До Дня книгодарування, який, як і День закоханих, відзначають 14 лютого, Віледж попросив літературознавицю й літературну критикиню Ганну Улюру розповісти про 10 авторів та авторок літературного покоління, формованого війною. Далі пряма мова.

У літературному процесі питання покоління – це досить формальна річ: у якому десятилітті дебютує той чи інший письменник, до тієї генерації його й приписують. Але до того додається ще один елемент: в авторів одного покоління має бути спільний досвід, який вони рефлексують у схожий спосіб.

У 2020-х важитиме саме спільний і розділений досвід переживання війни, очевидно, у найрізноманітніших його аспектах. Від середини 2010-х і всі 2020-ті тривають у літературі під знаком війни. Навіть якщо автор/ка не пише про війну безпосередньо, працюючи далебі в рамкових або формульних жанрах типу дитячого фентезі чи ромкому, то й там де-не-де озветься реальність, що їх сформувала – як особистостей і як письменників. Ці десять письменників – дуже різні, але вони таки належать до однієї генерації, хочуть вони собі того представництва чи ні. [І окремо обмовлюся: тут нема імен тих письменників, які загинули на війні. Їхню творчість ми осмислюємо на інших рівнях, ніж передбачає цей гайд]. 

Ярина Чорногуз

Потужний чистий поетичний голос Ярини Чорногуз – якраз із тих, кого безпомилково називають «голосом покоління». На сьогодні вона є авторкою трьох книжок – «Як вигинається воєнне коло» й «[dasein: оборона присутності]» 2020 й 2023 років відповідно, а 2025 року вийшов «Нічийний шафран», у назві якого – відсилання до Пауля Целяна: голос однієї війни перегукується з голосом іншої війни, бесіда вцілілих. 

Ярина Чорногуз – активістка й волонтерка, бойова медикиня, розвідниця, вона служить і воює від 2020 року на контракті (а до того були роки в «Госпітальєрах»), а з 2021-го – у 140-му окремому розвідувальному батальйоні Морської піхоти. Її перша книжка присвячена коханій людині, пам'ять якої книжка вшановує, Микола Сорочук загинув на передовій у 2020 році. 

Так і є, усі поезії Ярини – про війну, усі вони – про дуже особисті й інтимні переживання туги й болю. Біль верифікує ту реальність, яку пише Чорногуз. «Живі помирають разом із мертвими» – почути таке раз – і більше не зможеш іншими словами описати втрату. І ті вірші ні на мить не дадуть забути, яку ціну платять люди поруч, опираючись навалі. О ні, ті вірші не те що пропонують нам не забувати високу жертву полеглих, вони вимагають нашої пам’яті, вимагають по праву й просто зараз. 

Утім, ця поезія не прокламаційна й риторична, радше проба схопити й описати пережиті в екстремальних станах та умовах миті одкровень. Вона глибоко лірична. Там гори йдуть до пророків. Три її книжки – шлях внутрішнього перетворення: її участь у війні – жертва, яку вона усвідомлює та приносить усвідомлено, але далі починається важка внутрішня робота, щоб сама ідея жертовності не заступила її життя. Там шкіра принесена не в жертву, а в дар. Гайдегірвський dasein у назві другої книжки – якраз про усвідомлене існування тут-і-зараз, існування як присутність, розділена з іншими самота. І в цих віршах так багато «любові за своє», до шоку несподіванки багато любові: «ми чекаємо, поки в нас вистрілять / аби любов стала видима». 

Якщо можете собі уявити радикально антиінфантильний підхід до життя, то це й буде зміст поезії Чорногуз. 

   

Ганна Городецька

Жаба й Фея – сестри. З двох дівчат, які зростають разом, одна мусить вирости в жабу, друга – у фею. У зачаровану жабу, у розчакловану фею. Вони дуже схожі, так усі кажуть, тільки одна з них гарна. Депресія, зіпсуті й погано завершені стосунки, утома від людей, безробіття, бездітність – це про «Стражденну Жабу», кажуть, вона звикла бути жертвою. Бути жертвою й робитися жертвою – два стани зовсім не ідентичні, ту різницю Жаба й усвідомить між салатом з авокадо й картоплею із сочевичною підливою. Жабу запрошено на обід до Феї, та з’їжджається з новим бойфрендом, Жаба того чоловіка добре знає, але обидва вдають, що незнайомі. Обід вишуканий – веганський, хоча Фея до того вживала м'ясо. Колись і Жаба була м’ясоїдною, тепер – веганка. Чоловік за столом уміє навертати у свої звички жінок, з якими спить… До речі, феями на мамських форумах звуть коханку чоловіка. 

