Це люди, які маланкують у місті

 

Спільнота «Коза-Маланка»

Вони осучаснюють новорічну традицію, що поєднує обряд «водіння Кози» й маланкування на Щедрий вечір 31 грудня. Спільнота досліджує й популяризує новорічні традиції з 2023 року, маланкує в Києві, Львові, Чернівцях та Одесі. 

 

 

Як з’явилася спільнота

Нас було двоє на самому початку: креативний директор Андрій Міщенко й культурна менеджерка Христя Чубрей, яка з Буковини, де дуже «жорстко» маланкують, тож я носійка цієї традиції. 

 

 

Маланка, коляда, вертеп

Маланка, коляда й вертеп – це окремі традиції новорічно-різдвяного циклу свят, і важливо розуміти їхні відмінності. Вертеп – це театралізоване дійство, що відбувається безпосередньо на Різдво. Обрядові пісні в період Різдва називають колядками. Водіння кози й Маланка – це новорічні традиції, а не різдвяні. На Маланку співають щедрівки, адже святкують Щедрий вечір 31 грудня.

Потрібно відрізняти ці обряди, бо не можна водити Маланку на Різдво або Вертеп на Маланку – це плутає людей. Кожна традиція має свій канон, коли її слід проводити. Ми відповідаємо за Новий рік і ділимося цим на лекціях: Маланка – не Різдво, як «Україна – не Росія» [книга другого президента України Леоніда Кучми].

Ми орієнтуємося на книжку нашого краша Олександра Курочкіна «Українські новорічні обряди: «Коза» й «Маланка»». Переглядаємо експедиційні матеріали Ukraїner і старі фільми, щоб занурюватися глибоко. Також постійно спілкуємося з людьми, які маланкують у різних регіонах України. Ми плануємо поїздку навесні на Одещину, бо там теж є своя «жорстка» Маланка. 

Маланка – сільська традиція, яку ми інтегруємо в міський контекст, але важливо зберегти все по канону там, де не можна йти на поступки. Курочкін сказав, що ключове – це пісні, бо всі обряди мають конкретні приспівки з конкретним текстом. Візуальні образи можуть змінюватися: ми створюємо нових персонажів або додаємо сучасних із нинішнього контексту, наприклад, Монобанку, Лабубу, НАБУ, СБУ, але музику відтворюємо максимально автентично.

У кожному селі традиція різна: пісні, мелодії, маски. Наш референс – буковинська маланка. Є ще гуцульська, є київська, яку ми створили по суті. Для нас важливо працювати з традицією глибоко, недекоративно й без спрощень, щоб це не було якоюсь «шароварщиною», але не занурюватися в надмірний академізм, щоб традиція була доступною для всіх. Наша основна мета – водити Маланку, продовжувати традицію й залучати більше людей. 

 

 

Коли маланкують

Оригінально водити козу й маланкувати треба 31 грудня та 1 січня, на сам Новий рік. Маланка припадає на 31 грудня, вона закінчує рік, а Василь – 1 січня. Це головні герої Маланки, які «одружуються», і в цьому сенс свята: створити щось нове із хаосу – це про Новий рік.

У 2023 році в Києві ми маланкували 3 січня. Нині в Києві в ці дати не ходимо, але долучаємося до інших подій. Торік ми були на проводах Старого року разом із гуртом «ЩукаРиба», цього року подія теж буде 28 грудня, але без нас.

Також 10 січня відбудеться «Маланковий рейв» від музичної формації «Смик» і проєкту «Коза-Маланка». Це інтеграція в міську культуру, поєднання музик і різдвяний дрескод.

 

 

Цього року ми доєднуємося й до «Забігу Звіздарів» у Львові 27 грудня. Chumaky будуть бігти, трохи колядувати, а ми – водити козу, «убивати», «оживляти» її, гнати біса. У них буде розминка й заминка, а ми будемо «заважати» це робити.

Ми традиційно маланкуємо на різдвяному «Куражі» й підтримуємо їхні збори. Це трохи суперечність, бо ми сказали, що Маланка – не Різдво, але ця локація дуже підходить за духом. У селах Маланка зазвичай виглядає так: велика ватага заходить у двори, іноді пускають у хату, іноді – ні, а основна феєрія відбувається на центральній вулиці, де збираються всі. Відтворити це в місті складно, але «Кураж» нагадує цей сільський вайб – велика концентрація людей, рух між локаціями, як по вулицях села.

