«Сергій Жадан, один із найвидатніших творців культури світу, має тримати в руках Нобелівський диплом, а не гвинтівку», – висловився американський історик Тімоті Снайдер. Понад рік тому письменник і поет Сергій Жадан вступив до лав 13-ї бригади оперативного призначення НГУ «Хартія», якій до цього допомагав як волонтер. 

«Оце я з вами зараз договорю й побіжу зустрічати партію дронів як комунікаційник, а потім ще кілька важливих зустрічей по бригаді, і так до вечора, – каже Жадан, коли ми з ним зідзвонюємося через відеозв’язок. – Чесно кажучи, уже не до роману. Це я не нарікаю, було би смішно в моїй ситуації нарікати. Набагато важче тим, хто на бойових. Тому я просто роблю свою роботу».

Здається, Сергій Жадан постійно кудись поспішає. І це не дивно: ми говорили з ним напередодні книжкового фестивалю «Літературний ярмарок» у Харкові, який 29–31 серпня вперше організовував його благодійний фонд, а вже 6–7 вересня Жадан має приїхати до Києва на перший фестиваль від «Хартії».

Віледж запитав, як він реагує на обговорення власного інтерв’ю з Ліною Костенко, як вибудовувати діалог цивільних і військових «просто тут і просто зараз» і чому не пишеться роман про війну, для якого вже є ідея.

«Реальність буває багато сильнішою за наші рефлексії, емоції та слова»

– Ризикну вам поставити таке запитання, яке ви поставили Ліні Василівні Костенко. Як для вас зараз звучить Україна? 

– Україна звучить доволі емоційно. Іноді це щось дуже позитивне, сповнене сили, упевнене, а іноді щось розпачливе й істеричне. Голоси різні, але, мені здається, ми не завжди їх контролюємо. З'явилися інтонації, нам не притаманні, і ми не до кінця можемо дати їм раду. І здається, попереду велике переформатування нашої мови, інтонації й наших голосів.

У цих інтонаціях багато втоми й багато болю, і це природно. Дуже багато наших співгромадян роблять серйозні екзистенційні вибори, ідентичності й шляху, власне, вибір свого життя. Це ж не просто піти добровольцем, повоювати й повернутися. Ти фактично відмовляєшся від чогось дуже важливого, щось приймаєш, а щось ні. Це дуже болісні й важливі вибори, які багатьох людей змінили, а насправді визначили їхню сутність, викристалізували одні речі та зробили неважливими інші.

– У вас загалом немає відчуття, що слова ніби зраджують і не все можна описати словами зараз?

– Безперечно, є. Насправді, починаючи з 2014 року, для мене стало очевидним, що мова не є всемогутньою, може зраджувати, мови може не вистачати, вона теж має слабкості та десь може не спрацьовувати.

Це було дуже неприємне відчуття як для людини, яка все життя працює з мовою, і завжди жила з переконанням того, що мова може все пояснити, що вона є базою для того, щоб ти почувався в цьому світі впевнено. Виявилося, що ні. Що реальність буває набагато сильнішою за наші рефлексії, емоції та слова.

Загалом мені здається, що ця війна показала крихкість культури, вразливість, обмеженість ресурсів. З одного боку, їх досить багато й вони досить потужні. Культура – це не про розвагу чи про відпочинок, це про емоційну рівновагу. 

З іншого боку, не слід переоцінювати можливості, слід розуміти, що ми передусім люди й у нас є слабкі місця, десь нам потрібна підтримка, навіть якщо ми впевнені, що ми всесильні й нам усе вдається. І культура теж показала, що є певні речі, які вона поки що не здатна переконливо проговорювати, пояснювати й супроводжувати. Але це теж дуже важливий досвід, яким ми маємо скористатися.

 

– Як ви думаєте, які теми ми зараз боїмося озвучувати або, можливо, їх не варто озвучувати?

– Думаю, багато хто боїться дивитися в майбутнє. Боїться там побачити ті речі, які позбавлять сили та рівноваги. На політичному рівні може йтися про ймовірну поразку чи ймовірну не перемогу. В особистому плані це може бути про самотність, про втрату, загубленість і дезорієнтацію. 