Роман «Господь не любить веганів», на сьогодні – найновіший твір Ганни Городецької.

Ганна Городецька видала три короткі романи й кілька вдалих оповідань у колективних збірниках. Не так уже й багато, але вже ці тексти демонструють, наскільки сильний інструмент є в руках у цієї письменниці. Від романів-потоків, де до того, що реально відбувається, треба прориватися через викривлене бачення героїні (щось таке робить Хан Ґан) до добротної лінійної шкільної повісті (героїня її «Інклюзії» працює вчителькою у школі для дорослих, це її досвід) і до жанрової химерної жіночої автогінографії (жанр такий феміністичний, «сама-себе-пишу») через гостро соціальну прозу (таким є її оповідання про родинне насилля в антології «Переступи»). Городецька почувається комфортно в дуже різних стилях. І так, її проза має чіткі рефлексії досвіду буття-жінкою, це де-факто феміністична проза. 

Поза літературним життям Ганна – професійна філологиня, перекладачка й гідиня. Про її екскурсії можна здибати звістки в новинних стрічках. Ганна довгий час працювала в заповіднику «Софія Київська».

   

Артур Дронь

Перша книжка Артура Дроня – «Гуртожиток № 6» (2020), такий собі чистий юнацький захват від життя, коли все хочеться спробувати й про все написати вірші. А лише за три роки постала «Тут були ми» – дивовижна окопна поезія. З початком повномасштабного вторгнення Артур пішов до війська добровольцем, служив у складі 125 окремої бригади тероборони ЗСУ, нині він звільнений у запас після поранення. Дронь часом з’являвся в колективних проєктах з есе-оповіданнями, його перехід у прозу виглядав природно. «Гемінґвей нічого не знає» стала однією з найсильніших проз 2025 року. 

«Напиши про те, що в нас всередині». Слова сержанта Андрія Каминського відкривають книжку поезій Дроня. І що ж усередині? «Марсове поле» – потреба запам’ятати та вшанувати полеглих, готовність віддати своє життя. «Голоси» – необхідність представництва, потреба говорити за тих, хто сам за себе говорити не може, необхідність делегувати свій голос іншому. «Початок, кінець, початок» – сподівання на доцільність, віра у відновлення, віра, що в людства є другий шанс тоді, коли його може не бути в людини. Це назви трьох розділів «Тут були ми». 

 В епіграфі «Гемінґвей нічого не знає» автор цитує фахівця з ПТСР і так озвучує вже свій спосіб письма: пролонгована експозиція, це коли знову й знову розповідаєш про те, що пережив на межі терпіння, і щоразу має ставати трішки легше. Дронь знову й знову розказує ту історію: день, коли загинув Док, а сам він отримав першу контузію. Дронь заявляє: моє письмо – терапевтичне, і це правда. Терапевтичне письмо допоміжне самому автору, але не в цьому випадку: ця книжка так резонувала, бо запропонувала зцілення читачу. Точніше, запропонувала право не зцілюватися, а ставати всім своїм тілом простором для знаків пам’яті тих, хто пішов. 

Його поезія й проза «антилітературні»: вони керуються досвідом життя, а не досвідом художньої традиції. Й у парадоксальний спосіб саме так пишеться в нас справжнісінька істинно висока література.

   

Віра Курико 

Ім’я Віри Курико до 2025 року було більше відоме поціновувачам журналістських і документальних жанрів, а не аматорам фікшну. Головна редакторка The Ukrainians Publishing, творчиня популярного подкасту «Бегонії в агонії». Курико написала три нонфікшни: нереальної краси репортаж «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук'яненка», дитячий наукпоп «Мазепа. Право на шаблю» й «Реформа здорової людини», у якому описується поетапно реформа, що її запроваджувала команда Супрун. Пронизливі репортажі Курико з оточеного Чернігова стали найсильнішими фрагментами колективного збірника «77 днів лютого». 

2025 року Курико дебютувала із художньою прозою – романом «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». І виявилося, що хоча в нас уже була вправна-сумлінна репортерка Курико, ми сильно потребували екстравагантної романістки Курико. Тепер, на щастя, вона в нас є. 

