haister + віледж

always come home.

СПЕЦПРОЄКТ

03 / 05

Смол-токи на ринку і маяк Веса Андерсона. Бердянськ очима керамістки й ілюстраторки Христини Вершини

haister + віледж

always come home.

СПЕЦПРОЄКТ

03 / 05

Смол-токи на ринку і маяк Веса Андерсона. Бердянськ очима керамістки й ілюстраторки Христини Вершини

Багато з нас пам’ятає Бердянськ як азовський курорт із, можливо, найкрасивішими заходами сонця. Ним він і був, допоки в лютому 2022-го в Запорізьку область не ввійшла російська армія.

Віледж разом з українським брендом джину Haister підготували цикл інтерв’ю з митцями з тимчасово окупованих територій про їхні рідні міста і творчість, яка допомагає берегти ці міста в пам’яті.

Третя в серії – історія керамістки та ілюстраторки Христини Вершини (Codex VI) про запорізьке море, підпільні постери та кераміку як терапію.

Про малюнки на стінах і місцевих неформалів

Я росла серед тканин, ниток і ґудзиків: моя мама в’язала й шила для нас із сестрою одяг. Сестра зрештою й сама стала кравчинею, а от мені для такого бракувало посидючості, тож я просто дуже багато малювала. Мене навіть із фізри деколи відпускали, бо я могла під якесь свято зробити гарний плакат.

Творчість вже тоді допомагала мені пережити тяжкі часи. Був період, коли через певні негаразди в родині нас із сестрою відправили жити в область до бабусі. Пам’ятаю, що ми тоді багато ліпили, клеїли, малювали – і в такий спосіб відволікалися.

Коли мені було 10, я повернулася до Бердянська, де й провела підліткові роки. Там і почалося моє захоплення стрит-артом. Я дивилася на Vimeo відоси американських художників, стежила за київським дуетом Interesni Kazki та думала: боже, це ж моя мрія – їздити світом і малювати мурали.

Керамічна плитка замість тегів, Берлін, 2018.

Та до муралів ще треба було дорости, тож почати я вирішила зі стін удома. Тато зі скрипом дозволив нам із друзями розмалювати стіни в моїй кімнаті. Вийшло незвично та ультрастильно: фото цієї кімнати потім завірусилися у VK, і до нас почали звертатися власники кафешок із проханням зробити щось схоже для них. Але я тоді була малою, тож малювати після закриття закладів, годині так о дев’ятій вечора, мене, на жаль, ніхто не відпускав.

Це загалом були часи, коли я дивилася на старшаків – скейтерів і брейкдансерів, які збиралися в парку Шмідта – і відчувала перший потяг до чогось неформального. На тусовки мені ходити не дозволяли, тож доводилося казати батькам, що я йду до когось із ночівлею, і тікати потайки. Мамо, тато, якщо ви це читаєте, пробачте. [сміється]

Арт-джем-сешн для закладу Wild Sandwich, Одеса, 2017. Фото — Артем Будзинський.

На фоні роботи, створеної в колаборації з Улею Spuskovik, Львів, 2021.

Про збірний образ бердянця

та асоціації з містом

Про збірний образ

бердянця та асоціації з містом

Коли я десь чую ластівок, мене автоматично флешбечить до нашої сонячної квартири.

Коли я десь чую ластівок, мене автоматично флешбечить до нашої сонячної квартири.

Коли я жила в Бердянську, то навіть на пляж не хотіла ходити – це був такий собі підлітковий протест. А от як переїхала в інший кінець країни та почала кататися туди на канікули, зрозуміла, наскільки це все обожнюю.

Бердік – це по дефолту море, бички та пиво. [усміхається] Ми з батьками та друзями, які приїжджали разом зі мною зі Львова, любили їздити на Ліски [прибережний рибальський район Бердянська – ред.], де завжди був класний сансет. Часто згадую, як добре тоді було просто посидіти на пляжі.

Бердянська коса, 2016. Фото — Христина Вершина.

Ще я зараз дуже сумую за південними овочами. Вдома можна було просто піти на город, взяти найкращий, найсоковитіший у світі помідор, нарвати якогось базиліку, салатних листочків – і прямо на місці це все з’їсти.

Свіжі помідори, риба та ластівки – це все про Бердянськ. Коли я десь чую ластівок, мене автоматично флешбечить до нашої сонячної квартири: кінець навчального року, надворі вже тепло – і ластівки пищать.

За день до поїздки додому в Бердянськ, Львів, 2019.

