«Головним «скандалістом» цього року виявився Георг Вольф, який зробив скульптуру з металобрухту […] Там такі були баталії! Цю скульптуру пробували зрізати, писали петиції, які так і не подали», – каже куратор Павло Гудімов, описуючи цьогорічний Львівський тиждень скульптури, що завершився наприкінці листопада.

Гудімов розповідає Віледжу, які тренди задає «Я Галерея», чи потрібно пояснювати сучасне мистецтво і як йому фільм «Океан Ельзи: Спостереження шторму».

«Діти будуть уже інші, орієнтовані на культуру»

– Загалом галереї, особливо приватні, задають певні тренди. Які тренди задає зараз «Я Галерея»?

– За останні чотири роки війни трендів багато, але точно йдеться про більшу відповідальність. 

«Я Галерея» у Львові відкрилася через два тижні після початку повномасштабного вторгнення, галерея в Києві – трохи пізніше. І першими тенденціями у Львові стали програми для внутрішньо переміщених осіб. Важливо було дати культурний бекграунд, показати контекст Львова й познайомити людей за інтересами.

Також ми почали робити більше тематичних виставок для ширшої аудиторії, щороку по дві-три виставки. Наприклад, у львівській «Я Галерея Пентхаус» зараз відкрили виставку про кулі, яка матиме назву «Навколо кулі». Ідея виникла, коли я просто подивився на купол будинку, де розташована галерея. Потім я задумався, наскільки багато куль в архітектурі, символіці в іграх, і вирішив, що треба розтлумачити їх у мистецтві.

 

 

Виставка «Дендропарк» у львівській «Я Галерея Пентахус»

На тематичні виставки ходить велика кількість молоді. Узагалі аудиторія «Я Галереї» за останні роки сильно омолодилася.

Тематичні виставки ми міксуємо з персональними. Цього року у львівській галереї я зосередився на пам’ятних виставках, що присвятив художникам, які пішли з життя. Ми робили велику ретроспективну виставку Ігоря Яновича, одного з найпотужніших абстрактних художників, а також скульптора Ярослава Мотики, який помер 1 березня 2025 року. Тобто ми не чекали, поки пройде десять років після смерті, вирішили одразу показати роботи, над якими Мотика працював останні три роки. Я за те, щоб максимально працювати зі спадщиною сучасного мистецтва.

 

 

Виставка Ярослава Мотики у «Я Галереї Львів»

У львівських галереях ми загалом працюємо трохи ширше, бо це простори в пам’ятках архітектури, і люди приходять не лише подивитися на виставку, але і як пройшла реставрація, що збереглося в просторі. Це про багатошаровість. Наприклад, у просторі на Шота Руставелі в нас є ціла колекція пічок, австро-угорського періоду. 

Крім того, ми розробили нову програму супровідних подій до виставок: лекції, екскурсії, прогулянки, вечори вінілової музики, галерейні вечірки. На подію про Pink Floyd прийшло близько 80 людей, хоча в нашому просторі на Шота Руставелі у Львові комфортно поміщається 40. Мені було дуже приємно, бо я давно готував цю тему. Усі ці зусилля разом із підтримкою нашого YouTube-каналу дають ширший погляд на культуру, ніж просто як на візуальне мистецтво. Такі програми прижилися в середовищі, є ті інституції, хто наслідує.

 

«Дідо Небокрай» від студії Makhno у Шевченківському Гаю. Сергій Махно — художник; Олександр Яровий — скульптор 

Загалом один із найбільших трендів, які ми задали – це переосмислення скульптури в публічному просторі, з монументальної пропаганди на авторську творчість. Уже четвертий рік поспіль робимо Львівський тиждень скульптури разом із містом та областю. За всі роки вже встановили понад 60 скульптур у публічних просторах. 

Цього року також уперше провели конкурс молодої скульптури, куди подалися понад 50 учасників. До нас уперше приєдналася Харківська школа архітектури, яка зробила дуже цікавий павільйон імені Рафала Лемкіна з пресованих брикетів ґрунту. Уперше долучилася Литва, литовський скульптор Микола Саука привіз свою роботу. Уперше запартнерилися з Львівською політехнікою, і вже намітили плани на наступний рік. Уперше показали скульптуру студії дизайну Makhno в публічному просторі – семиметровий дідо стоїть між дубів на галявині Львівського скансену, і це дуже класно. Думаю, інші міста наслідуватимуть Львівський тиждень скульптури, але тут важлива експертність.