Летиція Кур’ята – вона ж у заміжжі Гуляй і Гуляй-Непокора – виросла в селі на білоруському кордоні. Вона бліда, білява, їй двадцять три роки, у неї є молодша сестра та стара бабця. Зустрічає дев’ятеро-з-чимось чоловіків (плюс двох мужів), які стають і не стають її коханцями, і кожному з них розказує історію свого батька – не історію його життя, а історію смерті. Кожному – інша версія подій, адже ця історія – перевірка: як відреагує на байку про батька (потенційний) коханець, так і розвиватимуться їхні з Летицією стосунки. Є такий тип побутових казок, де людина зустрічається з нечистим чи зі злодієм і починає баяти – брехати, плести небилиці, розказувати про чудасії. Зрештою вона забріхує опонента так, що рятується із ситуації, у якій мала б загинути. Формально роман Курико наслідує саме цю оповідну структуру. 

Місцями смішна, місцями дотепна, місцями дуже відверта книжка про екзистенційний жах, що один раз пережила, який відтак міняється та зменшується нібито, але вже нікуди з тебе не зникне. Дуже чесна книжка про брехні... Тато не на війні, тато став качкою, понімаєте, чесно-чесно. 

   

Наталія Матолінець

Говоримо: «Наталія Матолінець» – чуємо: «фентезі для молодої аудиторії», Матолінець прийшла в цю галузь у середині 2010-х року, посунула в бік поезії, з яких починала, працює в жанровій прозі плідно й системно, її часто й охоче перекладають – і от уже Матолінець задає тренди в янґедалт-фентезі. Наталія є співзасновницею українського літературного об'єднання «Фантастичні talk(s)», що об’єднує українських авторок жанрової прози, їхній ютуб-канал ті тренди, до речі, хвацько аналізує.

Її дебютний роман «Варта у грі» зачарував пригодами львівської магічки Варти, активної учасниці молодшого шабашу магів, відьом та алхіміків. (Матолінець виросла у Львові й місто це виписала з усією ніжністю). А «під прикриттям» Варта – офіціантка модної кав’ярні, на ім’я Аґата, удочерена дитина шанованих батьків. У цьому ігровому фентезі інферно розділене на два крила – світлі й темні, «пітьмавих» і «світляків». Різниця між ними полягає в тому, що одні харчуються позитивними емоціями людей, інші – негативними.

Розподіл влади між темними та світлими визначає Гра, серія змагань, які судить спеціальне журі раз на сто років. Перемога в Грі означає, що переможці посядуть більшість у правління Центральноєвропейського Конгломерату. Варта належить до потужних темних, але воліє триматися осторонь від Гри. Аж допоки в місті не з’являється кучерявий празький красунчик Златан, і не примушує її до того. Магічна гримуча суміш «голодних ігор» і передвиборчих перегонів до парламенту. І чистота намірів, і чистота гри така ж сама, як у кінофраншизі та в політиці… 

Про Варту, яка видовищно проходить усі свої випробування, потім було ще два романи, але не вони, а, мабуть, таки ромфентезі «Керамічні серця» стало зрештою візитівкою Матолінець. Історія про нерівні стосунки й віддане кохання, саме в неї залюбилися читачі Наталії. Ну бо не буває негожого часу для красивих життєствердних казок. 

   

Павло Дерев’янко

Трилогія про вовкулак Павла Дерев’янка стала хітовою якось моментально. Харизма оповідача така, що йому прощаєш навіть тоді, коли в романі гинуть от саме твої улюблені персонажі (харизма оповідача, не автора, хоча й автору в ній відмовити не можу та не буду). І це при тому, що «Літопис Сірого Ордену» був письменницьким дебютом.

Коли травматичну подію починають осмислювати темні жанри – горор і темне чи бойове фентезі – тоді ми на правильному шляху. Свідомість і література шукають неконфліктного способу символізації й опрацювання пережитого досвіду. Так страшні казки складають ті, хто повернувся з мертвого лісу, щоб застерегти інших від небезпеки. Фентезі про вовкулак присвячене захисникам України та, понад свою чесну жанрову напругу, трилогія слугує ще й пристойною алегорією, це плоть від плоті письмо війни.

Коли Богдан Хмельницький готовий укласти союз із Московією, славетний козак Мамай чує недобре: у віщому сні бачить роздерті хоругви Хмеля. Мамай, щоб захистити державу, ступає на стежину проклятих – стає перевертнем-характерником. Джури Мамая по його смерті започатковують Сірий орден. Гетьман Тиміш Хмельницький дарує вовкам привілеї, вони звітують тільки гетьману, а недовіру їм можна оголосити тільки більшістю голосів Чорної та Червоної ради й особисто печаткою гетьмана. Завдяки відданості сіроманців, які воюють поруч із січовиками (навіть дозволяють людям бачити сакральний момент перетворення на вовка), Гетьманщина у війні 1822-го зберігає автономію. 