Раніше в нас був маршрут по різних закладах, але зараз концепцію трохи змінили й більше проявляємося точково. За сільською традицією Маланка відбувається по хатах, але жодного жорсткого канону немає. У Львові та Чернівцях у перші дні року буде імпровізована Маланка: виходимо в центр, заходимо в заклади або до людей додому. Ці міста відкриті до таких штук, тому нам не потрібно це погоджувати й анонсувати. З’явилося бажання маланкувати для себе, а не для контенту чи закладів.

 

 

Хто маланкує й що одягають

У нас є основна команда, яка працює постійно, незалежно від дня, ночі чи сезону. Паралельно є велика спільнота в Telegram – близько 60 людей, які час від часу долучаються до різних ініціатив.

Є базовий набір персонажів – мінімум 5–7 людей, без яких Маланка не може відбутися: Шандарь (поводир або поводирка), Маланка, Василь, Коза, Лікар, Дід, Баба, Чорт, Смерть, Піп, Ворожка, Ведмідь, Циган. Це канонічні персонажі, які зустрічаються майже в кожному селі.

Персонажі можуть видозмінюватися залежно від того, де ми маланкуємо – у Львові, Києві, Чернівцях чи в селі. Важливо, щоби був зрозумілий контекст: не можна просто взяти умовну Лабубу до баби з дідом. Контекст потрібен, щоб і учасники, і глядачі розуміли, що відбувається.

Коли ми робимо великі події, то проводимо опенкол і додаємо людей, які, на нашу думку, зможуть класно відтворити Маланку. Особливо це цікаво на «Куражі», де зазвичай виходить дуже «світська» маланка. Ми залучаємо артистів, блогерів – і ніхто не знає, хто під маскою, бо ніхто не має права її знімати.

Раніше маланкарські костюми й маски робили з того, що є в шафі, і стилізували це. Маски шили з різних тканин, шматків шуб чи курток, інколи навіть із кукурудзи, качанів або сіна, додавали нашивки іншої текстури, хутра чи іншого кольору. Пізніше в моду ввійшли пап’є-маше. Зараз костюми виглядають більш художньо – і це теж ок. 

У деяких селах уже сформувалися свої канонічні персонажі та костюми. Ми завжди радимо дивитися на те, як це робили наші предки: як уявляли персонажів, як виглядали маски. Класно, якщо можна щось відтворити або зробити відсилання до традиції, але якщо хочеться придумати щось сучасне – це теж круто. 

У нас часто виходить мішанина: наші друзі з Гуцульщини, Буковини й інших міст приїжджають зі старими костюмами й масками, які носили їхні батьки. Ми поєднуємо канонічні сільські костюми з новими персонажами, і разом це добре працює.

Цікаво спостерігати, як персонажі прив’язуються до тих, хто їх грає. Дуже важливо обирати, кого ти будеш грати. Ці свята відбуваються в період переходу – коли люди ніби між небом і землею. Коли ти відіграєш персонажа, він реально на тебе впливає: ти ніби стаєш ним.

У нас була історія з дідом Андрієм, який у команді грав діда. Протягом року він реально проживав цю роль і почувався дідом, у нього було багато особистих історій через це. Так само була історія з дівчинкою, яка грала Василя. Через рік у неї народилася дитина, і її назвали Василиною. Христя цього року на Маланці у Львові буде Пані – так її прозвали на вишколі в «Азові».

Коли вдягаєш костюм і входиш у роль, треба або прийняти, що вона може залишитися з тобою до наступної Маланки, або свідомо її завершити – спалити костюм чи обмити його водою. Наш краш Олександр Курочкін розповів, що цей канон частково з’явився під впливом християнства: Маланка має язичницьке коріння, і церква намагалася підлаштувати обряд під себе, бо «втрачала клієнтів». Люди все одно ходили маланкувати, тому з’явився обряд «очищення», щоб «змити гріх». На Йордана святять воду, і в ній купаються, щоб змити всю цю історію й зайти в Новий рік.