 

– Темою цьогорічного Тижня скульптури обрали «Діалог». Він саме тривав до кінця листопада. Позаминулого року, наприклад, ми говорили з вами про скульптуру «Впевнена» в Стрийському парку, яку обливали переробленим мастилом і навіть спробувати підпалити. Зараз, за вашими відчуттями, цей діалог із мешканцями міста відбувся?

– Діалог – багатовекторне поняття. Тут більше діалог художника з містом, простором, мистецтвом. Аудиторія споглядає цей діалог, а якщо хоче до нього долучитися, то ходить на події. Фейсбук-баталії – це трохи про інше, це озеро жовчі, яке виливається на мистецтво.

Скульптура «Діалог» Володимира Семківа

У якийсь момент я подумав, що цього року все проходить дуже гладко. Чомусь немає гнівної реакції на роботи Володі Семківа – «Діалог», скульптура ніг, біля пам’ятника ЗУНР, який ще буде переміщуватися на інші локації; і «Бульбашку» біля Оперного театру [зараз на її місці вже стоїть головна ялинка Львова].

 

«Бульбашка» Володимира Семківа

Головним «скандалістом» цього року виявився Георг Вольф, німецький скульптор, який приїхав на запрошення Гаральда Біндера, засновника Jam Factory Art Center. Георг Вольф створив скульптуру «Давид», яку можна побачити на проспекті Шевченка в центрі. Вона там тимчасово. Скульптор зробив її справді з металобрухту, надихаючись творами Казимира Малевича й Олександри Екстер. Він створював її просто в міському просторі, це був перформанс, що тривав тиждень. А потім подарував скульптуру місту.

Георг Вольф біля власної роботи «Давид» на проспекті Шевченка

 

Там такі були баталії! Цю скульптуру пробували зрізати, писали петиції, які так і не подали. Це були хвилі злих обговорень, і найчастіше в них брали участь люди, які не дуже знають, що таке сучасне мистецтво.

– Діалог можливий тоді, коли люди говорять на рівних. На вашу думку, наскільки треба пояснювати мистецтво? Щоб, з одного боку, не спростити його, а з іншого, дати той самий поштовх до самостійного критичного осмислення.

– Щоб діалог відбувся, треба показувати приклади, спілкуватися, але без форсування. Усе приходить у природний спосіб: спочатку обурення, потім звикання, а потім і любов.

Ми створили сайт, де можна почитати про кожну роботу та про авторів. Мистецтво, особливо сучасне, потребує слова, елементарного пояснення й розтлумачення. І воно не лише для розваги, але й для того, щоб давати інформацію для роздумів і підсилювати наше критичне бачення.

Також думаємо про те, що потрібні симпозіуми скульптури, куди містяни могли би доєднуватися як глядачі та, можливо, помічники. Наприклад, торік львів’яни почали приносити кахлі від своїх пічок, щоб викласти Павільйон спадщини Володимира Костирка на площі Петрушевича. Ці кахлі ми збирали майже рік, і зараз у павільйоні демонструються рештки скульптур австро-угорського періоду, знищені в радянський час. І це на постаменті, де раніше був радянський пам’ятник. Ось вам і діалоги.

Наприклад, головний виставковий проєкт Львівського тижня скульптури «Гліптотека» у Львівській політехніці, яка тривала протягом місяця, відвідало приблизно 15 тисяч людей. Місцеві екскурсоводи просто розривалися, скільки було охочих. Я проводив екскурсії для викладачів, директорів шкіл, науковців, також були екскурсії для дітей, щодня від 5 до 10 шкільних груп. І хоч діти не дуже люблять слухати екскурсоводів, вони самі знають відповіді на всі запитання й бачать усе по-своєму. Просто десятки дітей водять своїх батьків по Стрийському парку й розглядають скульптури, фантазують, бо це образні речі, які пробуджують фантазію.

Загалом я зараз інтегрований у процеси шкільної освіти у Львові, прописую певні програми творчого розвитку дітей. Уже завели в школи тьюторів, які працюватимуть творчо з дітьми. І це не про викладання, а про те, що ми кажемо: «Давайте гратися». Тобто діти будуть уже інші, орієнтовані на культуру.

