«Я ходжу в гори вже багато років. Перший похід був в університеті: з одногрупниками пішли на Говерлу наприкінці зими. Якось не подумали, що хоч у Києві вже тепло, у горах нас накриє хуртовина, сніг із дощем і нульова видимість. Тоді до вершини так і не дійшли – ховалися на ніч у капличці, намагалися висушитися і нагрітися. Як наслідок я успішно спалив свій черевик», – розказує про свій перший похід Андрій Вітер.

Вітер розказує Віледжу, як це – пройти пішки від Хмельниччини до Карпат і чому вода лишається найважливішим ресурсом улітку. А також, чому соло-походи для чоловіків в умовах воєнного часу стають справжнім випробуванням: із вивертанням речей, перевірками телефону й залякуванням ведмедями.

 

Вивертали рюкзак, шукали крипту, лякали ведмедем

На початку літа йшов від Міжгір’я до Воловця – вирішив пройти пішки лісовою дорогою, там було годин шість ходьби. Та посередині шляху до мене підкотили четверо хлопців у «пікселі» на новенькому позашляховику. Коли посеред лісу тебе обступають четверо чоловіків, то психологічний тиск посилюється миттєво. Вони одразу почали агресивно поводитися і наїжджати на мене. Спершу забрали телефон – вимагали показати галерею (я показав пару фото), зайти у додаток «Нової пошти», щоб перевірити, чи не пересилаю я собі кудись речі (а я якраз ноутбук переправляв в інше місто). Випитували, чи немає у мене криптогаманців і великих фінансових переказів. Очевидно, що всі ці дії не належать до їхніх повноважень, але відстоювати права в той момент було важко. 

 

Далі наполягали на повному обшуку. Вивернули мій 90-літровий рюкзак, розпакували навіть спальник – перевіряли, чи не ховаю я там закордонний паспорт. Ще чомусь вирішили показати мені людську ногу, яку понівечив ведмідь. Пізніше уточнили, що ведмедя вже відловили й застрелили. Напевно, хотіли залякати.

Зрештою, я показав їм бронювання житла в Пилипці, сухий душ і звичайне туристичне обладнання, вони віддали речі й відпустили мене. Але цей випадок дав мені чітко зрозуміти: походи й звичайне туристичне спорядження можуть викликати у силовиків сильну підозру.

 

«Звичайне туристичне спорядження» – це що?

 

Зазвичай несу з собою три літри води: маю гнучкий гідратор із трубкою у рюкзаку й додаткову пляшку. На Хмельниччині й у передгір’ях зручно проходити через села, бо майже в кожному є гарна криниця. З підземних джерел або чистих джерел я воду п’ю і навіть не кип’ячу. Але бувають прорахунки: одного полудня не розрахував маршрут і допив останній ковток води прямо перед входом у село. Заходжу, а колодязів там не бачу. Спрага така стоїть, що аж паніка починається. Запитав у місцевого дідуся, де можна набрати води з криниці, а той і каже: «У нас немає криниці. Ходимо в сусіднє село».

Я випав на цьому моменті. А дід й каже: «Є у мене два літри «Золотого ключика». Можу дати». На спеці пити лимонад – таке собі задоволення, але оскільки в мене не було нічого, то я таки взяв. Пив той лимонад мікроковтками, щоб просто змочити рот, аж поки не знайшов річку. Тоді вже набрав води, перекип’ятив і нарешті напився.

З їжі я переважно беру сублімати, інколи каші – буває, пачку гречки чи кус-кусу. Найголовніше взяти із собою пляшку звичайної олії і додавати її в каші. Так піднімається калорійність порції і збільшується жирова енергія для довгих переходів. Також беру із собою фрукти, солодощі, снеки.

 

Тисяча гривень за 20 км чи розбірки з ТЦК

  

Через місяць я пішов у пішохідно-автостопний тріп від Хмельниччини до Карпат: крізь Кам’янець-Подільський, місцеві мела, Франківщину, «столицю пива «Ципа» Кваси й аж до Вижниці. По дорозі не нехтував попутками – зазвичай ловив машини прямо на дорозі або шукав водія на BlaBlaCar.