 

 

Як містяни реагують на Маланку

Цього року плануємо маланкувати без попередження. У селах люди без домовленостей готують столи й чекають удома – це «телепатія села». Ти йдеш по селу й бачиш, де горить світло та де відкриті ворота. Набагато приємніше приходити туди, де тебе чекають, – до своїх, до друзів, до близьких. У селах ти всіх знаєш, а в місті цього контакту немає. 

У закладах, особливо в перший рік, ми попереджали власників і робили спільні дописи, але зараз міський простір до цього підлаштовується. У тому ж Львові все маленьке, усе поруч, і люди просто знають, що щось буде відбуватися. Працює сарафанне радіо – усі йдуть до своїх, незалежно від того, місто це чи село. Хочеться друзям і близьким побажати гарного року, щиро заколядувати, посіяти. У цьому і є сенс – ділитися святом із тими, з ким хочеш прожити наступний рік.

Це такий ланцюжок популяризації й продовження традиції. Що більше людей знає, що це таке і як на це реагувати, то краще це працює, бо незнання породжує відчуженість. Думаю, за два-три роки, коли ми прийдемо тим самим маршрутом, більше людей уже знатимуть, що з нами треба взаємодіяти, не лякатися, підспівувати, частувати.

 

 

Аматорський перформанс «Київська Маланка»

Це сучасне, карнавальне дійство на основі давньої української традиції «Маланка», де учасники перевдягаються в яскраві костюми, йдуть вулицями Києва з віншуваннями й збирають донати на ЗСУ.

 

 

 

 

Як досліджували Маланку

Базою для нашої власної експедиції на Маланку для мене й кола друзів було те, що ми побували на восьми різних Маланках у різних куточках України – у селах Чернівецької, Івано-Франківської, навіть Одеської областей. До Вінницької, на жаль, не доїхали. Це була наша традиція впродовж років, яку перервало повномасштабне вторгнення.

Ми вивчали, як маланкувати, безпосередньо на місці: спілкування з місцевими, спостереження, як вони це роблять. Потім уже – читання різних праць і співвіднесення побаченого. Головною монографією для мене стала книжка Олександра Курочкіна «Українські новорічні обряди: «Коза» й «Маланка»» – найґрунтовніше дослідження цієї теми на сьогодні.

Звісно, є й відео Ukraїner, фільм «Красна Маланка», багато матеріалів на YouTube. Але саме ця книжка, мені здається, найповніше пояснює справжні витоки Маланки й Кози – значно ширші за легенду про Василя і Маланку, де Змій викрадає Маланку, Василь її рятує і всі щасливі.

Коли я вперше читала цю легенду, вона здалася мені надто крихкою, щоб на ній будувати цілий обряд, у якому бере участь усе село. Щось тут було не так. І коли я почала читати Курочкіна, зрозуміла, що все це починалося з «аграрної магії».

Згодом це перейшло в «шлюбну магію», але загалом відображає значно давніші, дохристиянські вірування наших предків – їхнє уявлення про життя, космологію, світ і способи на нього впливати, задобрювати богів. Таке пояснення видалося мені більш правдивим і реалістичним.

Це радше про взаємозв’язок із предками, ніж просто про легенду, яка з’явилася пізніше, вже з приходом християнства. Народ не хотів відмовлятися від усталених звичаїв, тож обряд частково охристиянився: з’явилася історія про Маланку й Василя, яка насправді є досить поверхневою.

 

 

Село vs місто

У містах Маланка, як й інші обрядові форми, не живе повноцінно. Те, що ми бачимо зараз, – це радше відтворення обряду людьми на кшталт нас у межах міста. І для мене стало очевидно, що в такому форматі вона не може існувати повноцінно.

Бо ці обряди були спрямовані на взаємодію громади. Село – це спільнота, де всі знають, хто де живе – де Триндичиха, де Кабаниха, де Іванко, де Петро – і хто як проявився протягом року. І Маланка могла на це реагувати.

Загалом це дійство – партисипативний перформанс. Воно постійно взаємодіє з глядачами, затягує їх у процес. Маланка – це не лише віншування з Новим роком і побажання щедрого року, а й обрядові дії, покликані покращити врожай.

Маланка – це також історія про бешкети: дрібні й інколи зовсім не дрібні. Вона могла мати й елемент повчання. Якщо хтось у селі поводився негідно, Маланка могла завдати цілком відчутних збитків або, навпаки, оминути хату: до всіх зайшли, а до тебе ні. Бо, наприклад, ти вкрав землю в сусіда або зробив щось негарне, про що всі знають.