Але, думаю, за всім цим великий острах і тривога за майбутнє, що цілком зрозуміло. Час зламався, лінійність часова стала досить умовна. Немає відчуття часової розміреності.

– Ви сказали, що на «Хартія фесті» хочете розповідати, зокрема, і про ваше відчуття часу. Як зараз відчувається час?

– Час, на мою думку, спресований. Ці три з половиною роки великої війни пролетіли, як один день, який водночас приніс нам багато втоми, багато розчарувань, але залишив шанс на перемогу й лишає нам шанс на майбутнє. Тому справді важливо зараз фіксувати наші емоції, наш стан, наші думки й голоси. 

І ми цим займаємося на «Радіо Хартія», яке є голосом бригади. Намагаємося там говорити про бійців, які служать, і вибудовувати місточки між силами оборони та цивільним суспільством, показуючи, як ми сьогодні переплетені цією війною, цим часом і цим повітрям.

– Один зі слоганів фесту– вибудовувати діалог цивільного суспільства і військових просто тут і просто зараз. Як, на вашу думку, будувати цей діалог?

– Потрібно бути відкритим і пробувати говорити з конкретними людьми, і ми зараз цим активно займаємося: багато працюємо з дітьми й молоддю, наприклад, підтримуємо «Пласт», регулярно спілкуємося зі студентами військових і цивільних вишів. 

Для нас це важливо, бо так чи інакше військо є частиною суспільства, його точним віддзеркаленням. І важливо, щоб між військом і суспільством не було бар’єрів. У чиємусь розумінні це може не мати сенсу, бо, наприклад, не має конкретного рекрутингового результату, але надалі, стратегічно, це так чи інакше має сенс.

– Зараз багато розмов про те, що ветеранів треба адаптувати до цивільного життя. Самі ж ветерани часто кажуть про те, що, навпаки, цивільним треба адаптуватися. Як ви це бачите? 

– Ветерани мають право на свій погляд.

 

   

Мені здається, на цій війні суспільство більше не готове до її завершення, ніж бійці

   

 

Зрозуміло, що після завершення гарячої фази війни ми всі станемо суспільством ветеранів. Величезна кількість людей, які зараз проходять через армію, повернуться й потребуватимуть адаптації, але й суспільство потребуватиме розуміння того, як комунікувати з людьми, які мають зовсім інший досвід, інший рівень болю, втрат і наближення до смерті. 

Ми в «Хартії» це усвідомлюємо й намагаємося вибудовувати екосистему, де було би місце всім: щоб і ті бійці, які повернулися з війська, не почувалися загубленими, і щоб ті, хто зараз на позиціях робить свою роботу, розуміли, що доки вони служать, про них не забули, про їхні родини дбають. Це все про повагу й про гідність. 

Власне, виставка, яку ми будемо робити під час «Хартія фесту», і називається «Мистецтво Гідності». Це про те, що людина потрапляє в абсолютно ненормальну ситуацію – ситуацію війни – й однаково залишається людиною, тож ставитися до неї треба як до людини, тобто пам’ятати її запити, принципи, переконання й думати про емоції.

– Ви є співкуратором цієї виставки [також співкураторками є Наталія Іванова з харківського Yermilov Centre та Дар’я Криж із київського Squat 17b].

– Так. У нас багато друзів серед митців, тож і з’явилася ідея зробити виставку, щоб точково підтримати нашу патронатну службу, яка займається пораненими та родинами бійців, тобто більш гуманітарною роботою. Така робота не завжди очевидна, але нам здається, це важливий складник, тому ми завжди підтримуємо патронатну службу. І я постійно підтримую, навіть зарплату віддаю на «патронатку».

Художники радо погодилися дати нам свої картини, буде близько 20 робіт від провідних українських художників і скульпторів [зокрема Павла Макова, Матвія Вайсберга, Жанни Кадирової, Олександра Ройтбурда]. Виставка триватиме з 9 до 16 вересня до галереї «Дукат», а потім всі картини ми продамо на аукціоні й передамо кошти на нашу патронатну службу.

