За перші три місяці повномасштабної війни близько 20 тисяч українців були готові прийняти дитину в сім’ю, зареєструвавшись у чатботі «Дитина не сама», кажуть у Координаційному центрі з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Утім, більшість із них були готові допомогти дитині тимчасово, а не стати її усиновлювачами. За 2024 рік в Україні усиновили 1273 дитини. Тих, хто може бути усиновлений, ще багато – понад 15 тисяч.

У місяць батьківства Віледж розповідає історію родини, яка усиновила дівчинку з аутоагресією та змогла відповісти на це любов’ю. До розповіді додаємо пояснення Координаційного центру із розвитку сімейного виховання та догляду дітей.

Словник: Прийняти дитину будь-якої статі в сім’ю – усиновити. Таке формулювання є юридично коректним згідно із Сімейним кодексом.

 

   

 

Ольга Чернова

мама усиновленої Лії,

авторка блогу про усиновлення

 

 

Ще у 21 рік я замислююсь, навіщо народжувати свою дитину, якщо у світі вже є дитина, якій я можу стати мамою. У 24 роки усвідомлюю, що мрію колись усиновити дитину. Ще за чотири роки, у 2019 році, я зізнаюся в цьому чоловікові, і наші бажання збігаються. Ми у шлюбі десять років, разом – вісімнадцять.

Утім, ми розуміли, що поки не доросли до усиновлення ні фізично, ні морально, ні матеріально, і нам ще є над чим працювати. Також мені здавалося, що неправильно усиновлювати дитину, якщо я ніколи не була мамою. Тому ми з чоловіком спочатку хотіли народити свою (але так і не наважилися). 

Пандемія, потім повномасштабна війна. Ми сиділи під обстрілами в Харкові на п’ятий чи шостий день повномасштабного вторгнення й знали, що за 20 кілометрів від нас лежать немовлята, у яких немає ні підгузок, ні сумішей. Просто серце розривалося, бо я розуміла, що не зможу приїхати туди й урятувати цих дітей чи хоч одну дитину. У мене тоді сталася перша панічна атака в житті, кума накачала мене сильними заспокійливими. 

Цей момент став ще одним підтвердженням, що наше рішення правильне. Коли, як не під час повномасштабної війни, рятувати чиєсь життя? Та що б там не казали, люди всиновлюють дітей насамперед для себе, з егоїстичних міркувань. Ти хочеш зробити своє життя кращим. 

Рік тому ми з чоловіком переїхали до Чернівців і вже свідомо підійшли до цього питання, почали шукати інформацію в інтернеті. Скільки б я не гуглила, я не могла знайти жодного блогу про усиновлення дітей (я тоді ще не знала про діяльність Інни Мірошниченко).

 

 

Усиновлення – не єдиний варіант прийняти дитину в сім’ю

Усиновлення – це єдина форма виховання, за якої усиновлювачі стають батьками дитини назавжди (тобто дитину вже не можуть повернути біологічним батькам). Усиновлені син чи донька мають такі самі права, як і біологічні діти. 

Інші сімейні форми виховання можуть бути тимчасовими, тобто дитину за рішенням суду або органу опіки та піклування можуть повернути батькам, які подолали складні життєві обставини (спричинені, наприклад, безробіттям, домашнім насильством, станом здоров’я). 

Найпоширенішою серед таких сімейних форм виховання є опіка чи піклування. Її обирають у випадках, коли дитину приймає на виховання хтось із близьких: бабуся чи дідусь, тітка чи дядько, брат чи сестра, хрещені тощо. Опіку встановлюють над дітьми до 14 років, піклування – після 14 років. 

Також є прийомні та великі прийомні сім’ї (дитячі будинки сімейного типу). Як і опіка, ці сімейні форми виховання можуть бути тимчасовими. Прийомні батьки, або батьки-вихователі, створюють прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. Прийомні сім’ї можуть виховувати від однієї дитини до чотирьох дітей, а великі прийомні сім’ї (ДБСТ) – від п’яти дітей, але не більше десяти, включно з біологічними. В обох випадках прийомні батьки отримують грошове забезпечення від держави.

Також є патронатні вихователі, їх зараз в Україні 500. Вони приймають дитину на три-шість місяців (або довше на період воєнного стану), поки біологічні батьки долають певні життєві труднощі.

Крім того, для тих, хто не готовий стати для дитини сім’єю, можна стати наставником. Це ніби старший друг, який допомагає дитині в соціальній і психологічній адаптації, а також підготуватися до самостійного життя.

