У новому епізоді подкасту «Простими словами», який відкриває спільну з Gen.Ukrainian серію про позитивний досвід дитинства, Марк Лівін і засновниця Gen.Ukrainian Оксана Лебедєва поговорили з Олегом Романчуком – дитячим психіатром, психотерапевтом і директором Інституту психічного здоров'я УКУ. Обговорили, чому негативні емоції можуть бути ознакою здоров'я, як дитина вчиться керувати своїми почуттями, чи можна змінити модель прив'язаності, яка склалася в ранньому дитинстві, як зрозуміти, що дитині потрібна допомога фахівця, і хто, крім батьків, може стати для неї безпечним дорослим.

Серія епізодів подкасту «Простими словами» про позитивний досвід дитинства виходить у партнерстві з Gen.Ukrainian, громадською організацією, яка з 2022 року допомагає дітям, що постраждали від війни, пройти психологічну реабілітацію. Організація проводить безкоштовну реабілітаційну програму Gen.Camp для дітей, які втратили батьків, пережили окупацію чи інші травматичні події війни, а в межах Центру провідного досвіду Gen.Hope працює над системними рішеннями у сфері психічного здоров’я дітей і підлітків в умовах війни.

Наука про життя —

у вашій пошті

Підпишіться на розсилку «Простими словами» і щотижня отримуйте найцікавіші історії про те, як наука допомагає жити більш якісно

Підписатися


Користь так званих негативних емоцій

Олег Романчук нагадує: ми і наші діти живемо і далі житимемо у світі, де, як в українській пісні, поруч існують журба і радість.

«Ми нікуди не дінемося від того, що в світі є трагізм, є смерть, є втрати, є хвороби, і є ця жахлива війна, і є людська жорстокість. І ми розуміємо тому до певної міри, що негативні емоції – це не є про щось погане. Якщо ми відчуваємо злість, бо ми обурені, що хтось когось кривдить, то це є ознака нашого здоров'я. Це не є ознака, що ми хворі люди».

Повну розмову ви можете послухати на всіх подкаст-платформах

Тривога теж має важливу функцію. Для людей в Україні вона може бути вказівником, який скеровує увагу на безпеку: наприклад, підказує вчасно перейти в укриття.

Завдання дорослих, за словами Олега Романчука, допомогти дітям проживати небезпеки й несправедливість. Мета не в тому, щоб позбавити їх дистресу, а в тому, щоб ці емоції стали енергією, яка допомагає краще справлятися з негараздами.

Позитивні емоції своєю чергою є сигналом для тіла, психіки і людей довкола: зараз ми в безпеці, зараз усе добре. А коли все добре, організм може скерувати ресурс на відновлення, творчість, накопичення сил, побудову стосунків, творення чогось нового. Схожу ідею в психології описує теорія «розширення і побудови»: позитивні емоції розширюють наші можливості в моменті й допомагають накопичувати ресурси на майбутнє.

Тому так важливо, каже Олег Романчук, «не дати війні знищити те, що ми називаємо острівці нормальності, острівці радості, острівці, де ми відновлюємося, де ми радіємо, де ми святкуємо, і які є теж джерелом нашої стійкості».

Автомобіль без водія

Щоб навчитися регулювати емоції, дітям потрібні дорослі. Олег Романчук пояснює це через метафору автомобіля. У ньому є емоційно-мотиваційна система, яка подає сигнали одночасно назовні, повідомляючи, чого ти потребуєш, і всередину, ніби виводячи на табло потреби самого організму. А ще в цій системі є коробка передач, яка задає вектор руху: ти або втікаєш назад, або атакуєш, або, навпаки, бачиш щось гарне і приємне і прагнеш до цього.

Коли дитина народжується, ці функції в неї ще не сформовані до кінця. Дитинство Олег Романчук називає «довгим-довгим четвертим триместром вагітності», за який мозок розвиває вищі виконавчі функції. Тож дитина схожа на автомобіль, у якого поки немає водія.

Саме тому дітям така важлива регуляція дорослих. Нервова система дитини ніби сполучається з нервовою системою батьків та інших людей, які про неї дбають, і позичає її. Це схоже на те, як поруч сідає асистент водія і допомагає керувати автомобілем.

Поступово, з дозріванням лобної кори і з досвідом того, як дорослі допомагають їй із почуттями, у дитини з'являється власний водій: вона вчиться розпізнавати свої емоції, називати їх і свідомо перемикати передачі. Але цей розвиток не завершується з дитинством:

«Я не знаю, яка є доросла людина, яка є майстер з регуляції емоцій. Ми всі вчимося, і в певних умовах наш водій, наша лобна кора від обстрілу, від безсонної ночі, від стресу просто виснажена. І ми вибухаємо, ми втрачаємо контроль. Навчання регуляції – наше пожиттєве завдання. І в тому числі і корегуляції – вмінню один одного підтримати. Це пожиттєве завдання. Це те, що треба вдосконалювати і нам, а не тільки дітям».

