Дружба в дорослому віці – це розкіш?

Дорослим обов’язково мати друзів?

Дружба може врятувати життя. За результатами 148 наукових досліджень (загалом 308 849 учасників) вчені з’ясували, що наявність надійного соціального кола знижує ризик передчасної смерті приблизно на 50%.

Вибірка була надзвичайно різноманітною: учасники відрізнялися за віком, статтю, рівнем життя та рівнем ризиків для здоров’я. Проте вплив соціальних зв’язків залишався стабільним чинником – таким, що буквально зберігав життя.

І мова тут не просто про «пожалітися». Контакт із друзями у важкі періоди має біологічне значення для організму. Наприклад, ви втрачаєте роботу, яка вам подобалася. Це гострий стрес. У момент новини тіло реагує миттєво: підвищується рівень адреналіну й кортизолу, увага звужується, думки починають крутитися навколо одного – роботи. Інші плани ніби зникають з поля зору.

Вийти з цього стану на самоті потребує часу й ресурсу. Стрес виснажує, а виснаження не приносить спокою. Саме тому зустріч із близькою людиною може стати полегшенням: спокійний голос, обійми, можливість проговорити тривоги, а не носити їх у голові.

Людська нервова система схильна до корегуляції – вона підлаштовується до людини поруч. Тож навіть короткий контакт із другом може помітно пришвидшити відновлення після сильного стресу.

Конкретні механізми впливу поки що не до кінця зрозумілі, але, ймовірно, цей процес пов’язаний із регуляцією окситоцину та норадреналіну.

Коли ми перебуваємо у стані суб’єктивної ізоляції – тобто навколо можуть бути люди, але відчуття контакту немає – тіло активує гени, пов’язані із запаленням, і водночас знижує якість імунної відповіді. Як наслідок – менше енергії, більше хвороб і ще менше соціалізації. Міцне соціальне коло, навпаки, підтримує і зберігає здоров’я.

Про це говорить Гарвардське дослідження, розпочате ще у 1930-х роках, і яке триває досі. Серед багатьох чинників саме наявність близьких стосунків з іншими людьми виявилася вирішальною. Наразі в дослідженні беруть участь понад 1700 людей різного походження, національності, віку та гендеру. Дані продовжують доповнюватися, фіксуючи зміни в житті людей протягом десятиліть. Деякі з цих історій уже стали відомими.

Так, один з учасників на ім’я Лео за результатами регулярних опитувань був одним із найнещасніших у всій вибірці. І це особливо показово, бо формально він мав усе необхідне: був дуже забезпечений, успішний, навчався в університетах Ліги плюща, був одружений і мав дітей. Проте у власній рефлексії Лео описував себе як емоційно відстороненого від близьких і зізнавався, що фактично не мав друзів.

Він не єдиний учасник із подібною кореляцією: успіх у багатьох сферах життя, окрім стосунків, поєднувався з низьким рівнем суб’єктивного щастя. Водночас у книзі The Good Life: Lessons From the World’s Longest Scientific Study of Happiness, яка підсумовує результати цього дослідження, наведено чимало і зворотних прикладів, коли саме близькість і підтримка з боку інших людей виявлялися вагомішими за складні життєві обставини.

Можливо, деменція зараз не здається актуальною темою, але рано чи пізно когнітивний спад або проявиться, або ні. І значною мірою це залежатиме від того, скільки якісних стосунків з іншими людьми вам вдалося зберегти до старшого віку. Фундамент цього можна закладати вже зараз.

Тобто так чи інакше завжди був контекст: спільний простір, заняття або спільні складнощі й кризи. Коло «своїх» усе ж таки було десь поруч. Що ж сталося в дорослому віці?

У сучасному світі ми все рідше виходимо в так звані треті місця. Термін з’явився наприкінці 1980-х років завдяки американському соціологу Рейю Ольденбургу. У своїй книзі The Great Good Place він запропонував просту, але дуже влучну ідею: у нашому житті є перше місце – дім, друге – робота, і має бути третє – простір, де ми просто є з іншими людьми.

Історично такі місця існували задовго до самого терміну. Це були таверни, кав’ярні, ринки, двори, клуби, бібліотеки, перукарні – місця без формального статусу, де формувалися локальні спільноти, соціальна довіра і відчуття «я не сам». Проте вже у ХХ сторіччі ситуація почала сильно змінюватися, життя людей дедалі більше зосереджувалось навколо двох основних просторів – дому й роботи. І разом із цим нові ландшафти, де потенційно могли б з’явитися однодумці почали виникати все рідше.