Герої трилогії – п’ятеро побратимів із різних куточків країни – дорослішатимуть просто в бою. Смарагдова орда поглинула території з московитами й почала війну з Китайською імперією. Україна вступила у Двоморський союз: Кримське ханство, Польське королівство, держава Литовська й український Гетьманат, до них проситься ще й Трансильванія, якій загрожують Османи. Заповідається на велику війну.

Третю книжку трилогії Дерев’янко дописав у ніч напередодні повномасштабного вторгнення. Нині він – військовослужбовець 1-го корпусу НГУ «Азов».

   

Артем Поспєлов

Складна проза Артема Поспєлова ніколи не зробиться популярною, ну бо вона складна, по-хорошому складна, а в чомусь і по-злому складна, читати її непросто й некомфортно. Така проза все про себе знає, і, якщо й не хизується, то відверто спокушає відточеною технікою. (Схоже на Палагнюка часів «Задухи»). Водночас пише Поспєлов сюжети детективні, пише саспенс і твісти. Наразі в його доробку два романи – «Тадуш» та «Амок». 

Дитинство кінця 1990-х є одним із магістральних мотивів його прози. Дитинство у провінційних зубожілих містечках і столичних спальниках написано точно та з любов’ю (тою любов’ю, що співзалежність). Поспєлову зараз трішки за тридцять, він народився в селі Тарасівка на Київщині, а потім перебрався до Києва. Поспєлов – технар, він закінчив факультет інформатики Могилянки, розробляє програмне забезпечення. Хороша біографія працьовитого розумного хлопця й історія його соціального успіху.

А його герої – всуціль фріки й маргінали. Його проза – клінічні романи: тут завжди буде досить точний і продуманий-у-динаміці опис розвитку певного психічного розладу. Його тема – ненормальність, точніше: нормальність і ненормальність, різницю між якими визначає суто контекст. 

Зоїк каже, що вбив діда, не бреше, але то не вся правда, а всієї він не пам’ятає. У нього постійно болить живіт, тому він не ходить до школи. Він має право вбивати тих, кого життя обтяжує. Сам собі те право надав. У Зоїка є уявний(?) друг – Малюк. Малюк голий, у нього на шиї масивний ланцюг, інколи він покривається шерстю й часто облизує губи. Те, що забув Зоїк, пам’ятає Малюк. Це «Тадуш».

Рябий має інтелектуальний рівень розвитку десь п’ятирічної дитини й емоційний рівень молодшого підлітка, радісно переслідує юнку Зірку, бо він її, розумієте, кохає. Мес – наркоман, зараз узагалі підсів на якусь люту дур. Ада вчергове намагалася різати вени, хоча в психлікарні в ізоляції зробити це не так і просто. Це «Амок».

І світ ми в його книжках бачимо винятково їхніми очима, ніякого скептичного чи катарсичного погляду збоку: бульк – і з головою в морок. 

   

Федір Рудий

Федір Рудий – письменник-комбатант, який був за мирного життя художником. Він пише малу прозу, часом видає її в якихось прохідних тематичних збірниках про Різдво, скажімо, чи в серйозних колекціях мілітарної літератури, але насамперед і передусім він – поет-фронтовик. Служив у піхоті 72 ОМБр, був поранений під Вугледаром. Переможець конкурсу військової поезії пам'яті Гліба Бабіча та конкурсу військової прози пам'яті Василя Паламарчука (хто знає, той розуміє). Його вірші ввійшли до антології «Фронтмени», а 2026-го очікується й самостійна збірка «Позиція. Поезія звідси» (зараз вона на передзамовленні й можна побачити лише кілька перших сторінок – таку книжку варто, здається, почекати). 

Поезія війни – насамперед про пошук мови, що спроможний передати травматичний досвід, котрий буквально й за визначенням опирається тому, щоби бути проговореним. У цьому сенсі те, що пише Рудий – якісь взірцево-показові для 2020-х твори (тому долучаю до цього переліку його ім’я – іще до повноцінного виходу у світ «Позиції»). Судомна спроба намацати в темряві (в його вірша майже нема світла й узагалі катма візуалу, вони – про дотики й звуки; розумієте, чому так?) правильні слова й тут же злість, бо ті слова вислизають. Мова бреше – і як же він за це на неї злиться.

«Гірше війни – казав один мій хороший друг – можуть бути лише вірші про війну». 

