Євген Кібець – про 20 років організації концертів і котиків

 

Євген Кібець майже 20 років займається концертною діяльністю. За цей час він привіз до України такі гурти, як Slaves, Nothing but Thieves, Young Fathers, Balthazar, легенд Ріка Вейкмана, Карла Палмера й репера TechN9ne, а також багато нішевих виконавців – від британських рокерів Shame до композитора саундтреку до гри Silent Hill. 

Фото: Оля Закревська

Зараз Кібець – засновник концертної агенції Happy Music Group, вініл-лейблу HVG, артист-менеджер Origin Stage і співзасновник котячого притулку Cats on Mars. Ми поговорили з ним про перший концерт реп-гурту Onyx, легендарні київські клуби «Диван» і «44», «Супербоул» і виступ Bad Bunny, нацвідбір Євробачення, воззʼєднання Oasis і Radiohead, відродження бритпопу, улюблений альбом Metallica, Роббі Вільямса та найкращі концерти, на яких він побував.

– Зараз часто згадують 2016 рік – викладають фотографії, показують музику, яку тоді слухали. У тебе в цей рік було понад 50 концертів (Balthazar, Oomph!, Акіра Ямаока, Генрі Роллінз із Black Flag). Що запамʼяталося найбільше?

– Це був переломний за якістю рік. З 2010 року, коли заснували агенцію HMG, ми йшли вгору. У 2014-му все вперше обвалилося – виступи скасували багато закордонних артистів, а я тоді займався тільки ними. Після цього – перезавантаження. Почав робити концерти українських артистів також. «Концертне колесо» закрутилося, і ми вийшли на 50 концертів на рік – такий темп тримався десь до 2020 року. Ми привезли британців Psychic TV, двічі за рік зробили концерти IAMX. Люди досі пишуть, що хотіли б тоді потрапити на них, але не знали про виступ – хоч у нас була повна зала. Ще був Акіра Ямаока, композитор саундтреку до Silent Hill. Ми й досі щороку з ним спілкуємося – поки він не готовий їхати до України, але готовий зробити це в майбутньому.

 

 

Люблю працювати з японцями, хоч і з ним важко, бо вони часто не знають англійської. Акіра, наприклад, погано говорить англійською, як і його менеджер. Утім, більш вихованих артистів, ніж японці, я не зустрічав. У нас був треш-метал гурт, який ніхто не знає, він приїжджав «розігріти» німецьких легенд. Настільки милі. Є дуже багато японських гуртів, які я хочу привезти до України, але подивимося – колись, як то кажуть.

2016-й також став першим роком Bowie Night [виступи з каверами пісень Девіда Бові – ред.], який ми вигадали та зробили за два тижні. Цьогоріч буде останній Bowie Night, 20 артистів – 20 пісень. Зазвичай це пʼять-шість одних і тих самих пісень, але є музиканти, які дивують вибором. Чому це останній Bowie Night? Стало важко збирати ентузіастів і робити це з економічного погляду. Цьогоріч вхід не безплатний, а 200 гривень – два рази випити капучино. 10 років – красива цифра.

 

 

– Ти починав із «привозів» саме закордонних артистів. Здається, що починати з цього складніше, ніж працювати з локальною сценою. Чому так? Вочевидь це складніше, але й ніша просторіша.

– Усе почалося з того, що велика помилка – привозити те, що ти любиш… 

– Я так хотів запитати про цю фразу. За всі ці роки й набиті ґулі це переконання не знищилося? Чи не зник цей романтизм?

– Ні-ні. За ці роки я зміг дозволити собі привозити те, що я люблю. Втрачав на цьому гроші, але привозив. Усе починалося з улюбленого жанру ню-металу і з поппанку. Не те щоб кудись поїхати й подивитися на нього, а показати українській публіці. З останнім у нас важкувато, бо панк-сцена погано розвинена. Наприклад, коли привозили Yellowcard – прийшло 300 людей.

– Дивно – це ж доволі доступна музика.