Є й шлюбний момент. Раніше для хлопців, які ходять у Маланку, це була нагода навідатися до хати дівчини, подивитися на її родину, побут, на неї саму. Тоді парубки не могли просто так ходити в гості до дівчат – такої взаємодії не існувало.

У місті все це зникає. Ми живемо в будинках-мурашниках, де хата закінчується на власних дверях. Ми часто не знаємо сусідів і не маємо простору, щоб прийняти велику групу щедрувальників. Є й закритість: люди не довіряють одне одному й маланкарям. Тому ці традиції в містах розчинилися.

 

 

Завдяки ентузіастам це ще можна показати, тому ми обираємо формат закладів, а не ходіння по хатах. У квартирі з гуртом у 20 людей – із музикантами, співаками й Маланкою – просто не розвернешся, а в закладі це можливо.

Тому здебільшого Маланка збереглася в селах. І це важливе спостереження: чому там вона живе? Бо це щільна взаємодія громади, своєрідний соціальний клей. У містах ми можемо поділяти цінності, але живемо в різних кінцях міста, і відтворити це дуже складно.

Зазвичай вважають – і про це пише Курочкін, – що найбільше Маланка поширена на Буковині, а також на Прикарпатті. Цікаво, що подібні обряди існують у румунів і молдован.

Водночас Маланка була поширена значно ширше. Курочкін наводить мапу спостережень 1980-х років: вона охоплювала південь України, північ Київщини й доходила до Харківської області. Сам обряд міг змінюватися за формою, але існував.

Якщо дивитися ширше, схожі практики можна знайти навіть у Швеції, де хлопці на Новий рік перевдягаються в жіночі образи з дзвониками й обходять хати. 

 

 

Коли й де маланкують

Зазвичай Маланка – це переддень Нового року, тобто 31 грудня. А перше січня – це Василя. Але оскільки ми живемо в урбанізованому місті й у нашої Маланки є велика мета, окрім просто показати обряд, – це зібрати донейти, – ми підлаштовуємося під міський ритм.

Ми зазвичай обираємо останні вихідні року, щоб охопити більше людей. У нинішніх реаліях 31 грудня вже не так багато людей на вулиці: всі готують салати вдома. Тому цього року ми йдемо 27 грудня.

Щороку в нас трохи змінюється маршрут, ми експериментуємо. Цього року йдемо на Поділ. Два роки поспіль майже ходили Верхнім містом, а тепер вирішили подивитися, як справи на Подолі.

Зазвичай заклади обираємо за двома параметрами. Перший – цінності: якщо вони збігаються із нашими, якщо заклад підтримує збори, українську культуру й традиції. Другий – розміри локацій. Деякі цього року будуть зовсім невеликі, інші – більші. Для нас це теж експеримент.

Ми завжди починаємо з вулиці – з одного відкритого перформансу. Далі йдемо по закладах, а дорогою можемо імпровізувати: «вихоплювати» людей, зупиняти машини, ставати десь спонтанно – усе залежить від нашого настрою.

Нас часто запрошують на різні події, але важливо, що ми аматорський гурт і Маланка в нас буває один раз на рік, як воно й має бути. Вона не виступає «на замовлення». Ми зберігаємо цю сакральність: один вечір у році, коли це можна побачити.

З локаціями ми завжди контактуємо й усе погоджуємо. Буває, що заклади відмовляють – з різних причин. Інколи просто через те, що простір переповнений і не може захостити ще й Маланку. Тому робимо анонси, готуємося, друкуємо й розносимо плакатики для закладів.

 

 

Хто маланкує й що одягають

У нас зараз гурт десь плюс-мінус із 20 людей. Серед них троє музикантів – сопілка, бубон і скрипка. Троє людей співають, бо в масках не завжди зручно співати, щоб пісні звучали голосно. Ці троє співають без масок, щоб підсилити пісні.

У нас обов’язково є ведуча – персонаж Хапуга Лариса. Вона веде конференцію, взаємодіє з залом, і це дуже прикольно. У традиційній Маланці такого персонажа немає. Далі в нас, звісно, є Маланка, Василь, Чорти, Коза, Дід і Баба. Цього року також є Ведмідь.