Спалене місто стоїть, закутане у призахідне небо, ніби мати, яка чекає на сина з війни. Прозорий образ, скажіть? От тільки це місто на лінії фронту, воно зруйноване війною, воно і є війна. Чекаєш на сина з війни, приходить війна без сина. Прозорість образу була брехнею. «Обов’язково зустрінемося», – закінчує Рудий цей вірш – і хто ж нам скаже, чи це правда. Саме так він пише, саме так він злиться. 

   

Ольга Богомаз 

Наразі Ольга Богомаз – авторка одного роману, але це такий старт, про який варто помріяти, також її симпатичні оповідання час від часу зустрічаються в антологіях, наприклад, у книжці «Твоє, моє і наше Різдво», що дає надію: перший роман не буде єдиним. 

«Весілля Настусі» – проза негучна і її треба вміти помітити. Це короткий роман-колаж, сцени, він чимось нагадає мозаїку на старих зупинках на районних дорогах у степу й закинутих районних будинках культури – місцями яскравих, а от шматок зник просто, а от хтось відбив кавалок на свої потреби (така одна згадана й у самому романі). Двійнята Яра й Олег давно живуть у Києві. Спочатку ще їздили додому двічі на рік, поволі відвідини припинилися, а війну, що почалася дома, молоді люди використовують як привід, щоб не відвідувати батьківщину. Але тут доведеться: зателефонувала мати: Настуся виходить заміж – терміново. Двійнята неохоче вантажаться в автобус, кожен не хоче там бути, обидва опираються цьому візиту, але не можуть не їхати, бо треба. Запитання: нащо воно їм треба? Що шукають?

Локації в романі Богомаз не називає, але їх можна вирахувати й упізнати: Київ, Лубни, Гатне. А от саме те село, де стоїть батьківський дім Яри й Олега (дім, у якому батька давно нема), визначити буде вже складніше. Якщо без символічних витребеньок: селище міського типу десь на Донеччині, у якому чергуються приватний сектор і «хрущовки», неподалік – яри у степу та проліски. А на символічному рівні: те, що нам максимально близьке, нас визначає, ми дуже нечасто називаємо на ім’я. Тато, а не Євген Миколайович… Я ж уже три рази натякнула на якусь витіснену історію про тата. 

Такі романи пишуть про рідні міста й села, до яких прив’язаний штампами в паспорті старого зразка й могилами дальньої та близької рідні. Такими романами, буває, прощаються з ними. Ольга народилася в Миколаївці, що на Донеччині. Письменниця задумала роман про свою малу батьківщину після 2014-го, коли містечко пережило російську окупацію. Зараз від Миколаївки до лінії фронту – лічені кілометри. 

   

Остап Українець

Остап Українець плідно працює відразу в кількох ролях: перекладач (його голосом говорять Лавкрафт, Твардох і Девід Мітчелл та ясно що «Коти-вояки», і ще невідомо, хто з них гучніший), прозаїк, культуртрегер, куратор, видавець (чомусь про його родинне видавництво «Твоя підпільна гуманітарка» знають якраз найменше, а дарма, так «Підпільна гуманітарка» – це не лише ютуб-канал). Він – широко медійна постать і через це не відразу усвідомлюєш: Українець дебютував у літературі лише 2017 року історичним романом про Івано-Франківськ «Малхут» – і тоді автору було двадцять три. 

У другому його романі – «Транс» 2018 року – юнак подорожує. На кордоні України й Польщі він спостерігає сценку: двійко людей грають у карти, і ця гра йому невідома, а поруч ще один подорожній розкладає пасьянс, правила його спостерігач знає. Абсолютно банальний випадок, що запускає у свідомості юнака чудернацькі процеси. Споглядаючи гру-на-одного, правила якої не потребують співрозмовника, Андрій роздвоюється. Роман починає говорити від «ми», від свідомості героя відбруньковується ще одна – жіноча, згодом вона втілиться. А правила спостерігачам невідомі. Де двоє, там і троє, де троє – там змова й переслідування. За Андрієм починають полювання його навіжені субособистості. Таким прекрасним безумом вируються художні книжки раціонально-критичного у своїй позалітературній ролі Остапа Українця.

Останнє на сьогодні його видання – «Алхімічний діарій» Зенона Броваря», де Українець буцімто за укладача, а не за автора. Красивенна барокова іграшка: Зенон Бровар, кухар єпископа Шумлянського, винайшов ідеальну страву й залишив перепис, але цю книжку рецептів переписували-переформатовували стільки цензорів і редакторів, що смак тієї страви втратився остаточно. Кумедна штука, ця красива гра Остапа Українця ввійшла до рейтингу «Книга року» в рубриці «Етнографія», несподівана кода крутої літературної гри.