом. Плюс мені довелося впізнавати його тіло. Це дуже травмувальні речі, які досі інколи мені сняться. І деякі свої дії я б хотіла змінити, але вже мирюся з ними. Наприклад, я б дуже хотіла, щоб його тіло покоїлося на меморіальному кладовищі біля Києва. На той момент його ще не було, тому тіло Пилипа покоїться у Славутичі, нашому рідному місті.

Водночас усі ці ритуальні речі, які мають робити близькі загиблих, трошки систематизують. Доводиться розбиратися з документами, приходити в різні інстанції. І хоч зовсім не хочеться цього робити, це організовує життя, яке начебто розбилося в один момент.

Після загибелі настільки рідної людини, яка була мені партнером, з якою ми ухвалювали найголовніші рішення на все життя й майбутнє, я відчула, ніби мені хтось видав книжку про те, що я тепер доросла. І там багато пунктів, як жити далі, але в мене немає часу прочитати їх усі. Тому я начебто екстерном складаю цей екзамен на дорослий світогляд.

Ми тоді їхали з друзями машиною через усю країну, з Одеси у Славутич, щоб зустріти тіло Пилипа. І дорогою я дуже-дуже багато про нього говорила, розповідала історії. А ще ми співали його улюблені пісні й мої також.

Я пам’ятаю, як дзвонила рідним Пилипа й повідомляла про його смерть. Я чула у відповідь звинувачення: як так сталося, можливо, його десь обдурили. Тоді я зрозуміла, що точно не хочу йти таким шляхом. Багато хто в розгубленості відчуває різні емоції, і це нормально. Але мені хотілося все ж відчувати більше вдячності й гордості за нього та давати йому відповідальність за всі рішення, які він ухвалював.

Зовсім нікому не хотілося, щоб так сталося. Але він був на війні, у дуже небезпечній ситуації, і таке стається. Дуже шкода, але це було його рішення – піти туди добровільно й робити все можливе, бути корисним на максимум. Він цим дуже пишався, і я так само ним пишалася.

Тому в день його смерті намагалася триматися більше за його життя, ніж за смерть. І навіть зараз, попри те, що я багато плачу й сумую через його смерть, намагаюся святкувати його життя, згадувати, яким він був, коли був живим.

 

 

«Відчуття безсилля й великого розпачу привело мене до створення проєктів»

Через недосконалість нашого законодавства в мене не вийшло виконати останню волю Пилипа [він хотів, щоб усю одноразову грошову допомогу від держави в разі його загибелі (15 мільйонів гривень) отримала його дружина Марина Мотуз – ред.]. Я відчувала багато болю, бо мені хотілося зробити все, як він просив. Я йшла до кладовища й думала: «Якщо в мене це не вийшло, у мене вийде все інше». Я написала список характеристик Пилипа, про які мені хотілося розказати людям.

Згадала, що в Славутичі є стара пекарня, до якої Пилип бігав з уроків і куди водив мене на побачення. Там продається його улюблений штрудель із шоколадом і бананами. Я подумала: «А що як прийти до них і попросити назвати цей штрудель на його честь?»

Ця ідея мені здалася неймовірно складною: «Навряд чи вони погодяться». Але я прийшла в пекарню – там пам’ятали Пилипа, і всі плакали через новину. Тепер у пекарні у Славутичі є «штрудель Пилипа». Приїжджайте, куштуйте, дуже смачний.

Ще в нього був дуже гострий гумор. Через його шикарне почуття гумору я втілила один із проєктів – рожеві шкарпетки з його веселими цитатами. Чому рожеві? Тому що Пилип носив рожеві шкарпетки. Це було, з одного боку, його протестом проти масової маскулінності у війську, а з іншого – частиною цивільного Пилипа. Коли він відправляв мені «Новою поштою» свій військовий одяг і я його прала, на сушарці висіло все мультикамове й рожеві шкарпетки.

Я написала Dodo Socks, і ми зробили дві партії шкарпеток. На одній із них була написана улюблена, доволі смішна цитата з пісні «Бітлз», яку Пилип любив, а на інших – чорний гумор, яким він точно так і говорив. Шкарпетки продалися за донейти для «Вовків Да Вінчі», де він служив.

Також Пилип був великим кавоманом та експериментатором у каві. Він працював у кавовій компанії Balmy. І от після його загибелі я подзвонила власнику Balmy, і ми вирішили зробити фільтр-каву, яку хотів би Пилип. Вона досі продається, так само весь прибуток іде на донейти для війська.

Величезна частина Пилипа – це музика. Можливо, я придумаю якусь радіостанцію з його музикою.

А ще Пилип мріяв покататися на серфі, але так і не доїхав до океану. Зате я доїхала цього квітня та стала на дошку. Це було неймовірно важко, але в мене все вийшло. Мені всі говорять, що це Пилип допоміг мені не впасти.

Я дуже пишаюся тим, що продовжую робити речі, які Пилип колись мріяв робити, але не надто серйозно до них ставився. Я не думаю, що Пилипу треба було б, щоб я це робила. Якби я його запитала, він би сказав: «Хочу, щоб моя дружина просто продовжувала жити й не займалася моїми справами, а займалася своїми, здійснювала свої мрії».