Більше про сімейні форми виховання можна дізнатися за посиланням.

 

 

Про збір документів на усиновлення

Наша донька народилася восьмимісячною. Процес її усиновлення тривав також вісім місяців. 

Що б ти не намагався робити онлайн, тобі радять йти в Службу в справах дітей (міста чи району). І ми туди пішли, м’яко кажучи, дуже хвилювалися. Чоловік відпросився з роботи, але ми просто «поцілували» двері. Виявилося, що треба було записуватися в конкретні години, тож ми це зробили й чекали ще тиждень чи два.

Далі почався збір документів (їхній перелік можна знайти тут). Найдовше ми чекали на витяг про несудимість для чоловіка. Він є повний і неповний, чекати треба було від 10 до 30 робочих днів. Поки ми чекали на неповний витяг, зрозуміли, що треба було подаватися на інший, а скасувати вже не можна було. Тож урешті довелося чекати ще п’ять тижнів. Паралельно проходили різних лікарів. 

Також до нас мали прийти з перевіркою житлових умов. Чекати можна й місяць, і два, бо ті, хто мають перевіряти, іноді просто не встигають раніше. Ми були не проти взяти дві дитини, але змогли взяти лише одну, бо у нас двокімнатна квартира.

Усиновити дитину можуть не лише ті, хто має власне житло. Воно може бути й орендованим, але в такому разі треба прикріпити копію документа, що підтверджує право користування житлом. Також дитину можна всиновити, живучи в однокімнатній квартирі чи навіть у кімнаті гуртожитку, головна вимога – окреме спальне місце для дитини, а також місце для виконання уроків і дозвілля. Крім того, усиновити дитину може не лише подружжя, а й людина, яка не перебуває у шлюбі.

 

 

Курси для кандидатів в усиновлювачі

Збір документів тривав упродовж цілого літа. Коли все зібрали, написали заяву до Служби в справах дітей. Далі ми стали в чергу на курси для кандидатів в усиновлювачі й чекали ще два місяці. Курси справді були класними, тривали сім робочих днів. Ми з чоловіком готові були все всотувати, як губки, боялися щось пропустити. 

Коли наша група прийшла, то педагоги одразу нам сказали: «Наше завдання – вас налякати, щоб ви повністю розуміли всю відповідальність і труднощі. Якщо ви відчуваєте, що не готові, то можете встати й вийти. Не треба вдавати, що вам цікаво». 

Було багато конкретних прикладів вправ, конкретних історій сімей. Додатково раджу подивитися фільми «Лев», «Родина за хвилину» й документальний «Джон». В останньому розповідають про експеримент, як дитину зі звичайної родини залишили в дитячому будинку на дев’ять днів. За кілька днів вона повністю змінилася.

Після проходження курсів видають документи, які треба знову нести в Службу в справах дітей. Лише після цього можна починати пошуки дитини. Також вас мають додати в базу кандидатів в усиновлювачі. Нам видали документи на руки, відсканували їх, але не додали в базу. А якщо нас немає в базі, то нам можуть відмовити в пошуку дитини.

Донедавна на курсах для кандидатів в усиновлювачі давали рекомендації щодо віку та кількості дітей, яких конкретні кандидати можуть прийняти в родину. Ці рекомендації базувалися, зокрема, на результатах навчання майбутніх усиновлювачів, висновках психолога, умовах проживання. Зараз цю норму скасували. Кандидати в усиновлювачі можуть ознайомитися з інформацією про дітей на обліку й обрати, з якою дитиною чи групою дітей хочуть познайомитися. Дитина чи діти також мають захотіти жити з цими дорослими, тобто згода має бути взаємною.

 

 

Пошук дитини

Далі я почала дзвонити в службу в справах дітей інших районів та областей. Хотілося би, щоби скрізь на сайтах були актуальні номери телефонів Служб у справах дітей, бо ми дізнавалися їх на гарячих лініях. Інколи я запитувала про анкети 20–30 дітей щодня, яких ми з чоловіком знаходили на сайті Мінсоцполітики. Ми чули суцільні відмови.

Тож через кілька тижнів я почала запитувати просто про дітей, яких ще немає на сайті Мінсоцполітики, бо вони потрапляють туди не відразу. Багато хто казав, що таких немає, або якщо вони є, то є й черга з кандидатів. І лише одна жінка сказала мені, що є кілька діток. 