– Так, доступна. Це ще й відомі гурти за кордоном – й однаково [мало хто йде на них], скажімо так. У поппанк ми більше не лізли, але метал однаково любимо привозити. Коли ми вперше привезли Crazy Town [американський ню-метал гурт], то була майже порожня зала, а коли вдруге – повна. Хотіли й утретє, але не встигли. Усе починалося з привозів того, що слухаєш сам, бо ти молодий організатор (який ще навіть не організатор), у якого є контакт одного артиста, якого ти везеш не в турі, а просто з Нью-Йорка. 10 років тому ти слухав цього артиста у школі, а зараз сидиш поруч із ним. З кимось із них досі спілкуємося…

 

 

– Ти казав, що, здається, підтримуєш контакт із Sex Pistols.

– Ми привозили до Києва гітариста Sex Pistols. Він двічі виступав у маленькому клубі з програмою гурту. Тепер пересилає мені свої нові альбоми на платівках. Хотіли ще кілька концертів зробити, але не той артист для публіки. У Європі й Америці класно працює, коли музикант із гурту виступає сольно та збирає цілі зали. У нас – не завжди працює. Не знаю, чому. Єдиний раз, коли вдалося – із Шенноном Лето (30 Seconds to Mars). Утім, у них величезна фан-база. Диджей-сети відомих музикантів також не працювали ніколи, скільки б я їх не робив.

– А ти з чим це повʼязуєш?

– Мені здається, що у 2010-х просто не знали цих людей. Привозиш Карла Палмера [англійський барабанник у гуртах Asia, The Crazy World of Arthur Brown та Atomic Rooster – ред.] – легенду прог-року, яка збирає повні зали в Європі. У нас не приходить і 100 людей. Так само і з Ріком Вейкманом [із прог-рок гурту Yes – ред.]. Він грав концерт з оркестром. Люди приходили й запитували: «А співати буде?» Ні, не буде [сміється].

 

 

– Як ти розумієш, чи цей артист збере залу. Опитуєш знайомих?...

– Ні, знайомих опитувати не потрібно. Це велика помилка [сміється]. Працюємо з Google Trends, із радіостанціями, з базами музичних магазинів. Але імʼя – важливе. Утім, важливо, щоб артист хотів приїхати. Як це було з репером Tech N9ne, який у США збирає арени по 15 тисяч людей. Я не очікував, але й у нас була повна зала – на 1000 людей, але зібрав. Мені дуже подобається хіп-хоп, але не хіп-хоп останніх 15 років – не можу слухати «нову школу», хоч і привозив деяких артистів. Був Scarlxrd, не довезли Desiigner, бо він скасував виступ. Мрію колись потрапити на Емінема – це, мабуть, останній артист стадіонного масштабу, на якого хочу подивитися.

Фото: Юрій Грязнов

– Оскільки ми вже говоримо про хіп-хоп, то хочу згадати твій перший концерт – Onyx у клубі Bingo в Києві. Тоді ще ультраправі підірвали вибухівку під закладом. Як вони реагували, дізнавшись про вибухівку?

Фото: Pandora Winter

– Ми їм не казали. Вони нічого не знали, бо тоді б не вийшли на виступ. Ми зробили декілька кіл охорони – так, якісь люди не прийшли, але більшість була. Концерт був супер. Наступний, років через пʼять, теж була повна зала, але без вибухівки – тихо й спокійно. А третій виступ… Гурт сидів у готелі «на дзвінку» й чекав, чи буде концерт. Його врешті скасували, тому вони забрали гонорар і поїхали. Потім ми з ними не ризикували, а після початку повномасштабної війни вони поїхали туром до Росії – ми перестали спілкуватися після цього. 99% концертів, які іноземці проводять у Росії, – це хіп-хоп. Безпринципні просто.

– Чи памʼятаєш момент, коли зрозумів: так, я люблю музику й хочу повʼязати з нею життя?