– Читала, що виставка стане першою подією в культурно-освітньому хабі.

– Не зовсім так, у нас уже є ціла мережа «Хартія-хабів» у Києві, у Кривому Розі, Дніпрі, Полтаві, Львові й Івано-Франківську. Але ми хочемо зробити виставку майданчиком для дискусій і зустрічі. Найближчим часом опублікуємо програму, будуть лекції та зустрічі з художниками. Нам важливо вибудовувати середовище людей, які думають та обмінюються ідеями. Щоб це була зустріч однодумців.

– Як ви загалом готували цей дводенний фестиваль? Це ж купа ресурсу – людського, часового, фінансового...

– Наша комунікаційна команда звернулася до наших друзів і партнерів. Нас багато хто підтримує, і це необов’язково про фінанси, скоріше про менеджерські речі. Також ми запросили музикантів, і більшість із них одразу погодилася виступити на безоплатній основі. 

Сьогодні мистецтво здебільшого є соціально орієнтованим, і фактично всі концерти мають волонтерський складник. Хоч роботи й багато, ти бачиш, що твої ідеї знаходять відгук і підтримку, тому працювати не важко.

– Повертаючись до попереднього запитання: якщо не лише донейтами й не кількістю рекрутованих людей, то як ви плануєте вимірювати успіх цього фестивалю? 

– Безперечно, кількість людей, які прийдуть, і кількість донейтів, які ми зберемо – це видимі речі [під час фестивалю планують зібрати близько 20 мільйонів гривень]. Але це навіть не найголовніше.

 

   

Комунікація – це м’яка сила, вона не завжди діє на пряму й не завжди на короткій дистанції

   

 

Зрозуміло, що проведення фестивалю не змінить ситуації з рекрутингом чи фінансового становища, але це буде одна з глиб у будівлю нашого великого хартійного простору. Це щоденна робота, яка має стратегічний приціл і розрахована надовго. 

Ми розуміємо, що навіть якщо завтра завершиться війна та підпишуть закон про демобілізацію, тисячі людей уже пройшли через бригаду, а потім корпус «Хартії», і вони не повинні мати відчуття, що від них відмовилися. Вони повинні мати відчуття підтримки: якщо з певним питанням звертатимуться до свого колишнього командування, то їх не відштовхнуть, а почують і допоможуть.

– Ми спостерігали за шляхом «Хартії» – від добровольчого об’єднання до корпусу. Що змінилося у вашій роботі й у роботі «Хартії» загалом після реформи?

– Раніше «Хартія» – це була одна бригада, а тепер їх п’ять у корпусі, тому роботи стало вп’ятеро більше, у комунікаційників так само. Зрозуміло, що ця робота не завжди помітна, бо це не робота оператора БПЛА, піхотинця чи артилериста, але вона також приносить користь, відповідно, масштабуються наші завдання та службові обов’язки.

«У нас у бригаді є автівка з номерами «Ліна»

– Певно, ви бачили обговорення, яке спричинила ваша розмова з Ліною Костенко. Зокрема, казали й про те, що це важлива розмова в плані діалогу поколінь. Чи все вдалося розкрити, на вашу думку? І як відреагувала сама Ліна Василівна на обговорення?

– Ми з Ліною Василівною на зв’язку, постійно передаємо одне одному привіти. Вона допомогла нам придбати автомобіль: був вечір її віршів у Києві, де збирали певну суму з квитків. Усі кошти Ліна Василівна передала Силам оборони, і частину – на «Хартію». Зараз у нас у бригаді є брендований автомобіль із номерами «Ліна».

Я згоден, що ця розмова дуже важлива в сенсі діалогу між поколіннями, бо мені здається, що, починаючи з нульових років, є велика перерваність культурної тяглості й традиції.