Ми надихалися тим, що бачили в різних селах, і на цій основі готували костюми або замовляли їх. Наприклад, маски ми замовляємо в одного майстра, щоб вони були витримані в одному стилі. Загалом костюми готуємо так, щоб вони максимально відповідали тим етнічним референсам, які ми бачили.

Навіть у селах зараз трапляються сучасні силіконові, китайські маски – і це виглядає не дуже. Інколи додають персонажів, яких не існує в нашій обрядовості. Від цього ми відмовляємося. Сучасні маски – точно ні. Так само як Бетмени, Спайдермени й інші косплейні історії.

Етнічні костюми, етнічні елементи, оздоблення, крафтові маски – власноруч зроблені з пап’є-маше, пошиті або замовлені в майстра – так. Для мене як художньої керівниці цього дійства костюми дуже важливі. Я з кожним учасником погоджую образ, бо візуальне враження тут має велике значення.

Якщо людина просто обмоталася хусткою поверх пуховика – це може бути гарно, але так не працює. Треба готуватися. Для цього є прокати костюмів, секонд-хенди, друзі, родичі – так ми все й збираємо.

Ми не намагаємося відтворити традицію на 100 %. Те, що ми бачимо в селах, – це костюми, максимально наближені до того, що було 50 років тому. Технології змінюються. Раніше для тієї ж кози брали старі кожухи, вивертали їх, робили голову з палиці. Не тому, що так «правильно», а тому, що інших можливостей не було.

Зараз можна купити маску за кілька тисяч, пошити або знайти щось на секонді. Тому важливо не порушити межу між традицією й сучасними елементами: щоб сучасні деталі не переважали, а наслідували традицію й показували цей зв’язок. Навіть якщо це сучасна шуба, вона має бути стилізована під старий кожух.

 

 

Як готуються

Зазвичай підготовку ми починаємо за місяць, хоча насправді це небагато. Ми вже третій рік проводимо Маланку, й основний кістяк гурту більш-менш знає, що робити, тому не треба витрачати час на деякі організаційні моменти. Ми проводимо три-чотири репетиції співу та акторської майстерності, щоб зібрати все докупи.

Паралельно готуємо костюми. Більшість уже готові, а цього місяця достатньо, щоб щось знайти або купити на OLX, у шафі, на секонд-хенді, або позичити в родичів. Також протягом місяця ми погоджуємо заклади, готуємо візуальні матеріали, промотуємо Маланку через соцмережі та власні канали.

У нас є пісня про Маланку – «Маланка ходила, Василька водила». Є кілька пісень про «Щедрий вечір», бо це все-таки щедрий вечір. І є пісня «Коза», бо в нас є козачки. Водіння кози – паралельний обряд, який відбувався разом із Маланкою. Ми включили його, бо в одних регіонах переважало водіння кози, в інших – Маланки. Оскільки ми на Київщині, де живуть люди з усіх куточків України, ми вирішили об’єднати ці дві історії, щоб у міських умовах показати, як це працює разом.

Пісні беремо досить прості, бо наш гурт непрофесійний – і співаки, і актори. З музичною частиною нам допомагає Антоніна Вінник: вона професійна співачка, диригує хором, співає в кількох гуртах і вже третій рік ставить для нас музику. 

Щороку ми не змінюємо весь репертуар – у нас уже є свої «хіти». Цього року додали кілька запасних пісень – на випадок, якщо Маланку попросять на біс, щоб не співати по колу одне й те саме. Ми не народники, які можуть імпровізувати на місці.

 

 

Як містяни реагують на Маланку

Загалом більшість людей реагує позитивно, хоча, звісно, й дивуються. Люди потроху починають звикати до цієї історії в місті. Зараз багато ходить Маланок. Як і в селі, тут теж Маланка не одна – їх збирається кілька груп. Так само починають показувати Коляду й Козу у закладах і на вулицях. Людям подобаються костюми, взаємодія, музика – у нас дуже багато дзвоників, Маланка в нас дуже музикальна, її чутно на всю вулицю.

Минулого року ми зробили величезний затор у центрі, бо маланкували біля парку Шевченка. Ми зупиняли машини на Терещенківській, і сталося одне ДТП, бо хтось не захотів робити донейт. Наша Коза впала на дорогу, бо машина не давала донейт, і поки його не дали, Коза «не оживала». Усе це тривало десь годину – центр був паралізований, навіть журналісти в прямому ефірі радили людям не їхати в центр. Затор простягався від парку Шевченка вниз до Хрещатика.