Коли йшов до Квасів, була злива, тож зупинив місцевого водія. Їхати до села було кілометрів 20: скинув речі в багажник, їдемо. Уже підготував 200 гривень, але дорогою чоловік попросив тисячу. Я йому кажу, що це перебор, а він одразу почав шантажувати: «Ти – турист, ходиш тут на прикордонній зоні. Або тисячу жени, або везу тебе в ТЦК – розбирайся сам із ними». Я не боявся ТЦК, бо маю законну відстрочку, але сама розмова вийшла фігова. Тому прямо на ходу відкрив двері машини – водій зупинився. Тримаючи двері, щоб той не втік із моїм рюкзаком, я попросив віддати свої речі. Він вийшов, почав погрожувати мені – почалась сварка, у селі почали сходитися місцеві. Зрештою я кинув йому грошей – трохи більше 200 гривень, але не 500 – забрав рюкзак і пішов собі. Відтоді випрацював собі правило: домовлятися про ціну автостопу одразу «на березі», а до підозрілих водіїв у прикордонних районах ставитися з подвійною обережністю.

Разом провели кілька чудових днів: їли вареники на пару, куштували місцеві наливки й сходили у радіальний похід на пару годин буквально. Піднялися трохи вище в гори біля Вижниці – там неймовірної краси камені й мох, маленькі водоспади й стара дерев’яна церква з дзвонами. Після цього друзі поїхали додому, а я потопав до Чернівців.

 

Повезли на кордон і хотіли «пришити справу»

Коли йшов пішки лісовою дорогою, мене раптом зупинив цивільний позашляховик. Звідти вийшло двоє людей цивільному й питають, чи підвезти мене кудись. Уже в машині я побачив коптер із теплаком, але одразу подумав: «Вони ж хороші, да? Ну вони ж солдати, вони за нас. Вони не кинуть. Людям у пікселі можна довіряти».

25 серпня я написав Міші: «На мене знову напали ДПСУ». Раптом машина повернула до Берегомета – у бік прикордонної зони, замість Чернівців, до яких я і йшов. Капітан одразу ж почав розмову, що зараз на мене шитимуть справу за спробу незаконного перетину кордону. Хоча я просто йшов між населеними пунктами.

 

Я показував їм маршрут у своєму навігаторі, щоб довести: йду до Чернівців і проїхав Хотин на звичайній маршрутці. Тут капітан задумався, як так сталося – бо в Хотині є блокпости і він якраз був там. Пропустив мене якось!

Зрештою ми довго говорили, та вони були непохитні – вимагали відслідковувати мою геолокацію. Я вже втомився, тому погодився увімкнути маячок у телеграмі. Капітан одразу сказав: «Якщо побачимо, що йдеш до кордону, або якщо вимкнеш геолокацію, відправимо за тобою літаки й ти – труп». Коли я шукав номер цього капітана у телеграмі, то додаток одразу показав, що номер зареєстрований у Росії. Мене цей факт насторожив, але я хотів якомога швидше від них піти, тому просто перекинув геолокацію і мене висадили біля Берегомета.

Щойно я відійшов на пару кілометрів від села, одразу видалив маячок, бо розумію усію незаконність цією вимоги. Спойлер: ніякі літаки мене не шукали, а з походу я повернувся живим і неушкодженим.

 

У лісі буває нудно, але від війни не втекти

  

Мене часто питають, чи не страшно ходити в такі соло-походи одному. Звісно, страшно, але не через диких звірів чи самотність. Найбільш непередбачуване – це завжди люди.

Походи – це завжди синусоїда. Коли ти довго в горах чи лісі, то починаєш сумувати за цивілізацією, гарячим душем і домом загалом. А коли повертаєшся у місто – тебе знову тягне в гори, бо лісом неможливо намилуватися.

 

Але є річ, яка зараз кардинально змінилась. Раніше похід був способом відключити повністю голову й перезавантажитися. Зараз, куди б не зайшов – у полонину, глибокий ліс чи віддалене село – жодної хвилини не покидає думка про те, що в країні триває війна. Повноцінно видихнути на повні груди не вдається. Ти все одно постійно повертається думками до відповідальності й до реальності, у якій ми всі опинилися.

 

 

ВІКА ГРИНЕНКО – голова відділу новин та авторка текстів на Віледжі. Доєдналася до команди у 2024-му - до «села» ніколи не писала й не думала, що це взагалі можливо. Під час навчання в універі почула фразу, що «редактор має знати все про дещо та дещо про все» – відтоді користується цим правилом у роботі й пробує себе в різних темах: від вітаміну D і власного досвіду виживання в блекаут до розбору міських проблем і репортажів.