 

   

Виросло нове покоління українських митців – чудове, талановите – але іноді таке враження, що їхні батьки не давали їм читати українські книги, тож вони вже в підлітковому віці відкривають для себе те, що мали би відкривати в дитинстві, тобто є певні лакуни й провали

   

 

Це дуже прикро, і ці лакуни треба надолужувати та реставрувати. У цьому сенсі, мені здається, спогади й наративи Ліни Василівни – це неоціненна інформація для всіх, хто вважає себе приналежним до нашого українського простору. 

Усе, що я хотів почути, я почув: мені було неймовірно цікаво й важливо поговорити з Ліною Костенко. Для мене це людина-епоха. Передусім це велика вдача, суто людська, і журналістська, звісно, теж. Тому дуже дякую Ліні Василівні, що погодилася на розмову.

– Як вам загалом роль інтерв’юера? Як ви казали в одному з інтерв’ю, можливості журналістики теж обмежені, але ви цим займаєтеся вже доволі давно.

– Я займаюся радіо з 2020 року. Відтоді як почався COVID-19, я поїхав працювати на волонтерське радіо «Тризуб ФМ», яке працювало під Пісками, біля Донецька. Потім працював на «Радіо NV», зараз – на «Радіо Хартія».

Мені дуже подобається слухати людей, їхні історії та голоси. Це велика розкіш, тим більше в наш час. Час звучання неймовірно сильних і глибоких голосів, які важливо фіксувати, щоб їх чуло якомога більше наших співвітчизників.

– Раніше ви казали, що «Радіо Хартія» – це лише 5% від вашої роботи. Ми також бачимо публічну частину вашої діяльності. Чим ще займаєтеся?

– Так, на жаль, «Радіо Хартія» – це навіть не 10% моєї роботи. Я би хотів займатися лише ним, і за інших обставин, не в умовах війни, цей проєкт міг би бути трошки інакшим. Зараз, мені здається, він дуже регіональний, хоч і попереду цікавий шлях розвитку. Ми готуємося до другого сезону, у нас багато нових ідей, доєдналася частина нових людей.

Поза тим у мене багато й інших обов’язків, фактично я виконую роботу кількох людей. Комунікаційна діяльність потребує особистого включення та присутності, і є речі, які ти не можеш комусь делегувати. 

 

Я займаюся контактами з місцевою владою, громадами, з молодіжними, культурними й бізнес-середовищами, з медіа. Це велика щоденна кропітка робота, спрямована на те, щоб про бригаду всі знали й щоб вона ні в чому не відчувала потреби.

– Зараз багато публічних людей долучилися до лав ЗСУ й виконують абсолютно різну роботу. Звісно, є ті, хто їм закидає, що вони не на бойових. Яку стратегію реагування на такі закиди ви для себе обрали?

– Безперечно, людина, яка перебуває на бойових, робить найважливішу, найважчу, найнебезпечнішу роботу. Ясна річ, це не викликає жодного заперечення, а величезну повагу. А я просто роблю свою роботу. Це вся моя захисна реакція.

 

– Часто зараз їздите до військових, які ближче до лінії фронту?

– Учора й позавчора [інтерв’ю записане 28 серпня] до Дня незалежності ми [разом із гуртом «Жадан і Собаки»] зіграли концерти для наших бійців у п’яти батальйонах безпосередньо в розташуванні. Це, звісно, не сама лінія бойового зіткнення, там ніхто би не дозволив грати концерти. 

Частина нашого гурту мобілізована, мої друзі й колеги служать у взводі маскування й імітації. Не про все можна розповідати, доки триває війна, та вони роблять дуже важливі й корисні речі для нашого підрозділу. Але ми залишаємося музикантами, і командування іноді дозволяє нам десь пограти та зібрати донейти, тож час від часу їздимо з виступами по наших підрозділах. 

«У мене є ідея роману про війну»

– Вас називають «найтитулованішим українським письменником», «голосом нації», «голосом покоління» . Як вам із цими ярликами?

– Вікторіє, ви справді думаєте, що я серйозно ставлюся до того, що мене хтось називає голосом покоління? У цих ярликах, великою мірою, нічого немає, це брязкальця. Намагаюся про це говорити без кокетування. 

– Я більше про певний тягар відповідальності: від вас очікують нових віршів і романів, а ви ж не хочете, щоб вони вийшли одноманітними.