Пустити корені і відростити крила

Безпечна прив'язаність дає нам водночас корені і крила. Корені – це впевненість, що стосунки є чимось гарним, і бажання мати близькі стосунки. Крила – відчуття, що ти можеш розвиватися, бути самостійним, пізнавати світ і отримувати в цьому підтримку від інших. «Тобто ця безпека не є тюрмою, з неї виростають твої крила», – пояснює Олег Романчук.

Модель прив'язаності, за його словами, формується ще в перший рік життя. Однорічна дитина вже має певну систему очікувань: чи її любитимуть і прийматимуть такою, якою вона є, чи може вона висловлювати свої потреби, чути потреби інших і турбуватися про них.

Звідки береться ця безпека? Ключова умова – чутливість дорослого, те, що англійською називають sensitive caregiver. Йдеться не лише про те, щоб бути поруч, а про те, щоб правильно зчитувати сигнали дитини: вловити її усмішку, зрозуміти, що вона хоче спати, а не гратися. Тоді дитина відчуває, що її внутрішній світ хтось поділяє. Метааналізи підтверджують зв'язок між чутливістю батьків і безпечною прив'язаністю, хоча це важлива, але не єдина умова.

І навіть якщо в ранньому віці склалася модель небезпечної прив'язаності, це не вирок. Лонгітюдні дослідження показують, що прив'язаність доволі стабільна, проте лишається відкритою до змін під впливом досвіду.

«Якщо в ранньому віці була модель небезпечної прив'язаності, але на пізніших етапах ми маємо оцей коригуючий стосунковий емоційний досвід з людиною, яка нас безумовно любить, яка нас розуміє, яка допомагає нам повірити в себе, відкрити красу близького стосунку, врегулювати деколи нашу історію, те, що ми пережили, то цей досвід може змінити модель прив'язаності. (...) Це може бути вчитель, це може бути тренер, це може бути хресна мама, це може бути подружня любов, це може бути щось, що станеться вже в дорослому віці, це може бути, звісно, і психотерапевтичний досвід».

Залізти під стіл до своєї дитини

Олег Романчук розповідає історію зі свого батьківства, щоб проілюструвати, якою буває корегуляція батьків і дітей: коли дорослий своїм станом і своєю реакцією на ситуацію показує дитині, як можна прожити свої емоції.

Його донька, якій тоді ще не було трьох років, без дозволу взяла Лего старшого брата, і його споруда розсипалась. Брат плакав і кричав, а вона залізла під стіл і заливалася слізьми: «Я така погана, погана».

«Я лізу до неї під стіл. І я не лізу, щоб її там сварити чи казати, як ти це зробила, а лізу, бо я бачу, як вона страждає. І вона бачить в моєму погляді, в моїй уважності, що я хочу бути поруч неї. І ми це називаємо емоційне приєднання. Що ти з нею, що вона не сама в цій печері свого сорому. Тоді ти валідизуєш, це дуже важливе поняття, і кажеш: я бачу, яка ти засмучена. Тобто її емоційна реакція стає реальністю, бо її хтось побачив. Вона зробила поганий вчинок, неправильний вчинок, але вона думає, що вона погана. І ти кажеш: ти зробила, то правда, не треба було брати без дозволу, це було неправильно, але це не значить, що ти погана. І це не значить, що ми тебе не любимо. Ми тебе завжди любимо.І коли ти можеш свою дитину обійняти, і в тих обіймах її сором з неї витікає, і тоді ви разом кажете: що ж ми можемо зробити? Попросити вибачення в братика, помогти йому відбудувати. І вона вчиться адекватної дії. І оцей досвід корегуляції, коли дитина його проходить багато разів, він стає її здатністю».

Так у дитини поступово розвивається вміння відрізняти оцінку свого вчинку від відчуття власної цінності та гідності.

Дітям протипоказані ідеальні батьки

«Дітям категорично протипоказано мати ідеальних батьків», – каже Олег Романчук. По-перше, стати ідеальною людиною, просто тому, що з'являються діти – неможливо. По-друге, наша неідеальність і здатність її визнавати дають дітям можливість навчитися бути недосконалими людьми в цьому світі і приймати свою недосконалість. Тому дуже важливо в моменти, коли ми помиляємося, зриваємося, вибухаємо, вміти визнати це перед своїми дітьми: назвати те, що сталося, попросити вибачення, взяти на себе відповідальність.

