Соцмережі не лікують самотність. Усе навпаки. Пояснює психіатриня зі Стенфорда

Анна Лембке – професорка психіатрії, керівниця клініки залежностей у Стенфорді. Вона досліджує не лише вживання психоактивних речовин, а й поведінкові залежності, зокрема залежність від соцмереж.

У своїй книзі «Дофамінове покоління» та в наукових статтях Лембке наголошує: гортання стрічки, лайки й коментарі запускають у мозку потужні викиди дофаміну. Проблема в тому, що людська нервова система еволюційно налаштована на «багато зусиль – трохи винагороди», а не «натиснув кнопку – отримав фонтан задоволення». Цей розрив і створює дофаміновий дефіцит – стан, коли реальність уже не приносить радості.

Іноді це справді лячний досвід. Лембке згадує, що інколи переживала подібне, коли опинялась у готельному номері, де немає знайомих речей.

Насправді дереалізація трапляється багато разів на день – коли ми мріємо, читаємо захопливу книгу чи так занурюємось у розмову, що світ ніби зупиняється. Це нормальний і часто приємний стан, з якого зазвичай легко повернутись. Але коли такий «вихід із реальності» стає надто частим і тривалим, повернення може ускладнюватись. У цьому контексті соцмережі – потужний тригер, адже інтенсивність переживання онлайн часто значно вища за буденний життєвий досвід: усе яскраве, різноманітне, кожну секунду нас чекає неочікуванка у вигляді нового допису чи відео. Так, під час скролінгу можна втратити не лише контакт із довколишнім світом, а й із власним тілом, і відчути подвійне – ніби світ нереальний і мене в ньому теж немає.

Деперсоналізація часто з’являється поруч із депресією. У дослідженні із 622 учасниками, проведеному під час пандемії, відчуття «від’єднаності» прямо корелювало з часом онлайн – від соцмереж і відео до онлайн-зустрічей.

Може, це знак залишити телефон удома й вийти на прогулянку?

Фактично що довше ми онлайн, то складніше нам будувати реальні стосунки – і тим менше задоволення ми від них отримуємо. Мозок пам’ятає, як добре було на піку, коли пост «залетів» у рекомендації й зібрав тисячу схвалень. Але це не справжнє плем’я. Байдужість у мережі настає так само раптово, як і хвиля популярності, а відчуття відторгнення б’є по найболючішому: страху бути виключеним із групи, залишитися самому, бути «не таким».

Відчуття невидимості онлайн справді може викликати стан «мене не існує», що є серйозним ризиком для ментального здоров’я.

Тому справжні, «утілені» стосунки – живі, тілесні, присутні й неідеальні – мають безліч переваг, навіть якщо вони вимагають значно більше зусиль.

Бездумне споживання контенту (doom-scrolling) захоплює увагу й час за лічені секунди. Достатньо просто зайти «перевірити повідомлення» – і за пів години ви вже не розумієте, як опинились у стрічці. Це дає привабливе відчуття втечі, особливо коли реальний світ утомлює й бентежить. Здається, що нічого страшного – просто «вимкнутись» і побути в іншій реальності.

Але споживання великої кількості контенту – лише половина історії. Інша – що саме ми дивимось і наскільки контролюємо цей потік. Алгоритми налаштовані так, що, найімовірніше, ви побачите не те, що корисно чи важливо вам, а те, що викликає найбільшу реакцію в більшості – найсильніший емоційний «гачок».

Також найбільш уразливі – ті, хто створює й публікує контент. Лайки й коментарі запускають найсильніший сплеск нейромедіаторів задоволення.

«Ось у чому підступність – і пастка – цієї дофамінової гонитви. Спочатку це відчувається чудово. А потім, скільки б ви не отримували – цього ніколи не вистачає. І зрештою це приводить до дуже сильних негативних станів: депресії, тривоги, безсоння, дратівливості, відрази до себе».