Також під час Тижня скульптури важливий діалог із владою та бізнесом. Ми не витрачаємо на скульптури ні копійки державних коштів, але місто може допомогти експертністю й дозволами. Наприклад, Денис Шиманський зробив грандіозну роботу, встановивши 17 скульптур-підсадок на львівські пам’ятки – для того, щоб розмістити один такий об’єкт на Оперному театрі, потрібен дозвіл Мінкульту, опери й погодження з міською владою.

 

 

Скульптура-підсадка Дениса Шиманського «Час для себе» на пам'ятнику Івану Федоровичу у Львові 

– Щодо співпраці з бізнесом. Ви стали мистецьким куратором першого карпатського «Сільпо» в Буковелі, який відкрили на початку грудня й присвятили 60-річчю з дня прем’єри фільму «Тіні забутих предків». Що означає стати мистецьким куратором супермаркету?

– Я завжди кажу, що кураторська практика пов’язана не з тим, щоб звужувати певні кордони, а для того, щоб їх розвивати. Коли я отримав запрошення від «Сільпо» прокурувати один із магазинів, то подумав, що це цікаво. У професійних колах часто говорять про те, що мистецтво має бути ближче до людей і не має бути заангажоване лише мистецькими просторами.

У мене був досвід співпраці з ТЦ під час Львівського тижня скульптури, але в мене ніколи не було досвіду роботи із супермаркетами. Це дуже гібридний підхід. Але не зраджуючи своєї кураторської практики, я пропоную рішення, що здебільшого підтримують. І простір наближається до виставкового, хоч насамперед він торговий. Експозиція вклинюється певними зонами, над кожним корнером ми працювали з художниками та майстрами. Проєкту сприяла Національна кіностудія імені Олександра Довженка. 

До того ж виставку «Тіні забутих предків» ми курували з Андрієм Алферовим майже 10 років тому, спочатку в «Мистецькому Арсеналі» в Києві, а потім – у Львівському палаці мистецтв. Ще у 2016 році ми працювали з архівами, й Алферов знайшов розкадрування Сергія Параджанова до фільму, яке ми тоді інтегрували у виставку, також зробивши до неї спеціальне книжкове видання.

– Супермаркет у культурі іноді сприймають як символ споживацтва. До того ж це транзитний простір, тобто люди можуть не затримувати увагу на виставці, бо поспішають і купують продукти. Чому в магазині потрібен такий проєкт?

– «Сільпо» – не стерильний супермаркет, який не ходить протореними доріжками. І здебільшого вони йдуть ближче до креативного сектору, щоб комунікувати зі своєю аудиторією не лише через асортимент, продукти й сервіс, але й через якусь тему.

 

 

Фото: Ангеліна Зінькова

Також важливо, що це супермаркет не посеред печерських пагорбів, а в Буковелі. Люди можуть приїхати й контекстно надихнулися. Навряд чи вони вранці підуть у супермаркет, але ввечері в них точно буде більше часу. Можливо, вони побачать стоп-кадр із фільму, а потім зупиняться почитати текст.

До того ж це не проєкт суто декоративного характеру: тут є медіамистецтво, мозаїки, живопис, предмети етнографії, графічні й декоративні роботи, і всі вони створені спеціально для простору та під моїм кураторством. Біля входу в супермаркет мозаїка за мотивами оригінального постера Георгія Якутовича, який він створив для фільму «Тіні забутих предків». Цю мозаїку виклали студенти Академії Бойчука, а їхнім керівником був Андрій Дудченко. Над ілюстрованими портретами недалеко від кас працював художник Олег Грищенко та клуб ілюстраторів Pictoric. 

Художник Володимир Костирко, який зробив десятки дизайнів для ресторацій і культурних просторів Львова, і, по суті, є батьком львівського стилю з «патиною часу», створив портрет цісаря Франца Йосифа, який ми розмістили в дерев’яній рамці. Ця робота висить у зоні «Корчма», де відвідувачі можуть поїсти й випити кави. Такі портрети могли раніше висіти в кожній гуцульській хаті. А коли Георгій Якутович працював над оформленням фільму «Тіні забутих предків», то він теж стилізував на кіностудії корчму й повісив наївний портрет цісаря.