– Музику я любив усе життя. Спочатку я працював у кіноіндустрії, знімав серіал. Здається, це був 2005 рік. Мені сказали, що є вакансія в агенцію, яке займається музичними виступами. Я прийшов – мені сподобалося. Мені кажуть: «У нас через три місяці The Prodigy, починаємо працювати». Серйозно? Коли побачив, як коридором ідуть Кіт Флінт, Ліам Гаулетт і Maxim, то втиснувся в стіну [сміється]. Усього працював на три концертні агенції, поки не запустив свою. Я працюю на концерті два дні: день анонсу, який я іноді люблю більше, ніж день виступу, і сам день шоу. Раніше я раз на місяць їздив на якийсь концерт. Зараз цього дуже не вистачає… 

– У 2016 році також закрився клуб «Диван». Я, наприклад, тільки в 16-му переїхав до Києва й не застав цей майданчик зовсім. Розкажи, чим він був особливий? І які виступи там тобі запамʼяталися найбільше?

– Це було одне з двох місць, де молоді артисти могли себе показати: «Диван» і клуб «44». Там кожен день був якийсь виступ, до того ж не тільки українців, а й іноземців. Іноді мої артисти, яких я привозив, просто сиділи там та обідали. Часто я приходив туди попрацювати. Чим він був особливий? Не знаю. Центральне місце, маленька сцена, поганий звук, але якесь воно рідне таке було. Зараз немає такого місця. У «44» я ніколи не був постійним клієнтом. А ще були «Бабуин» і “Xlib”.

– Що зараз лишається молодому артистові, щоб про нього дізналися? TikTok?

– У нас є успішні кейси TikTok-артистів, як той самий Nikow. Але це жанрова музика. Я не знаю, як можна гарний рок просувати в TikTok. Ще в нас є снобізм, мовляв, я не піду на молодого артиста. Гроші за нього ще платити? Я його бачив місяць тому безплатно на дні міста, а тепер віддавати гроші за концерт? Раніше можна було заявити про себе на розігріві якогось класного іноземного гурту. Мій знайомий якось приїхав у Палац спорту на Deep Purple й каже: «Stoned Jesus [український стоунер-гурт Ігоря Сидоренка – ред.] – це офігенно!» А він їх не знав і почав слухати. Нещодавно написав мені: «На що сходити?» Кажу, на The Maneken, може, сподобається фанк. Зараз немає розігрівів. Якість українських гуртів – класна, але конкуренції немає. Чому зараз так багато Палаців спорту? Бо немає конкуренції.

– Повертаючись до теми іноземних «привозів», зараз узагалі є люфт для вмовляння? Чи влаштувати концерт артиста з гучним імʼям банально майже неможливо?

– Це залежить від бажання артиста. Спочатку можна особисто запитати, потім – піти до агента, якщо йому цікаво. Якщо артист хоче – тоді набагато простіше. Утім, умовляти – це ризик втратити гроші на тій же рекламі, якщо щось піде не так. Тому зараз я майже не вмовляю. У 2025 році до України хотів приїхати один дуже відомий артист, у якого тільки тур-паті – людей 20. Якщо хоча б один проти, то ніхто не їде. Спілкуємося, тримаємо дату на броні, але я не дуже вірю, що це станеться. Утім, а раптом? 

– Виходить, організатор концертів потрапляє в пастку: з відомих музикантів ніхто не приїде, а інді-артисти просто не зберуть залу?

– Так. Відомі артисти ще могли розглянути приїзд у 2022–2023 роках, але зараз уже ні. Якщо взяти нового артиста, навіть популярного за кордоном… Не впевнений. Багато ризиків. Плюс логістика – іноді вони не стільки бояться приїхати сюди, бо війна, скільки їх лякає довга логістика.

Shame – Concrete із дебютного альбому Songs of Praise

– Поки переглядав, кого ти привозив до Києва за ці 20 років, згадав про британський рок-гурт Shame, які у 2025 році випустили непоганий реліз Cutthroat. Тоді, у 2018-му, вони приїжджали з дебютним альбомом Songs of Praise… 

– … Найкращим їхнім альбомом для мене. Це було в межах проєкту з British Council – три-чотири концерти молодих британських артистів на рік. У них вийшли сингли, мені сподобалися, написали листа – гурт приїхав. Ми з ними ще довго спілкувалися, бо з їхнім менеджером товаришуємо й стосовно інших проєктів.

– Можливо, колись Shame повернуться до Києва й зіграють свій новий альбом.

– А чи зберуть вони [повну залу – ред.]? Я не впевнений.

