Чимало дітей із дитячих будинків травмовані. Тож коли потрапляють у родину, спочатку можуть уникати контакту з усиновлювачами, часто в них виникає емоційна плутанина, каже психологиня Марина Римар.

У місяць батьківства Віледж із психологинею пояснює, як полегшити адаптацію дитини в родині, що робити із найпоширенішими страхами усиновлювачів і яких найпоширеніших помилок припускаються ті, хто хоче всиновити дитину.

Щоб краще зрозуміти батьків, які пройшли шлях до усиновлення дитини, важливо також прочитати історію Ольги Чернової, яка з чоловіком усиновила доньку з аутоагресією.

 

   

 

Марина Римар,

психологиня, 

консультантка лінії турботи онлайн-платформи «Україна для кожної дитини»

 

 

Які найпоширеніші страхи в батьків, які збираються усиновити дитину? 

Серед поширених страхів можна виокремити:

«А що як я не зможу полюбити дитину, а вона мене?» Це абсолютно нормально, якщо ви не будете любити одразу одне одного. Любов приходить не одразу, вона росте разом із вашими зусиллями, турботою, а головне – з довірою. Згадайте себе та свого партнера чи партнерка на початку стосунків. Спочатку симпатія, і тільки з часом, після пройденого шляху, виникає почуття любові.

«Дитині все передається від біологічних батьків генетикою». Схильність до куріння й наркотиків, наприклад, не передається генетично. Оточення, взаємини з дитиною та налагодження довіри з нею мають більший вплив на її розвиток і поведінку.

«Я не зможу бути ідеальним. Я боюсь наробити помилок». Цей страх призводить до фізичного й емоційного вигорання. Нам не потрібно бути ідеальними – достатньо бути стабільними й послідовними.

А яких помилок усиновлювачі найчастіше припускаються у вихованні усиновленої дитини?

Надмірна поблажливість: «Дитина постраждала, але якби це була біологічна дитина, я б її вже покарала». Така поведінка насправді більше шкодить дитині, ніж приносить користі. Це призводить до нерозуміння дитиною кордонів, до проявів небажаної поведінки, до відсутності розуміння причинно-наслідкових дій.

Очікування вдячності. Це марна трата часу навіть із біологічними дітьми. Усиновити дитину чи прийняти її в прийомну сім’ю/ДБСТ – це ваше доросле рішення, а не рішення дитини. Вона просто погодилася спробувати бути з вами. Іноді діти навіть до кінця не усвідомлюють, що з ними відбудеться.

Приховування факту усиновлення. Коли дитину приймають у родину, то починають будувати фундамент для її майбутнього. Вчасно не розповідати дитині про усиновлення – це наче підкласти під цей самий фундамент бомбу сповільненої дії. Постійна тривога в батьків через те, що дитина може в будь-який час дізнатися про це, порушує звичайний спокій у родині, і діти це чудово відчувають. А уявіть, що відбувається з дитиною, коли вона про це дізнається, якщо це ще й відбудеться в підлітковому віці. Це може спричинити глибоку втрату довіри, образу та кризу ідентичності: «Хто я взагалі, якщо все моє життя – це суцільна брехня?»

Які психологічні прояви дитини, яку збираються усиновити чи вже усиновили, можуть бути нормою, а які вже можуть свідчити про можливі психічні захворювання? 

Справді, досить часто в дітей, особливо в перші місяці адаптації, виникають прояви, які батьки помилково тлумачать як відхилення, але насправді це нормальна адаптаційна поведінка. Які це можуть бути прояви? 

 

Замкнутість або уникнення контакту

Для прикладу, дитина не дивиться в очі або дивиться з-під лоба, ховається за спину дорослого чи двері, шафу, на більшість запитань може відповідати «не знаю» або взагалі мовчати. Насправді це захисна реакція дитини: простір, у якому вона перебуває – невідомість, а люди, які оточують, – незнайомці. Ця реакція дитини говорить «я спочатку подивлюся, чи мені тут безпечно, а далі вже все вирішу».

Сміх чи сльози в невідповідний момент 

Або взагалі відсутність плачу при травмуванні, так звана емоційна плутанина. Такі прояви – це наслідок виховання в інституційному закладі, де емоції дитини не мали абсолютного значення, де задовольняли базові потреби за графіком, а не індивідуально. Тут батькам варто набратися терпіння й упродовж тривалого часу вчити дитину розпізнавати власні емоції й емоції навколишніх, тобто розвивати в дитини емоційний інтелект.

Залежність від дорослого або надмірне прилипання до нього

Наприклад, дитина весь час намагається бути поруч із вами, у людних місцях чіпляється за вас, боїться або впадає в істерику, якщо ви зникаєте з її поля зору. Насправді це також не є порушенням розвитку, це компенсаторна реакція на попередню депривацію.