Майстер косівської кераміки Сергій Дудка, який переосмислює давні гуцульські мотиви, створив серію з девʼяти керамічних тарілок за сюжетами книги й кінофільму та декоративних керамічних сирних коників. Також є мисник, який ми купили на Косівському ринку, автентичні гуцульські меблі, деревʼяний посуд і кераміка. Старе й нове разом. 

Під час створення проєкту ми також радилися з колективом Музею Гуцульщини й Покуття та директоркою Ярославою Ткачук. А Іван Зеленчук, колишній директор відділення з «Гуцульщина» НДІ українознавства Міносвіти, сказав нам, що ми обов’язково маємо додати образ вівці. Саме рятуючи вівцю, гине Марічка з «Тіней забутих предків».

Крім того, ми інтегрували стилізовані солярні знаки, навіть змінили логотип «Сільпо», додавши туди солярний знак. Також рекламна кампанія побудована на фразах із кінофільму. «Ідеш, Іванку? Йду, Марічко!», «Чи будемо ми в парі?» І це все написано червоним неоном на сірій гонті!

 

 

Цей проєкт виглядає легко, мовляв, просто поставили скриню в кутку магазину й усе. Але насправді ця скриня грає велику роль, як у кінофільмі, так і в житті народів Гуцульщини. До проєкту були долучені музейні працівники та реставратори, кожен предмет обробили, щоб він зберігся від шкідників і не був горючим.

Думаю, що можна рухатися ще далі та висвітлювати культурні феномени й в інших магазинах, можливо, навіть робити окремі мистецькі бокси. У мене вже є дві-три ідеї, якщо «Сільпо» захоче їх реалізувати. Думаю, це може запустити навіть певний тренд. 

«У Києві доволі сильний розрив між владою й культурою»

– Ви нам розповідали, що у вас були певні пропозиції до Міністерства культури, ще тоді, коли Карандєєв був в.о. міністра культури. Яка комунікація з міністерством зараз?

– Поки що не комунікували, але обов’язково переговорю з Богданою [Лаюк-Неборак, заступниця міністерки Тетяни Бережної], коли будемо бачитися. Я комунікував ще з Галиною Григоренко, але вона пішла, і це сумно. 

Загалом на початку повномасштабної війни, коли я був у групі «Відновлення після перемоги», то вносив не просто пропозиції, а великі проєкти. Їх прийняли у стратегію, але жоден із них не почали реалізовувати. Тому треба або самостійно відпрацьовувати реальну частину, або створювати більш ефективне Міністерство культури. Я пропонував створити національну мережу центрів сучасної культури, щоб підтримувати ініціативи на місцях, а також центр тоталітарного минулого.

– Як, на вашу думку, нам треба працювати з радянською спадщиною?

– Якщо йдеться про радянський період, то найбільша помилка, удавати, що нічого не було. Потрібно, як каже директорка музею «Територія терору», зачинити червоні двері. Для того щоб їх зачинити, треба розуміти, що за цими дверима міститься. Щоб цей демон потім не вирвався.

Зараз я бачу полярні настрої, іноді не зовсім здоровий діалог навколо теми. Іноді це розмова на підвищених тонах, і в мене закрадається запитання – може, це не про тему, а про людські стосунки? Може, хтось щось не зрозумів, не поділив, посварився?

Наприклад, коли ми порушували тему радянської скульптури з музеєм «Територія терору», то також почули дуже багато зауважень, але діалогу на цю тему не відбулося. Усе залишилося на рівні фейсбуку – що кому подобається, а що ні. Я вважаю, що треба робити публічні дискусії на цю тему. Інша справа, що опоненти на такі дискусії зазвичай не приходять. А ті, хто воює з радянською спадщиною, часто не розбирається в деталях, просто голосно кричить. Це просто емоції. А до таких речей, як спадщина, треба підходити з холодною головою.

 

Скульптура Петра Кулика в Жовтанцях

Нам треба нагадати собі, що так званий авангард першої хвилі частково формується в початково радянський час, а далі – авангард другої хвилі, 1960-ті. Це важлива передумова українського сучасного мистецтва. І щоб з цим працювати, треба створювати профільні інституції та профільні програми й розтлумачувати, яке мистецтво, створене в радянський час, є важливим культурним феноменом, а яке – просто замовленням радянської влади.