Нам сподобалася дівчинка 10 років, але ми ще не встигли нічого зробити, як дізналися, що кілька людей уже написали заяву на знайомство з нею. Ми засмутилися. Але на наступний день мені знову подзвонила ця жінка, сплутавши мене з іншою людиною. Вона сказала: щойно вже шості кандидати в усиновлювачі відмовилися від однієї чотирирічної дівчинки. Це була Лія, яка згодом стала нашою донькою.

 

Лія в дитячому будинку

 

Чому дітей на усиновлення немає?

Запити кандидатів в усиновлювачі й потреби реальних дітей не збігаються. Тож пошук дитини – один із найскладніших етапів в усиновленні.

Черги з кандидатів в усиновлювачі є в усіх регіонах. Кожна служба в справах дітей надає перевагу кандидатам зі своєї області. Тому кандидатам з інших областей інформацію про дитину надають лише тоді, коли дитину не вдалося влаштувати в сім’ю в межах області, де вона перебуває.

Також не всі діти живуть в інституційних закладах, деякі живуть у прийомних родинах і дитячих будинках сімейного типу. Вони звикають до своїх прийомних батьків, називають їх мамою й татом. Тому кандидати в усиновлювачі шукають собі дитину із закладу, а не із сім’ї.

Крім того, кандидати найчастіше хочуть усиновити одну чи дві дитини молодшого віку, без проблем зі здоров’ям. А в закладах живуть переважно діти старшого віку чи великі групи братів і сестер, діти з інвалідністю чи складними порушеннями розвитку.

 

 

Знайомство

Коли я прийшла на першу зустріч із дитиною, то вихователька сказала: «Іди до мами». Мене ніби струмом вдарило. Не можна казати дитині, що це мама: якщо щось піде не так, то можна зламати її маленькі очікування та мрії. Поки ви не оформили документи й немає усвідомлення, що вже завтра заберете дитину, можна просто сказати: «Привіт, я хочу познайомитися, погратися, приїхала до тебе в гості».

 

Лія в дитячому будинку

Також робітники дитбудинку почали нам розповідати про всі діагнози, казали, що її біологічна мама була психічно нездорова й це може передатися. Малу навіть хотіли покласти у психіатрію, щоб поставити діагноз, бо вона проявляла аутоагресію [агресію до себе] й істерила. Ми вирішили повезти її до незалежних лікарів, і всі вони сказали, що це абсолютно нормальна дитина, якій просто потрібна родина. І за кілька днів ми зважилися написати заяву на усиновлення. Ми змогли забрати доньку додому ще до рішення суду, коли нам видали документи про тимчасове влаштування.

 

Ще до травня 2025 року (ухвалення відповідної постанови Кабміну) дитина мала б залишатися в інституційному закладі, поки суд розглядає справу про усиновлення. Іноді це очікування затягувалося на місяці. 

Утім, усиновлювачі необов’язково мають забирати дитину в родину до рішення суду – це їхнє право, але не обов’язок. Щоби забрати дитину раніше, треба звернутися до органу опіки та піклування за місцем перебування дитини. Рішення мають ухвалити впродовж десяти робочих днів.

 

 

Як змінилася дитина за пів року

Перші три місяці ми повністю обмежили спілкування із зовнішнім світом, як радили на курсах. З Лією були лише я та чоловік, хіба що кілька разів приїздив дідусь, але Лія його бачила ще в дитбудинку.

 

 

Думаю, адаптація вже повністю минула і для нас, і для дитини. Якщо в перші три місяці ми не знали, що від неї очікувати, то зараз Лія стає вже передбачуваною. Зараз, після пекла адаптації, повертається відчуття ейфорії, яке вперше з’явилося тоді, коли ми вже подали документи на усиновлення. Коли я їхала в дитячий будинок за 30 кілометрів від Чернівців, то сказала подрузі, що відчуваю щось схоже на закоханість. У житті з’явилися сенси.

За пів року, поки Лія з нами, у неї минула аутоагресія, бо ми з чоловіком постійно повторювали, що шкодити собі не можна. Також минула агресія до мене – раніше вона постійно штрикала мене пальцем чи била.

 

 

Зникли постійні істерики. Є хіба що «істерики за домовленістю»: якщо я бачу, що донька ходить без настрою, починає нити, то дозволяю їй це робити, жалію й обіймаю. Також уже немає проблем зі сном і звички постійно смоктати руку.

