Смол-токи на ринку і маяк Веса Андерсона. Бердянськ очима керамістки й ілюстраторки Христини Вершини

Та до муралів ще треба було дорости, тож почати я вирішила зі стін удома. Тато зі скрипом дозволив нам із друзями розмалювати стіни в моїй кімнаті. Вийшло незвично та ультрастильно: фото цієї кімнати потім завірусилися у VK, і до нас почали звертатися власники кафешок із проханням зробити щось схоже для них. Але я тоді була малою, тож малювати після закриття закладів, годині так о дев’ятій вечора, мене, на жаль, ніхто не відпускав.

Це загалом були часи, коли я дивилася на старшаків – скейтерів і брейкдансерів, які збиралися в парку Шмідта – і відчувала перший потяг до чогось неформального. На тусовки мені ходити не дозволяли, тож доводилося казати батькам, що я йду до когось із ночівлею, і тікати потайки. Мамо, тато, якщо ви це читаєте, пробачте. [сміється]

Арт-джем-сешн для закладу Wild Sandwich, Одеса, 2017. Фото — Артем Будзинський.

На фоні роботи, створеної в колаборації з Улею Spuskovik, Львів, 2021.

Але, насправді, найстійкіша моя асоціація з Бердіком – це люди. Коли я думаю про дім, то одразу згадую розмови із сусідами, смол-токи на ринку, на пляжі – будь-де. Я й зараз, коли зустрічаю бердянців у Львові, одразу знаходжу з ними спільну мову, бо ми сходимося за вайбом.

Якби мені треба було намалювати збірний образ бердянця, це був би хтось максимально простий та відкритий, хто завжди прийде на допомогу. Ця людина точно була б із засмагою кольору капучино, класними шуточками та жаргончиком. І у в’єтнамках. [сміється] Це все формує наш особливий бердянський шарм, за яким я зараз жахливо сумую.

Рибалка на піленгаса, Бердянська коса, 2021.

Після повномасштабного вторгнення мені ніби відняло мову: все, що я могла робити перші місяці, це малювати агітки на підтримку України – про іншу творчість взагалі не йшлося.

Навесні 2022-го мій приятель Олег, дослідник мозаїк, запропонував мені зробити серію постерів про Бердянськ і зібрати кошти на потреби військових. Я подумала, що це класна ідея, та почала малювати. Місця та образи свідомо обрала такі, щоб вони зчитувалися з першого погляду, як, наприклад, ротонда на набережній.

Коли ми опублікували ці постери в інстаграмі, на мене вийшли знайомі, які на той момент залишалися в Бердянську, та попросили поділитися макетом. Ми дивом знайшли людину, яка погодилася надрукувати проукраїнські картинки в уже окупованому місті, – і мої знайомі розклеїли ці плакати на вулицях Бердянська. Пам’ятаю, як дико було усвідомлювати те, що транслювати свою позицію в місті тепер можна лише з ризиком потрапити на підвал.

Бердянські постери у Львові, 2022. Фото — Христина Вершина.

Відповідь прийшла зі старим сухим шматком глини, який вже цілу вічність лежав у моїй комірці. Я його розмочила, спробувала зліпити якусь чашечку, тоді знайшла майстерню, де можна це випалити… Керамікою я захопилася ще в університеті, але тоді не могла собі дозволити матеріали та піч, тому світчнулася в діджитал. А тут, після стількох років, ніби дорвалася – накупила собі різної глини, багато золота. Почала ліпити під якусь електронщину на фоні та відчула, що вперше за довгий час я тут і тепер. За глиною мій мозок став хоча б на годину-дві перемикатися з тривог за рідних на дослідження та генерацію ідей.

Коли я намацала ці відчуття, то схопилася за них обома руками. Мій коханий тоді якраз поїхав на навчання та півтора місяця був майже без зв’язку, тож мені довелося вчитися бути самій зі своїми демонами. І ось так, ліплячи щось на кухні, я з цими демонами почала тусуватися. Глина стала моїм спасінням.

Робота над «Квітами війни» збіглася в часі з тим, що підрозділу мого хлопця потрібна була автівка. Я подумала, що можна розіграти цю вазу за донат, підписала знайомих на кілька дружніх банок, і за тиждень ми зібрали понад 650 000 грн. Коли це сталось, я подумала:ого, тобто те, що мене наповнює, може наповнювати й інших та приносити донати війську? Тепер я точно не можу цього зректися.

Дехто вважає що творчість не на часі, мовляв, ну які малюнки, коли люди гинуть. Але ж це деструктивна позиція, хіба ні? Думаю, мета Росії ще й в тому, щоби спустошити нас, зламати морально. Тож коли я створюю щось, що підтримує мене саму та конвертується в допомогу іншим, я ніби роблю це ворогу на зло.

Колекція кераміки для персонального проєкту ENTRY.
Авторка — Христина Вершина. Фото — Тетяна Ринкова.

Я вже давно сприймаю Львів як свій другий дім і щиро його люблю, але моєю музою завжди буде саме Бердянськ. І саме з теплом і відкритістю бердянців я б хотіла асоціюватися в людей.

Це було б на косі, яка з одного боку омивається відкритим Азовським морем, а з іншого – лиманом. Там є харизматичний червоно-білий маяк, ніби з фільмів Веса Андерсона, біля якого я мала багато душевних розмов із рідними та друзями.

Маяк у Бердянську. Фото — Христина Вершина.