Деякі речі були талановито виконані. Наприклад, я не можу пробачити знищення роботи Петра Кулика в Жовтанцях Львівської області. Це неймовірна робота, жінка жестом не приймає радянського солдата. А її знищили як радянську. Хоча це був антирадянський жест за радянські гроші, Петро Кулик був ще той чувак, авангардний і з характером. Зараз ця робота залишилася лише на фотографії.

 

Також деякі вважають, що зараз не час для роботи зі складною радянською спадщиною, і тему не варто порушувати. Але якщо її не порушувати, то вона може обернутися драконом. У перше десятиліття відновлення незалежності вона вже повернулася тим, що українська монументальна пропаганда повторювала прийоми радянської. І це було неприпустимо. І ми з цією проблемою працюємо на Львівському тижні скульптури, говорячи про пріоритетність творчої скульптури, а не замовлень.

– Ще два роки тому ви казали, що на третьому поверху Житнього ринку могли би виставлятися молоді галеристи. Зараз ми бачимо, що ця пропозиція збігається з концепцією команди «Житній буде жити». Також є інші зацікавлені сторони. Ви зараз із кимось із ним спілкуєтеся? Якщо так, то що обговорюєте?

 

 

Фото: Сергій Мирошніченко для Віледжа

– Нуль спілкування, що дуже прикро. Були якісь перетини з бізнесменами, Києво-Могилянською бізнес-школи, які так само мали певні плани. Але, здається, усі настільки зайняті, що не мають часу на спілкування. Хоча я із задоволенням би долучився. І в мене є досвід. Але в Києві не відбувається таких дзвінків, як у Львові: «Привіт, Павле, у мене є ідея».

У порівнянні з тим, що відбувається у Львові, у Києві глухо. Практично немає звернень щодо проєктів. Усі виживають, як можуть, самостійно. У Львові вже створена Асоціація галеристів, відбувся артфорум, було велике дослідження артгалерей України та планується великий арт'ярмарок. Це консолідована робота, а не просто поодинокі прояви. Тому думаю, Києву треба трошки повчитися у Львова. Це не про ревнощі чи заздрощі, а про те, як працює середовище. У Києві доволі сильний розрив між владою й культурою. Але якщо буде нагода, я готовий долучатися.

– Галерею в Києві ви відкрили 18 років тому, у 2007 році. Це була перша «Я Галерея». Тоді було не так багато галерей такого формату. Як тепер звучить голос київської галереї?

– Доволі спокійно й упевнено. Галерея стабільно працює, але безпекова ситуація все-таки доволі сильно відрізняється від Львова. Це так само впливає на настрій людей і на їхнє бажання споживати мистецтво. Але в мене вбудований оптимізм. Як співають «Океан Ельзи», усе буде добре.

– До речі, про це. Як вам документальний фільм «Океан Ельзи: Спостереження шторму»?

– Мені загалом сподобався, але там багато білих плям. Одна з тем, яка для мене дуже принципова – «Океан Ельзи» й Росія. Наша експансія там була настільки потужна, що, умовно, стадіони співали українською мовою. А про це майже нічого не сказано. Про Крим і сесії ОЕ майже нічого не сказано. Тобто фільм вийшов достатньо м’яким і пухнастим.

Святослав Вакарчук на спонтанному концерті в Києві. Кадр із фільму

Після прем’єри в мене було приблизно 20 інтерв’ю на цю тему. І всі ставлять запитання, чому так, а чому так. Бо не всі питання розкриті у фільмі, і люди хочуть дізнатися. Та і я не можу відповісти на все, можу розповідати лише про той період, коли я був у гурті [1994–2005 роки]. А в мене запитують, чому Славік [Вакарчук] завершив політичну кар’єру. У фільмі це просто факт, пішов і пішов. Але ж я поняття не маю, чому.

Стрічка якісна, але вийшло дуже стиснуто. У дві години неможливо вкласти всі історії за 30 років. Архівів знайшли дуже багато, інтерв’ю теж маса. Я робив би цикл: спочатку розповів би про перші роки групи, потім випустив би наступну серію, і так епізодів п’ять, які чітко розділив би на періоди. Так було би цікавіше.