 

 

 

Прояви, які можуть вказувати на глибшу психологічну травму чи психічні розлади:

 

 

Повна відсутність емпатії або жорстоке поводження з тваринами чи молодшими дітьми

Це ознака глибокої попередньої прив’язаності або початку реактивного розладу прив’язаності – серйозного психічного стану, що виникає внаслідок тривалої емоційної депривації в ранньому дитинстві. Простими словами – це коли дитина не навчилася довіряти людям, бо не отримала надійної, теплої емоційної прив’язаності до дорослого в найважливіші роки (від народження до приблизно трьох років). Також це може бути наслідком пережитого насильства в біологічній сім’ї чи інституційному закладі.

 

Постійна агресія, не спровокована ситуацією, часте самопошкодження

Наприклад, дитина без емоційної реакції розбиває собі коліно чи стукає головою – може вказувати на сенсорну депривацію або аутизм.

 

 

Дисоціація

Дитина неначе «вимикається», ніби її немає, коли щось стається. Це може бути глибокий рівень тривожного розладу, іноді – симптом ПТСР. Тому надважливо вивчати соціальну історію попереднього життя дитини.

Нав’язливі ритуали

(мити руки 20 разів, перевіряти двері, іноді навіть вночі діти часто прокидаються, щоб пересвідчитись, що ви в себе в ліжку й нікуди не зникли тощо). Це вже можуть бути ознаки ОКР (обсесивно-компульсивного розладу).

 

Важливо пам’ятати, щоодин симптом – це ще не діагноз. Але якщо таких проявів декілька й вони повторюються досить тривалий час – варто звернутися до спеціаліста: невропатолога, дитячого психіатра, психолога, а також до центрів раннього втручання й інклюзивно-ресурсних центрів.

Як довго в середньому триває адаптація дитини в родині? Як можна її полегшити?

Адаптація дитини в родині – це досить індивідуальний процес, у середньому він триває від шести місяців до двох років.

Що зможе полегшити адаптацію: 

 

Рутина й передбачуваність

Розклад, однакова структура дня, проговорювання з дитиною планів на наступний день. Вона повинна розуміти, що завтра буде й що завтра в її житті залишитеся ви.

Спільні ритуали

Казка на ніч, готувати сніданок вихідного дня разом із мамою/татом, «наш день сміху», вечір настільних ігор чи будь-які інші. Це знову створить для дитини відчуття безпеки та стабільності.

Фотографії родини на стіні

Де є й дитина – як доказ того, що вона належить до родини. Зазвичай у дітей з інституцій немає альбому «Мій малюк. 1 рік життя», тож можна його створити. Просто це буде не перший рік народження, а перший рік з усиновлювачами.

 

Як змусити себе відповідати любов’ю на агресію?

Головне зрозуміти, що агресія не на усиновлювачів – це дитячий крик про допомогу, це мова болю дитини. Вона є наслідком того, що пережила дитина раніше, і того, що дитина не може з цим упоратися самотужки.

У моменти злості дитини не варто змушувати її обійматися. Краще сказати: «Я бачу, що ти зараз злишся. Я поряд». «Твої почуття – це нормально. Ми з цим упораємося». Для себе (подумки) можна повторювати мантру: «Це не проти мене. Це прояв її досвіду. Моя любов – не реакція, а вибір».

Головне не залишати дитину на самоті в такому стані, не намагатися заспокоїти її словами на кшталт: «Ану заспокойся, бо інакше…» Не відповідати агресією на агресію. Якщо починає накривати, можна помінятися з партнером: доки він буде поруч із дитиною, можна буде привести себе до ладу (попити води, умитися холодною водою, подихати свіжим повітрям) і знову помінятися. Це допоможе вистояти в цей складний момент. Він минає, просто потрібно трохи більше часу.

Усиновлювачам потрібна терапія чи достатньо самодопомоги?

В ідеалі – терапія. Це може бути індивідуальна терапія з психологом чи група підтримки для усиновлювачів. Вона допоможе пропрацювати власні емоції та стабілізувати емоційний стан, особливо в перші пів року.

Якщо немає можливості відвідувати терапію, чи ще не знайшли свою групу – ось кілька технік самозаспокоєння:

 

 

 «Стоп-техніка»: зупинитися, глибокий вдих, назвати те, що навколо вас (стілець, світло, звук).

 

 

 Техніка «Заземлення»: 5-4-3-2-1 (5 предметів, 4 запахи, 3 кольори, 2 текстури, 1 смак).

 

 

 «Щоденник вдячності»: записувати ввечері три речі, що вдалися цього дня. Можна навіть не записувати рукою, а записувати собі «кружечки» чи наговорювати на диктофон. Головне навчитися дякувати собі й згодом це передивлятись чи переслухувати. Також за допомогою щоденника вдячності можна простежити прогрес у стосунках із дитиною та свій емоційний стан, адже збоку іноді краще видно.

 

 

 Аудіомедитації, танці, музика, ванна зі свічками, природа й усе те, що зможе заспокоїти та відновити ресурс. Також важливо формувати коло підтримки. У момент розпачу, спаду сил чи нервового перевантаження варто підключати близьких і своїх партнерів, адже це найбільший ресурс для відновлення.

 

 

Обкладинка: Текст проілюстровано кадром зі стрічки Роба Гарді "Грудневі хлопці" (December boys, 2007), який варто подитися людям, що думають про усиновлення.