Про «Супербоул», Bad Bunny й нацвідбір Євробачення

– Чи дивився виступ Bad Bunny під час перерви «Суперобула»? Як тобі? Бо там така дискусія закрутилася серед американців стосовно того, що вони не розуміють іспанської, і тому, мовляв, не можуть підспівувати… 

– А вони хочуть підспівувати? Не фанат сучасної латиноамериканської музики, скажімо так. Але був радий побачити на цьому шоу Рікі Мартіна, якого я люблю й колись мріяв сюди привезти. Але після не дуже повного Палацу спорту на Брітні Спірс і скасування концерту Селени Гомез… Це було красиво, але не моє, хоч і не в мові справа – люблю іспанську мову. Ось «Супербоул» із Dr. Dre чи Майклом я передивляюсь, наприклад. У Bad Bunny було красиво, театральщина. Як і в Кендріка Ламара.

– Трохи про Євробачення. 3 квітня в Origin Stage буде великий сольник Laud, який посів друге місце на нацвідборі Євробачення. Які враження від його пісні?

– Я був на презентації пісень в Origin Stage [до нацвідбору – ред.], і коли Laud вийшов – я просто завалив. Я ніколи не був на його концертах. Мені кажуть: «Якби ти був, то знав би». Я не повірив. Це настільки круто було. Усі класно співали, але тут рівень ще вищий.

– Цей сольник – крок уперед для Laud, бо, здається, що найбільша історія, яка досі крутиться довкола нього – про те, чи зможе він вирватися з дискурсу Євробачення та стати умовним Monatik.

– Його музика складніша для більшості. Він любить фанк, не зовсім поп для мас. Laud не вистачає, не люблю цього слова, але правильного продюсера й народного хіта. Його пісня на Нацвідборі – офігенна, але таким хітом не стане, щоб підспівувати на концерті. Ще хотілося, щоб вона була довшою, хвилини на чотири з половиною. Після виступу в Origin я послухав його старі альбоми та знайшов для себе кілька пісень, які сподобалися. Зрозумів, чому The Maneken за нього голосував – там дуже багато його «ноток».

Laud із піснею Lightkeeper у фіналі нацвідбору Євробачення

– Як ставишся до того, що нацвідбір Євробачення зараз – це місце, яке артисти використовують, щоб радше просунути своє імʼя, ніж перемогти?

– Але туди ще треба потрапити. Як каже Макс Нагорняк [ведучий Bezodnya Music – ред.], заборонив би вдруге участь у нацвідборі Євробачення. Утім, тоді ми б не отримали цю класну пісню від Laud. Мені сподобалися The Elliens. На ранок після нацвідбору я міг згадати пісню The Elliens і Mr. Vel. Пісню Leleka – ні, хоч вона була в моєму списку найкращих трьох.

Про Oasis і Radiohead, відродження бритпопу й найкращий альбом Metallica

– Бачив, що ти навіть придбав квитки на воззʼєднання Oasis… 

– Щороку беру якісь квитки наперед і кожен рік бронюю готель на Sziget Festival. А раптом? Краще мати квиток, ніж не мати. Я мріяв потрапити на Oasis років 20, тому придбав квиток, хоч це й було важко. На цей рік теж маю кілька квитків. Oasis на 2027 рік планують європейський тур – подивимось. 

– Цікавий спосіб підтримувати позитив – купувати квиток на концерт, на який, імовірно, не потрапиш.

– Навіть не позитив, а сенс. На Ticketmaster можна навіть продати квиток за тією ціною, за яку ти придбав. Мій квиток на Oasis у їхньому рідному Манчестері забрали, певно, за три секунди. Коли відкрили продажі, то всі хотіли Лондон, а я без проблем придбав на виступ у Манчестері. У Лондоні це був стадіон, а в Манчестері – просто поле, де можуть сотні тисяч людей зібратися. Тому, можливо, я б і не отримав там такого задоволення, як на стадіоні. Коли їздив на The Rolling Stones, то там, здається, було 120 тисяч людей на концерті. Я стояв настільки далеко, що міг би й по телевізору це подивитися. Але це була мета – побачити їх наживо. Ще все життя хотів потрапити на концерт Bon Jovi. Потрапив – і більше не хочу. Зовсім не сподобалося. На записах люблю його творчість, але наживо… Дякую, але ні.