Софія радить не припиняти вчитися, адже саме на навчаннях часто можна зустріти цікавих людей, з якими вас уже щось об’єднує. Женя доповнює цю думку порадою звернутися до волонтерства, а Марк жартома радить завести песика – бо й у такому разі своє коло спілкування формується майже автоматично.

Утім, простір для нових знайомств – не єдиний виклик дорослої дружби. Софія згадує ще одну, дуже чутливу тему в цьому контексті.

Дослідниця і соціологиня Брене Браун, відома своїм вивченням людських зв’язків, у своїх книгах називає вразливість ядром близькості між людьми – без неї справжні стосунки просто неможливі.

«Якщо ми можемо поділитися своєю історією з кимось, хто відповідає емпатією й розумінням – сором не може вижити» – ця фраза з Daring Greatly описує саме ту ситуацію, коли досвід уразливості перетворюється на міцний зв’язок, бо інша людина підтверджує, що тебе бачать і чують, і що найважливіше, дає відчуття достатності.

Софія додає, що повернути собі здатність бути відкритими й щирими з друзями у дорослому віці може бути непросто. Вона ділиться власним досвідом: іноді їй доводилося свідомо докладати зусиль, щоб у скрутній ситуації подзвонити комусь із друзів і розділити свої переживання. Але водночас вона каже, що цей досвід був зцілюючим.

Дружба і романтичні стосунки часто ходять поруч і справді мають багато спільного. Обидва види зв’язку вимагають присутності, відкритості й готовності бути вразливими. І для дружби, і для романтичних стосунків ми зазвичай обираємо людей, з якими маємо щось спільне, та які нам імпонують. Проте дещо все ж різниться.

Дослідження трьох типів стосунків між людьми звернуло увагу на те, що схожість справді відіграє вагому роль у побудові довгострокових романтичних стосунків. Водночас у коротких романтичних взаєминах і в дружбі навіть із перспективою на багато років кількість спільних поглядів має значно менше значення.

Учасники дослідження були схильні менше надавати ваги п’яти ключовим показникам: політичним поглядам, кар’єрним цілям, харчовим уподобанням, ставленню до подорожей і музичним смакам, коли йшлось про друзів.

Тобто, це також простір, у якому ми можемо оточувати себе різними людьми: тими, хто думає інакше, має інші погляди чи цінності, і при цьому не відчувати загрози ні для себе, ні для самого стосунку.

Є ще один важливий момент, коли йдеться про дружбу. Джон Боулбі у своїх дослідженнях описував кілька типів прив’язаності. Якщо спростити, те, як поводили себе батьки з дитиною — чи були вони емоційно присутні, передбачувані й стабільні, — значною мірою впливає на те, як доросла людина вибудовує стосунки в майбутньому.

І ось тут дружба може виступати своєрідним буфером між дитячим досвідом і майбутніми стосунками – у партнерстві та сім’ї. Ми не можемо обрати батьків, зате цілком можемо обрати людей поруч: відкритих, емоційно присутніх і підтримуючих друзів. Через такі стосунки поступово формується відчуття безпеки з іншими і навички здорової комунікації.

Наприклад, якщо в дитинстві вам бракувало досвіду, коли у важкий момент можна було прийти до батьків, поділитися переживаннями й отримати уважну присутність, прийняття та готовність допомогти, то подібний досвід у дружбі може стати справжнім відкриттям для нервової системи. Це сигнал: не обов’язково справлятися зі складнощами наодинці. Такий досвід корегуляції може з часом стати важливою життєвою опорою.

Нервова система людини постійно взаємодіє з навколишнім середовищем і регулює себе відносно нього. Коли навпроти, розслаблена людина, її голос, міміка, навіть темп дихання сигналізують про безпеку – і частина напруги спадає. Саме тому зайвий вихід у продуктовий магазин під домом або кава в кав’ярні замість двох кліків у телефоні можуть мати додатковий сенс для ментального благополуччя.

Софія в розмові наводить ще один цікавий приклад того, як екрани впливають на наше сприйняття живої взаємодії. Ми настільки звикли дивитися в гаджети, що можемо не помічати: щоразу, коли ми відриваємо погляд від яскравого прямокутника з купою стимулів і розваг для мозку та озираємося довкола, включаючись у зовнішній світ, у мозку відбувається стрімке падіння дофаміну.

Звісно, сучасні технології не лише звужують можливості для соціальних контактів, а й відкривають доступ там, де раніше це було немислимо. Усі ми побачили, скільки підтримки можуть дати технології в часи пандемії.

Тож питання радше в балансі: використовувати екрани там, де вони справді відкривають можливості, і водночас не уникати соціального тертя. Бо разом із ним ми уникаємо й тих маленьких налаштувань, через які мозок вчиться бути з іншими – а отже, і будувати дружбу.