Ми з чоловіком до психологів і психотерапевтів поки не зверталися, але, можливо, звернемося в майбутньому й будемо в сімейній терапії всі разом. Дочка зараз займається з нейропсихологом і з логопедом. Нейропсихолог допоміг нам подолати гіперчутливість. Лія не розуміла своє тіло, постійно падала на рівному місці. Спочатку не могла навіть доторкнутися до гречки чи борошна, вона просто штрикала пальчиком і верещала. Вона не розуміла, що це таке. Зараз вона вже боса бігає травою й навіть не помічає колючий килимок біля входу в будинок, хоча ще місяць чи півтора тому кричала б.

Крім того, раніше донька була дуже мовчазною, а тепер стала дуже балакуча. Вона навчилася щиро сміятися, навіть намагається жартувати. Ще вона не вміла гратися, не розуміла, як це робити, лише ганяла голубів. Зараз Лія вже знає, що робити на дитячому майданчику. Здавалося б, це банальні речі, але ти так тішишся, що дитина починає бути дитиною. 

Дитячий садочок

Після трьох місяців адаптації вдома ми почали водити Лію в дитячий садочок. Це державний садочок – група невелика й дуже затишна, усього 13 дітей і ходять не всі.

 

 

Донька йшла туди із задоволенням, але потім вихователька розповідала, що вона падала на підлогу й верещала, не хотіла їсти та вдягатися, тобто відчувала дискомфорт і проявляла його звичним для себе способом. Можливо, дитячий садочок нагадував їй дитячий будинок. А може, їй просто стало некомфортно, бо вона ще не набулася з татом і з мамою.

Крім того, ми з чоловіком помітили «відкат»: коли донька приходила із садочка, вона могла щось забувати. Тому ми вирішили, що поки що вона не буде ходити в дитсадок.

Мама й тато

Після дитячого будинку в Лії не було розуміння, що не всі жінки – це мами, а чоловіки – тата. Довелося прикласти дуже багато зусиль, щоби пояснити, що мама й тато можуть бути лише одні. Зараз Лія не розуміє, що в неї не було мами й тати, і думає, що вона завжди жила з нами. 

Розповісти їй про те, що вона усиновлена, ми в майбутньому плануємо через фільми, наприклад, «Кучерявка Сью» або «Двоє: я і моя тінь». Після перегляду можна підвести до того, що такі історії бувають і в житті. Звісно, Лія може зацікавитися цим питанням раніше й запитає в нас про це сама. Але поки що ми не акцентуємо на цьому увагу.

 

 

Ми також змінили дитині ім’я, прізвище, по батькові та місце народження. Так радять робити всі – і Служба в справах дітей, й адвокат, і на курсах для кандидатів в усиновлювачі. Можна сказати, що це «палить мости», так дитині буде безпечніше: ми не знаємо, як обернеться життя і які будуть наміри в її біологічних батьків. Якщо колись Лія захоче їх знайти, я їй допоможу. Але я не буду допомагати їм шукати її: покинути дитину – це був їхній вибір. Тепер ця дитина – моя сім’я, і я її люблю.

Реакція оточення

Ніхто з моїх знайомих і родичів ніколи не усиновлював дітей. Про свій намір усиновити дитину ми з чоловіком розповіли друзям ще у 2020 році. Друзі були шоковані, але зрозуміли. Сказали, що підтримуватимуть, якщо нам буде потрібно. Звісно, були й такі, хто не розумів, навіщо це нам.

Батькам ми сказали набагато пізніше. Усі, крім мого тата, були абсолютно проти. «Що ви робите, це ж чужа дитина. А гени? А якщо батьки були наркоманами й алкоголіками»? Це найпопулярніший стереотип – гени беруть своє. Але повторювала й буду повторювати (це нам розповідали й на курсах кандидатів в усиновлювачі), що гени – це лише 10%. Вони можуть впливати на схильність дитини до хвороб і риси зовнішності (лише схильність, а не самі хвороби).

 

 

Ми з чоловіком не схильні до залежностей, хоча його батько зловживав алкоголем, а мій тато понад 20 років вживав наркотики. Попри це, він єдина людина, яка мене підтримала. Моя мама була шокована, коли ми разом поїхали на зустріч із малою, вона побачила істерики. Наступний ранок почався зі слів: «Може, ви ще подумаєте?» І свекруха нам теж дуже довго так казала, навіть коли ми вже забрали нашу дитину додому. Ми з чоловіком прислухалися лише до своїх думок і відчуттів і знали, що все робимо правильно. Зараз усі родичі обожнюють нашу дитину, підтримують порадами та подарунками.

Ми також запитали у психологині, які найпоширеніші страхи та помилки при усиновленні дитини.