– Гадаю, ти чув про гурт Geese. Багато хто порівнює їх із The Rolling Stones і гуртами нью-йоркської сцени типу The Strokes. Що думаєш про них?

– Не по своїй волі, але послухав, коли мені почали їх усі скидати. Не можна сказати, що якийсь гурт переосмислив The Rolling Stones, бо на початку це був рок-н-рол, який зараз майже ніхто не грає. Я люблю «ролінгів» 90-х, як і з Metallica – я люблю ті два альбоми, які ніхто не любить. Load і Reload – це для мене топ, але фанати ж ці альбоми ненавидять…

– Мабуть, перший альбом Metallica, який я почув (St. Anger), усі сварять за барабани… 

– Маю знайомого, у якого це улюблений альбом. Я дуже люблю Роберта Трухільйо [басиста Metallica – ред.], але він не подобається мені в Metallica. Я люблю його в Оззі Осборна чи в Infectious Groove. Джейсон Ньюстед був моїм улюбленим басистом Metallica, бо він зробив альбоми, які я найбільше люблю. Здається, він дуже приємна людина. Певно, це вже втретє за карʼєру Metallica знову в топі. Ще 10 років тому вони не збирали стадіони так, як зараз. У мене також є квитки на Metallica на цей рік [сміється]. Бачив їх уживу у 2018 році в Італії. Вони відіграли два дні, ми були тільки на одному. Усе сподобалося, крім того, що пісні з Load і Reload припали не на наш день. Metallica – це бізнес-гурт. Вони монетизують усе, як це раніше робили Kiss. Мають навіть свій завод із випуску вінілу. Мені здається, їхній бізнес-мозок – це Ларс Ульріх [барабанник Metallica – ред.].

– Крім Oasis, також воззʼєдналися Radiohead. Це не твоя історія?

– Колись – здається, у 2006 році – я був на фестивалі, де виступали Radiohead. Нам із другом було настільки сумно й нудно. Karma Police [пісню з OK Computer – ред.] послухали й пішли, там на сусідній сцені Fear Factory валить. Не моє. Radiohead я можу слухати тільки перші два альбоми, коли вони ще намагалися грати в бритпоп. Потім Том Йорк почав помирати на сцені в кожній пісні. Зараз усі мене захейтять, бо, здається, навколо мене тільки фанати Radiohead. І Тейлор Свіфт.

– Краще вже фанати Radiohead.

– Це ти сказав [сміється].

– До речі, про бритпоп. У 2025 році сталося мінівідродження бритпопу: альбоми випустили Pulp, Suede, Oasis турять… 

– Також альбом [Neon & Ghosts Signs] випустив гурт Rialto, який розпався понад 20 років тому, і який мало хто знає. У 90-х вони записали, я вважаю, один із найкращих бритпоп-альбомів [однойменний Rialto, 1998 рік – ред.]. Ми навіть спілкувалися про концерт у Києві торік. У цьому альбомі є пісня Quarantine, і я дуже здивувався, що вона не «завірусилася» у 2020 році, під час пандемії коронавірусу.

Rialto – Quarantine

Крім того, відбулося поппанк-відродження. З гуртів 2000-х повернулися Good Charlotte, Blink-182 пише нову музику. Тепер я сподіваюся на ню-метал-відродження, бо вже бачу, як кілька гуртів знову збираються: Spineshank, Dry Kill Logic. Моя музика повертається [сміється]. На жаль, воно не завжди гарне.

– Із бритпоп-четвірки тільки Blur нічого не випускає, але хоча б Албарн із Gorillaz робить нову музику (новий альбом The Mountain вийде 26 лютого)... 

– Мені останні три альбоми Gorillaz зовсім не зайшли. Колись це було: «Нарешті новий альбом Gorillaz!», а зараз: «Новий альбом Gorillaz? Так був же два роки тому». А Blur – гурт, про який знають усі, але серед знайомих пісень – одна-дві. Те, чим вони стали у 2000-х, мені не сподобалося. Албарн мені подобається в гурті The Good, the Bad & the Queen. 

