У новому епізоді подкасту «Простими словами» Марк Лівін поговорив із біологом, який досліджує старіння – Олександром Колядою. Що таке старіння з погляду науки та чи можна виміряти свій «справжній» вік? Що справді працює на довголіття? І чому блакитні зони й інші віральні історії про нього варто читати з обережністю?

Наука про життя —

у вашій пошті

Підпишіться на розсилку «Простими словами» і щотижня отримуйте найцікавіші історії про те, як наука допомагає жити більш якісно

Підписатися


Старіння – біологія чи соціальний конструкт?

Старіння – це не тільки зморшки й звичка сидіти на лавочці біля під’їзду за обговоренням останнього випуску шоу на телебаченні. Якби воно було суто соціальним, ми б не спостерігали цей процес у мух, черв’яків, мишей і рослин. Отже, він біологічний: навіть дріжджі стикаються з ним. Щоправда, оскільки людина – істота дуже складна, ми вклали в цей феномен ще й частину соціального.

Цікаво, але навіть серед дослідників теми немає консенсусу, що ж це взагалі таке. Частина вважає, що старіння можна назвати хворобою, інші – що це щось зовсім інше. Якщо коротко, то, мабуть, усі погодяться: старіння – це підвищення ймовірності смерті із часом. У двадцять років є певний ризик померти, у тридцять він вищий, у сорок – ще вищий.

Повну розмову ви можете послухати на всіх подкаст-платформах

Уникнути старіння можна, але не безплатно

Голий землекоп справді зумів пристосуватися й не старіти, як інші щури, що живуть років зо два, тоді як він доживає до сорока. І це не тому, що знає секрети правильного харчування чи медитує. Він так живе, бо має певні мутації в ДНК. Щось подібне бачимо в деяких китів, акул, лососевих риб і деяких черепах.

Проте все має свою ціну, і жодна суперздібність не дарується просто так.

«Голий землекоп заплатив своєю дуже характерною та специфічною зовнішністю й пішов жити під землю. Кажани так само платять метаболічними особливостями за те, що літають. », – розказує Олександр Коляда.

Старіння – не баг у коді

Простого рішення у вигляді пігулки для продовження життя не буде.

«Це ж не програма, яку писав якийсь програміст, а потім заснув і створив баг. Це зроблено природою, і там усе підв’язане одне під одне. І коли ми щось виправляємо, чимось за це платитимемо». – каже Коляда.

Старіння – надто складна проблема, щоб продовжити життя якоюсь однією пігулкою чи ін’єкцією. Колись люди мріяли літати – і це стало можливим, але не так прямолінійно, як уявлялося. Ми не відростили крила: тепер, щоб полетіти, треба пройти паспортний контроль, зробити чекін, дотримуватися правил. І, найімовірніше, так само буде з продовженням життя.

Скільки вам років насправді – біологічний вік

Як науковці вираховують біологічний вік? Є вік хронологічний, той, що записаний у паспорті. А є те, як, дуже грубо кажучи, наші клітини й органи оцінюють свій вік. Буває, що вам сорок, а клітина зібрала достатньо інформації й каже: ти стільки всього недоброго для себе зробив, що виглядаєш на всі п’ятдесят. Або навпаки – на тридцять п’ять.

Треба розуміти, що це конструкт. Біологічний вік – це матмодель, що дає змогу передбачити тривалість життя краще, ніж паспортний вік. Головним біомаркером старіння сьогодні є епігенетичний вік, який вивів Стівен Горват у 2013 році. Він поміряв мітки на молекулі ДНК і виявив, що певний алгоритм може підказати біологічний вік – і той справді говорить про очікувану тривалість життя краще, ніж календарний.

Що працює на продовження життя?

Загалом сюрпризів тут немає: усе корисне – корисне, усе шкідливе – шкідливе. Якщо казати про цілісну особистість, то в топі чинників, що пришвидшують старіння, завжди паління, зловживання алкоголем і надмірна вага. А на покращення працюють високоактивний спосіб життя, збалансоване харчування й гарна генетика.

А от вплив якісних стосунків на тривалість життя виміряти дуже важко – і саме тут варто бути обережними й уникати спекуляцій.

«Я не знаю, як виміряти якісність стосунків. Коли ми говоримо про клітковину, мені зрозуміло, як порахувати її кількість у раціоні. А от як нам порахувати якість стосунків?»

Красиві історії про довголіття, які варто читати обережно

Блакитні зони – це концепція Дена Бюттнера, журналіста National Geographic, який написав дуже популярну статтю, потім і книжку, згодом ще й фільм на Netflix, про п’ять регіонів, де люди начебто живуть довше або старіють повільніше: Сардинія в Італії, Ікарія в Греції, Окінава в Японії, Лома-Лінда в Каліфорнії та регіон Нікоя в Коста-Риці.

Але треба пам’ятати, що це журналістська історія, хай навіть із науковим підтекстом. Частину цих цифр узагалі пояснюють прямою фальсифікацією: це здебільшого бідні регіони, де вигідно додавати собі віку й «не вмирати» за документами, щоб отримувати пенсію. А там, де фальсифікації немає, часто лишається проста кореляція, яка видається доволі наївною: мовляв, на Ікарії люди їдять багато козятини, а на Окінаві – багато батату, отже, це і є причина їхнього довголіття.

«Кореляцію можна знайти чого завгодно із чим завгодно. Через морозиво люди не тонуть – але влітку зростають як кількість утоплень, так і продажі морозива».

Дуже важливо розуміти, що таке науковий підхід та як саме через цю призму аналізувати те, що нам подають як науковий факт.

Що ми успадковуємо – і чи передається травма

Що важливіше: гени чи середовище? Сьогодні відповідь дуже проста – і те, й інше, питання лише у співвідношенні. Тут допомагають метафори. Генетика – це вода в крані, а кран – це середовище. Може бути класна вода, класна генетика, але кран середовища закритий: здібностям не дали реалізуватися, бо вони були непопулярні в те століття, де ти народився. А буває, що води мало, вона так собі, зате кран відкритий на повну – і вона реалізується як завгодно. Гени дають інструкцію, як побудований пристрій та як ним користуватися, а от як саме ним користуються – залежить від епохи й оточення.

Останніми роками стала популярною ідея, що травма «зашита в генах» і передається дітям та онукам. Найвідоміше дослідження, на яке тут посилаються – про нащадків в’язнів концтаборів та епігенетичні мітки на гені стресу, – Олександр називає «вітринним»: маленька вибірка, психіатричний журнал, і поки що зарано казати, що цей факт справді існує. Ознаки, яких ми набуваємо протягом життя, майже ніколи не передаються наступному поколінню.

«У людини стрес відбувається в мозку – то який механізм передачі цього нервування в яйцеклітини? Він може бути, я не кажу, що його немає, просто на сьогодні ми його не бачимо».

Це не означає, що середовище не лишає слідів. Одна з найцікавіших робіт про успадкування – дослідження Голландської голодної зими. Під час блокади Амстердама калорійність харчування впала з двох тисяч до восьмисот калорій. У дітей, які розвивалися в утробі в цей період, у ДНК знайшли мітки, характерні для обміну інсуліну. І вже після народження ці люди більше накопичували глюкозу й жир. В Україні подібне дослідження робив Олександр Вайсерман, який показав підвищений ризик діабету другого типу в тих, хто пережив Голодомор ще внутрішньоутробно. Але це рамки одного покоління: сам організм пережив голод, бувши в тілі матері, а не «успадкував» його через гени.

Слухайте повний випуск з Олександром Колядою про те, що таке старіння насправді та як ми власними діями впливаємо на цей процес у межах свого життя.