«Для безпечної прив'язаності дітям обов'язково потрібен досвід розриву стосунків і віднови. Якщо ми завжди будемо, знаєте, от такими просто на одній хвилі, все вловили, всі види плачу, завжди дали то-то, то-то, діти не мають досвіду, що людські стосунки можуть бути непорозуміннями. Можуть бути конфлікти, може бути втрата. І коли це стається, для них це раптом світ стає катастрофою. А всі людські стосунки – це завжди і непорозуміння, і розриви. Але коли є розрив, а після нього віднова, дитина отримує справді глибоке відчуття безпеки, бо вона знає: ми можемо посваритися, але ми завжди помиримося».

Ми часто думаємо, що вчимо дітей емоційної регуляції через книжки, тренінги чи заняття з психологом. А насправді вони вчаться, просто спостерігаючи, як ми регулюємо власні емоції.

Олег Романчук згадує період, коли в нього було дуже багато роботи, а дружина була вдома з трьома дітьми. Ввечері він допомагав доньці з математикою, і після цілого дня консультацій терпіння часом бракувало. Тож вони домовилися про сигнал: щойно він помічав, що починає нервувати, виходив на балкон подихати й заспокоїтися. Згодом донька вже сама дивилася на нього і казала: «Тату, тобі вже пора». А головне, діти перейняли це собі: тепер і вони знають, що всім нам часом треба подихати, прогулятися, взяти паузу.

Як зрозуміти, що переживання дитини набули нездорової форми

Ми всі можемо відчувати тривогу, і діти теж. Але якщо після відбою, коли безпека повертається, дитина сміється, йде до школи, може зосередитися на уроці й навчатися, це добрий знак. Якщо ж страх її не відпускає і вона не може вчитися, тривога в цей момент паралізує її і забирає здатність займатися своїми справами.

Здорова емоція допомагає нам адаптуватися до життя і змінюється разом із контекстом. Розлад виглядає інакше: ми застрягаємо в певному емоційному стані, не можемо з нього вийти, і це веде до дисфункції.

Причому розлад не завжди виглядає як виражений, екстремальний, тривалий стан. Іноді це емоційне оніміння: дитина ніби перестала боятися, сумувати, плакати, втратила будь-яку емоційну чутливість. Мозок справді може відключити зв'язок зі своєю емоційною частиною, і тоді немає ані радості, ані смутку. Дитина нібито пережила важкі речі, але говорить про них так, наче це її зовсім не торкнулося. Це симптом, який потребує уваги, і тут варто звернутися по фахову допомогу.

Водночас є й інший бік. Для нього в Олега Романчука є влучне слово «психохондрія»: як людина з іпохондрією ходить по лікарях у пошуках хвороб, так можна без кінця шукати в себе психологічні діагнози. Молодим людям, які приписують собі РДУГ, він дедалі частіше каже: «У вас нема, ви просто не виспані».

«Я себе десь ловлю на тому, що в часі повномасштабної війни я на багатьох презентаціях людям кажу: можливо, вам не треба звертатись до психолога. Психолог не має заміняти тих речей, які є базовими для нас: сім'я, ритуали горювання, підтримка друзів, це неможливо замінити».

Немає чужих дітей

У цей непростий період для людства ми повертаємося до глибинного усвідомлення, що немає чужих дітей і що всі ми відповідаємо за маленьких людей. Антропологи описують це через концепцію алобатьківства. Наприклад, у племені хадза в Танзанії немовля впродовж дня переходить з рук у руки багатьох дорослих. Звісно, мама лишається першим об'єктом прив'язаності, але дитина змалечку є частиною племені, і плем'я відчуває за неї відповідальність.

Це усвідомлення звільняє і батьків: ми всі обмежені. Ми можемо щось дати своїм дітям, тренер дасть щось інше, а вчитель ще щось інше. Наші діти будуть кращими людьми, бо матимуть більше прикладів.

«Я згадую свою покійну бабцю Стефанію на селі. До неї коли заходила дитина на подвір'я, то вона не мала імені, вона завжди була або сину, або доню».

Олег Романчук ділиться, що щоразу, коли зустрічає дітей, намагається побудувати з ними стосунок: присісти, познайомитися, подивитися в очі. Чи це сусідська дитина, чи дитина колег, чи навіть дитина в черзі на базарі. Так він стає маленьким, смиренним прикладом того, що ми любимо дітей одне одного і турбуємося про них, бо вони для нас не чужі.

Більше про емоційну бухгалтерію дітей, позитивний досвід дитинства і те, як стати безпечним дорослим, слухайте в новому епізоді подкасту з Олегом Романчуком.

Серія епізодів подкасту «Простими словами» про позитивний досвід дитинства виходить у партнерстві з Gen.Ukrainian