Про кіно, найпамʼятніші концерти й кошенят

– Знаю, що ти любиш фільм «Роббі Вільямса: Better Man», де співака зобразили як мавпу. Він провалився у прокаті, але має хороші оцінки від критиків. Як на мене, це нарешті приклад цікавого музичного байопіку, а не ще однієї «Богемної рапсодії».

– Це найкращий фільм 2024 року, який ніхто не зрозумів [сміється]. Я не розумів, чому мавпа, але коли переглянув – усе зрозумів. Було б набагато менш цікаво, якби Роббі Вільямса просто зіграв інший актор. Крім того, там стільки деталей, які розуміють тільки фанати… Той же танець гурту Take That на Риджент-стріт, де вони переодягаються в костюми, що були на них протягом 10 років.

Зараз буде ще один поганий байопік, який збере багато грошей – про Майкла Джексона [має вийти у прокат у квітні-травні 2026 року – ред.]. Його вочевидь «поріжуть», бо до створення долучена сімʼя Джексона. Два байопіки про Девіда Бові провалилися, бо в авторів навіть не було прав на його пісні. «Боб Ділан» не сподобався, «Спрінґстін» – теж. Вони всі вилизані, “The Doors” таким не був. У «Богемній рапсодії» мені сподобалося те, що можу глянути на події, які я й так знаю, але ще й із прикольним кастом. В українському дубляжі я навіть дублюю Девіда Бові. У нього там одна фраза [сміється]. Здається, «хай щастить» чи щось таке.

– Про якого музиканта хотів би подивитися байопік? 

– Оззі? Про нього планують знімати фільм, але, боюсь, його так «поріжуть» теж… Хоча якщо це робити за його біографією – буде класно. У мене просто вдома більш як 200 книжок-біографій музикантів. Ще люблю біографію Філа Коллінза. Я її прочитав і мені захотілося його обняти – настільки здається, що він приємна людина. Я, до речі, встиг на його концерт потрапити.

Трейлер фільму «Роббі Вільямс: Better Man»

– Оскільки ти вже згадав, які найпамʼятніші концерти ти встиг відвідати?

– Реюніон Take That. Концерт Pet Shop Boys у невеличкому клубі Брайтона з альбомом Cubism. Філ Коллінз у 2017 році – тоді через травму спини на барабанах грав його 16-річний син Нік. 9 із 10 концертів Роббі Вільямса були офігенні, тільки останній не сподобався. Наживо було багато розчарувань: Bon Jovi, Red Hot Chili Peppers, тричі був на Placebo. Люблю їх на записах, але наживо – енергетики нуль. Так було і з 30 Seconds to Mars. Уже потім я зрозумів, що Джаред Лето – геніальний актор, який зумів змусити світ думати, що він співак.

– Останнє запитання – про котиків і притулок Cats on Mars. Ти недавно писав, що там прорвало трубу. Чи зараз усе окей із тваринками?

– У нас на вулиці прорвало міську трубу – з усіх щілин пішла вода, бо ґрунтові води піднялися. Це було в кількох будинках поруч із нами також. Це сталося в підвалі, а там у нас карантинна зона. На щастя, тоді там було тільки двоє котів. Вони сиділи високо в боксах і не постраждали, тільки майно. Увесь наповнювач, який у нас був, використали, щоб засипати щілини, з яких бігла вода.

 

 

Зараз ми закінчимо, і я поїду лікувати котів [поки ми розмовляємо, Євген замовляє таксі до ветеринара для одного з котів із притулку – ред.]. Цей притулок – те, що лікує мені менталку. Я цим корисний. Я дуже люблю тварин – через Cars on Mars пройшла навіть одна ворона, шиншила, дві собаки. Мені подобається цим займатися, але, на жаль, на це все менше й менше часу. Крім того, котиків усе рідше забирають додому. Коли хтось із них знаходить родину – я щасливий. Зараз у нас понад 40 котів, але я розумію, що 20 із них назавжди залишаться з нами: через вік або поведінку. Якось так. Але я цю справу не кину.