Але я відчуваю, що поки не готова. Припинити робити якісь проєкти на його пам’ять – це ніби остаточно визнати, що його немає. Для мене це здається дуже страшним. У проєктах він продовжує бути живим. Коли я буду готова до того, що Пилипа немає, можливо, я почну своє життя. Поки що живу наполовину.

 

 

Як почала робити фотовиставки

Пилип був незвичним мандрівником. Він їздив екзотичними країнами. Наприклад, доволі довго був в Ірані та Йорданії, вивчав там мови, говорив фарсі. 

Я знайшла його жорсткий диск із фото з його подорожей. Я не була з ним, тому не знаю всіх деталей – тільки те, що він мені розповідав. Однак, переглядаючи ці фото, я наче подорожувала з ним. Там були відео, де він розповідав про свої подорожі, і де говорив зі мною телефоном серед гір Грузії.

Мені було неймовірно важко переглядати всі ці фото, але я вирішила, що хочу показати їх усім. Спочатку планувала маленьку виставку у Славутичі, але близькі друзі підхопили цю ідею й запропонували зробити першу виставку в Одесі. А далі пішли інші міста – Львів, Київ (двічі) та Славутич.

Виставки є для мене одним із найважчих проєктів. Продавати каву та шкарпетки за донейти виявилося набагато легше, а от виступати перед людьми – це ніби в мене на грудях величезна рана, а я відкриваю й показую її всім.

 

 

Home I'll never be

Виставка, яка триватиме на станції «Золоті ворота» два тижні, буде іншою, бо поруч із фотографіями Пилипа проходитиме багато незнайомих мені людей, дуже різних. Це здається логічним наступним кроком після виставок у малому колі, де затишно й безпечно.

Як тривожна людина я вже прорахувала все, що може статися. Я розумію, що не всім буде цікаво. Я розумію, що не всі співчуватимуть тому, що загинула настільки яскрава людина. Можливо, комусь не сподобається, хтось може щось зруйнувати, хтось – додумати й засудити.

Але мені б хотілося, щоб його обличчя запам’ятовували й думали про загиблих військовослужбовців не тільки як про одиниці, які ми втратили, не тільки як про імена та дати. Пам’ятали, що це люди, у яких є історія, було життя, є рідні, які десь знаходять сили про них розповісти. Там буде його великий портрет, щоб він запам’ятався людям. На портреті він усміхається, так, як усміхався все своє життя.

 

Фото: Інга Стрельченко

 

«Пилип побудував мені місточок до людей, які мене підтримують»

За цей рік у мене повністю змінилося коло спілкування. Часто говорять, що під час травматичних подій люди змінюються, і це правда. Після втрати Пилипа майже всі, хто був поряд зі мною, змінилися на інших людей. Я цьому рада та вдячна.

Зараз я відчуваю себе дуже багатою людиною, бо в кожному місті, де я проводила виставку, у кожному проєкті, який робила, я знайшла прекрасних людей, і ми продовжуємо співпрацювати й дружити. Ці проєкти стали місточком, який побудував мені Пилип, до людей, які розуміють і підтримують мене.

Мені часто пишуть, що через ці проєкти вони наче дружать із Пилипом, наче знають його як товариша й друга, хоча ніколи не бачили його наживо. І для мене це дуже велике тепло. Я би не могла сказати, що через проєкти розділяю свій біль з іншими людьми, але проживаю його через зв’язок із людьми.

Коли у Львові була виставка, я дала змогу людям поставити мені якісь запитання про Пилипа. Одна з відвідувачок виявилася вчителькою середньої школи. Вона сказала, що збирається проводити урок пам’яті мого чоловіка, тому зібрала список запитань від своїх учнів, щоб я розповіла про Пилипа. Я ніколи не могла уявити, що у школі розповідатимуть про мого чоловіка. Це велика гордість і честь.

А на виставку в Києві прийшов скульптор, який робив пам’ятник Дмитру Коцюбайлу («Да Вінчі»). Він почитав історії, подивився фотографії та фільм, послухав, що я говорю. Тепер він робить пам’ятник моєму чоловікові до річниці його загибелі, який передаватиме багатогранність його особистості.

Також одна з відвідувачок у Львові зв’язала пінгвіна, який був намальований на шевроні Пилипа. Відтоді на всіх виставках мені дарують пінгвінів. Чому саме пінгвін? Тому що позивний Пилипа – Cody, на честь героя мультфільму «Лови хвилю!» – пінгвіна, який катався на серфі.

А ще до мене в Одесу приїхали знімати фільм про Пилипа режисерка й спеціалісти з кіно з проєкту «Завдяки». Це були короткі інтерв’ю зі мною, побратимами, друзями, які вклалися в кіно. Тоді вперше мені ставили запитання не про Пилипа, а про мене. Це дало мені усвідомлення того, що я досі є. Я є не тільки через спогади про Пилипа, а як особистість, як людина, яка може дуже глибоко любити й обирати бути вдячною та пишатися ним більше, ніж плакати, заздрити й ненавидіти.