– Немає відповідальності, є велика любов до літератури й до того, що я роблю. Відповідальність суто професійна, перед самим собою. Ти маєш робити те, що тобі сподобається, а не комусь, що сам від себе чекаєш, а не хтось інший. Мені здається, так набагато чесніше й правильніше.

 – Публічна робота, вочевидь, забирає багато сил і ресурсу, а творчість, як на мене, потребує певного усамітнення. Як ви знаходите час писати?

– Якщо я й пишу, то скоріше в дорозі. Я постійно перебуваю в дорозі як комунікаційник, спілкуючись у різних регіонах із різними людьми. Якщо є настрій, то можу написати, але зараз пишу небагато.

– Найбільш військові жанри зараз – це поезія й есей, що можна простежити й у ваших останніх книжках, «Скрипниківка» [збірка віршів] та «Арабески» [збірка оповідань]. Торік ми говорили з Оксаною Забужко, то вона на той момент казала, що переважно пише есеї, їй важко повернутися до великої прози. Як у вас зараз?

– У мене немає часу на велику прозу, бо вона потребує занурення, щоб, крім неї, більше нічого не було. Ти маєш жити романом, історією своїх персонажів, ти маєш їх відчувати. Це потребує абсолютного абстрагування, занурення й певної письмової медитації. Зараз у мене немає такої можливості.

– До речі, перечитувала ваше інтерв’ю 2021 року. Журналістка вас запитувала, чи наступний роман також буде про війну, і ви сказали, що ні. Гірка іронія вийшла.

– У мене є ідея роману про війну, але починати я його не хочу, бо якщо ти щось робиш, треба робити якісно та професійно.

 

   

У серці немає нічого іншого, крім війни: усе, з чим я стикаюся, пов’язане з війною: військові, їхні родини, тимчасові переселенці, люди, які повернулися з полону чи з окупації або які в окупації залишилися

   

 

Інших сюжетів немає, бо Україна живе війною. Зараз говорити й писати про щось інше трохи штучно, але це мій суб’єктивний погляд, який я нікому не нав’язую.

– Якщо йдеться про вірші, то ви згадували, що після 2014 року змінився голос вашого ліричного героя. Наскільки він трансформувався після 2022 року, став ще більш виразним?

– Він змінився тією мірою, якою змінився й сам ліричний герой. Час визначив дуже багато голосів, яких не було чути до 2022 року чи раніше, до 2014 року. Це голоси чоловіків і жінок, які визначаються зі своїм вибором, зі своєю ідентичністю й роблять важливі кроки у своєму житті. Це, безперечно, новий психотип, який зараз намагається знайти своє місце не лише в літературі, але й у культурі – театрі, кіно. 

Ось ви казали про вірші й про репортажі, а мені здається, що провідним, генеральним жанром цієї великої війни є все-таки не література, а документальне кіно. Там, мабуть, зробили найсильніші й найвиразніші речі станом на сьогодні. Подивимося, що буде далі.

– Що ви читаєте зараз?

– Просто зараз читаю [Войцеха] Тохмана, польського репортажиста, завтра [29 серпня] буде з ним зустріч на літературному фестивалі, буду модерувати розмову про його книжку. Вона про війну в колишній Югославії, дуже страшна й дуже переконлива. 

Я постійно щось читаю, ми й на нашому радіо пропагуємо читання, навіть зробили нашу хартійну бібліотеку, намагаємося передавати бійцям книжки, бо переконані, що армія має бути освіченою й інтелігентною.

– Ви доволі часто розповідаєте про Харків, але, думаю, доволі часто буваєте й у Києві. Наше медіа пише про міське життя. Як відчуваєте себе в Києві, які ваші улюблені місця?

– Київ я полюбив за останнє десятиліття, коли почалася війна. Він виявився не просто великим містом, а столицею держави. Він і був нею, просто відчувся мені столицею моєї країни. Дуже люблю Поділ: коли я в Києві, то намагаюся там зупинятися та перебувати.

Фото: Роман Пашковський