Ще з чисто бердянських замальовок – звук потяга, який проходить центром міста. Літо, люди гуляють набережною в найкращих своїх речах, а тут такий старий іржавий локомотив сигналить і всіх розганяє. От цей потяг, шум моря й татове «Крістіно, йди сюди!» – мій саундтрек до життя в Бердянську.

Якби мені треба було намалювати збірний образ бердянця, це був би хтось максимально простий та відкритий

Якби мені треба було намалювати збірний образ бердянця, це був би хтось максимально простий та відкритий

Але, насправді, найстійкіша моя асоціація з Бердіком – це люди. Коли я думаю про дім, то одразу згадую розмови із сусідами, смол-токи на ринку, на пляжі – будь-де. Я й зараз, коли зустрічаю бердянців у Львові, одразу знаходжу з ними спільну мову, бо ми сходимося за вайбом.

Якби мені треба було намалювати збірний образ бердянця, це був би хтось максимально простий та відкритий, хто завжди прийде на допомогу. Ця людина точно була б із засмагою кольору капучино, класними шуточками та жаргончиком. І у в’єтнамках. [сміється] Це все формує наш особливий бердянський шарм, за яким я зараз жахливо сумую.

Рибалка на піленгаса, Бердянська коса, 2021.

Про постери в підпіллі

 

Транслювати свою позицію
в місті тепер можна лише
з ризиком потрапити на підвал.

Транслювати свою позицію в місті тепер можна лише з ризиком потрапити на підвал.

Після повномасштабного вторгнення мені ніби відняло мову: все, що я могла робити перші місяці, це малювати агітки на підтримку України – про іншу творчість взагалі не йшлося.

Навесні 2022-го мій приятель Олег, дослідник мозаїк, запропонував мені зробити серію постерів про Бердянськ і зібрати кошти на потреби військових. Я подумала, що це класна ідея, та почала малювати. Місця та образи свідомо обрала такі, щоб вони зчитувалися з першого погляду, як, наприклад, ротонда на набережній.

Коли ми опублікували ці постери в інстаграмі, на мене вийшли знайомі, які на той момент залишалися в Бердянську, та попросили поділитися макетом. Ми дивом знайшли людину, яка погодилася надрукувати проукраїнські картинки в уже окупованому місті, – і мої знайомі розклеїли ці плакати на вулицях Бердянська. Пам’ятаю, як дико було усвідомлювати те, що транслювати свою позицію в місті тепер можна лише з ризиком потрапити на підвал.

Бердянські постери у Львові, 2022. Фото — Христина Вершина.

Про кризу та роботу

з глиною

 

Я вже мала сформований візуальний стиль, тому відверто розгубилася: якщо це вже не я, то хто я?

Я вже мала сформований візуальний стиль, тому відверто розгубилася: якщо це вже не я, то хто я? 

До 2022-го року моя творчість була в тісному зв’язку з вуличною культурою, та коли почалася повномасштабна війна, це все втратило для мене актуальність. На той момент я вже мала сформований візуальний стиль, тому відверто розгубилася: якщо це вже не я, то хто я? Що мені тепер транслювати?

Через сімейні обставини в мене почалася особистісна криза. Окупація рідного дому, вимушена еміграція близьких, рідні в прифронтових містах... Ще й хлопець якраз вирішив мобілізуватися. Це був період тотальної невизначеності: мені було страшно, тривожно, я багато плакала.

Кажуть, щоб якось вигрібати, треба впасти на дно та від нього відшовхнутися. В якийсь момент зрозуміла, що якщо не почну працювати зі своєю психікою, то не зможу бути опорою рідним. Пішла в терапію та почала потроху, по крупицях, намацувати те, що хоч дає мені бодай якесь відчуття наповненості.

У майстерні з вазою «Тріумф Життя», Львів, 2025. Фото Тетяна Ринкова.

Відповідь прийшла зі старим сухим шматком глини, який вже цілу вічність лежав у моїй комірці. Я його розмочила, спробувала зліпити якусь чашечку, тоді знайшла майстерню, де можна це випалити… Керамікою я захопилася ще в університеті, але тоді не могла собі дозволити матеріали та піч, тому світчнулася в діджитал. А тут, після стількох років, ніби дорвалася – накупила собі різної глини, багато золота. Почала ліпити під якусь електронщину на фоні та відчула, що вперше за довгий час я тут і тепер. За глиною мій мозок став хоча б на годину-дві перемикатися з тривог за рідних на дослідження та генерацію ідей.