Ще ми розбили банку Клопотенка в закладі «100 років тому вперед». Стіл там також перевертала Маланка. Усе по класиці: Маланка робить збитки. От і зробили збитки «100 років тому вперед». 

Першого року в нас була одна пісня, від якої ми потім відмовилися, бо її дуже важко співати. Це «Маланка по-дністрянськи» – складна у виконанні, особливо для новачків. Ми виконували її в одному закладі, і одна жінка розплакалася. Ми вважаємо, що це сталося через нашу майстерність виконання, а не тому, що ми погано співали. Можливо, вона була з того регіону, де цю пісню традиційно співають.

Курйозів було багато. Інколи нам замість грошей дають жуйки, цукерки чи зефірки прямо з машин, бо людей застають зненацька. Я думаю, вони просто до цього не звикли, бо раніше колядували діти за цукерки. Тоді Маланка питає, чи будемо ми кидатися зефірками в русню й убивати їх. Бо наша мета – збирати донейти. Ми їх обступаємо й не даємо проїхати, тож вони відкуповуються тим, що мають. Але в нас усе по-сучасному: якщо немає готівки, є QR-код – можна задонейтити безготівково.

У справжній сільській Маланці так само роблять блокпости: не пускають машини, автобуси, рейсові – байдуже, хто їде, поки не дадуть якусь десятку-двадцятку. У масштабних Маланках, наприклад у Красноїльську чи Вашківцях Чернівецької області, дороги можуть перекривати повністю – і ти просто не проїдеш.

У Красноїльську, наприклад, була ситуація: їхала платформа, і нас схопили маланкарі, закинули в клітку й возили селом по колу, поки наші друзі не дали за нас гроші й не викупили. Загалом це про обмін, про викуп. 

 

 

Як долучитися

На цей момент ми не набираємо нових учасників – гурт уже великий і сформований. Тому ми запрошуємо людей приходити дивитися на Маланку як глядачів. Можна надихнутися цим досвідом і, можливо, наступного року зібрати власну Маланку. 

У перший рік усе було досить спокійно: в заклади з нами заходили кілька знайомих, фотографів і журналістів. Але згодом анонс розійшовся, і зібралося кілька сотень людей. Багато хто сприйняв це як різдвяну ходу, і почалися організаційні проблеми. 

Наприклад, у книгарні «Сенс» людей було так багато, що ми не змогли зробити коло для виступу. Ми стояли в натовпі, співали й ледь не втратили свідомість, бо в шубах було дуже спекотно. Через натовп мої знайомі навіть не побачили виступ повністю: стояли в іншому кінці залу й чули лише шум. 

У такій ситуації людям складно донейтити. Тому ми просимо дотримуватися формату: прийти в заклад, замовити щось, посидіти з друзями й подивитися перформанс. Після такої взаємодії донейтити хочеться значно більше, ніж коли просто «десь щось пошуміло й одразу просять гроші». У деяких закладах нам доводилося стояти на вході й не пускати людей, і дехто ображався. Менеджерити такі ситуації дуже складно. 

Ми від початку не організовуємо жодної ходи – ми показуємо перформанс. Але розуміємо, що хтось може вирішити йти за нами. Тому цього року ми одразу чітко комунікуємо формат: ми показуємо перформанс, а глядачі приходять на конкретні локації, щоб його подивитися.

Навіть якщо хтось іде за нами, просимо не заходити разом із гуртом і дати нам можливість виступити в закладах, де простір обмежений. Постійно відмовляти людям і конфліктувати дуже неприємно. Хочеться дарувати радість, а не весь час казати «куди лізеш».

Глядачам не потрібно реєструватися. Найкращий варіант – заздалегідь забронювати столик у закладі або прийти на відкриті локації, які ми організовуємо, наприклад, під Музеєм історії України чи в «Самосаді». 

Зібрані під час Маланки кошти, як і в попередні роки, ми передаємо через благодійний фонд «Гуркіт». Цього року вони йдуть на полк «Ахіллес» – на бойові комплекти, які безпосередньо використовуються для виявлення ворожих операторів і дронів.