Коли я намацала ці відчуття, то схопилася за них обома руками. Мій коханий тоді якраз поїхав на навчання та півтора місяця був майже без зв’язку, тож мені довелося вчитися бути самій зі своїми демонами. І ось так, ліплячи щось на кухні, я з цими демонами почала тусуватися. Глина стала моїм спасінням.

Про мистецтво як опір

На початку 2024-го я почала ліпити першу велику роботу – вазу «Квіти війни». Сюжет прийшов інтуїтивно: чувачки-персонажі в моїх ілюстраціях були завжди, але тут вони стали уособленням реальних людей, які підтримували мене в складний час, а квіти – втіленням нашої колективної віри в майбутнє.

Керамічна ваза «Квіти війни». Авторка — Христина Вершина. Фото — Тетяна Ринкова.

Робота над «Квітами війни» збіглася в часі з тим, що підрозділу мого хлопця потрібна була автівка. Я подумала, що можна розіграти цю вазу за донат, підписала знайомих на кілька дружніх банок, і за тиждень ми зібрали понад 650 000 грн. Коли це сталось, я подумала:ого, тобто те, що мене наповнює, може наповнювати й інших та приносити донати війську? Тепер я точно не можу цього зректися.

Дехто вважає що творчість не на часі, мовляв, ну які малюнки, коли люди гинуть. Але ж це деструктивна позиція, хіба ні? Думаю, мета Росії ще й в тому, щоби спустошити нас, зламати морально. Тож коли я створюю щось, що підтримує мене саму та конвертується в допомогу іншим, я ніби роблю це ворогу на зло.

Колекція кераміки для персонального проєкту ENTRY.
Авторка — Христина Вершина. Фото — Тетяна Ринкова.

Про відчуття дому

Мені й досі здається, ніби я просто дуже зайнята й за пару місяців знову поїду до Бердіка.

Мені й досі здається, ніби я просто дуже зайнята й за пару місяців знову поїду до Бердіка.

До мене досі не прийшло усвідомлення, що мій дім окупований. Здається, психіка просто блокує цей момент, бо щойно я це осягну, мені стане дуже погано. Мені й досі здається, ніби я просто дуже зайнята й за пару місяців знову поїду до Бердіка. Буду шутити шуточки з батею, пити пиво на косі, їсти кукурудзу. Все як завжди.

Моя остання робота, «Під недрами», якраз про спогади про Бердянськ, які зараз ніби заховані під землею. Про фонтан з ангеликами в центрі, на який я часто залазила. Про хвилеріз, до якого любила плавати моя мама. Про золоті кравецькі ножиці сестри, які часто без дозволу тягала та які залишилися там.

Керамічна ваза «Під недрами». Авторка — Христина Вершина. Фото — Тетяна Ринкова.

Я вже давно сприймаю Львів як свій другий дім і щиро його люблю, але моєю музою завжди буде саме Бердянськ. І саме з теплом і відкритістю бердянців я б хотіла асоціюватися в людей.

ps

Якби ми записували цю розмову в Бердянську…

ps

Якби ми записували цю

розмову в Бердянську…

 

Це було б на косі, яка з одного боку омивається відкритим Азовським морем, а з іншого – лиманом. Там є харизматичний червоно-білий маяк, ніби з фільмів Веса Андерсона, біля якого я мала багато душевних розмов із рідними та друзями.

Маяк у Бердянську. Фото — Христина Вершина.

always come home

До Дня незалежності Haister
і Віледж створили дроп футболок always come home — для тих, хто завжди носить дім у кишені.

Дизайн розробила артдиректорка Haister Саша Шматко. Принтом стали відскановані ключі Саші від її будинку в рідному, тимчасово окупованому, Сіверськодонецьку.

Цей дроп — наш вияв підтримки всім, хто опинився далеко від дорогих серцю місць, але завжди тримає їх у думках, як наші герої з Луганщини, Донеччини чи Запорізької області.

Придбати футболку


always come home

До Дня незалежності Haister
і Віледж створили дроп футболок always come home — для тих, хто завжди носить дім у кишені.

Дизайн розробила артдиректорка Haister Саша Шматко. Принтом для стали відскановані ключі Саші від її будинку в рідному, тимчасово окупованому, Сіверськодонецьку.

Цей дроп — наш вияв підтримки всім, хто опинився далеко від дорогих серцю місць, але завжди тримає їх у думках, як наші герої з Луганщини, Донеччини чи Запорізької області.

Придбати футболку

Матеріал підготовлено за підтримки

Матеріал підготовлено за підтримки