На краю землі. Західний берег Криму очима артдилерки Олександри Бурбели

Якщо поглянути на мапу, коса Південна – це край землі. Ліворуч – відкрите море, праворуч – величезне солоне озеро Донузлав. Власне, там, на косі, мої батьки й побудували сімейну дачу. Тобто якщо в більшості людей дачка асоціюється із садом-городом, то в мене – з морем.

Чорне море на моїй косі – це дикий просторий пляж. Ідеальне піщане дно, жодних водоростей, яких усі чомусь часто лякаються, – просто білий пісок і прозора блакить води. А ще там були найкращі заходи сонця, які я бачила. Зараз модно організовувати ретрити. Так ось мої справжні ретрити були там, коли я ще не знала такого слова.

Дачка в нас була невелика, але прямо на березі. Ось так виходиш із будинку – і перед тобою тільки вода. Я мала свою затишну спальню, але спати найбільше любила в маленькій кімнатці, з якої відкривався вид на море. На ніч відчиняла вікна, щоб чути звук хвиль і відчувати морський бриз. Хоч я вже 20 років живу в Києві, мені й досі дуже бракує запаху свіжого йодованого повітря.

Коса Південна.

Устриці я вперше скуштувала не в ресторані в Києві, а в Криму – такі малі й дикі, чорноморські. Ми розкривали їх ножичком, поливали лимонним соком – і все, готово. Мідії готували на багатті прямо на березі та їли просто з мушлі. Крабів, які тато ловив, мама відварювала у великій каструлі з пивом.

А ще була закуска, рецепт якої знайомий чи не всім українцям: варене яйце, цибуля, майонез. Так от мама додавала до цих інгредієнтів рапан – і виходив дуже смачний кримський салат. Так, я вмію не лише варити борщ, а й чистити рапани. [усміхається]

Поки діти з інших регіонів їздили на канікули до Криму, я каталася на Луганщину, до своїх бабусь і хрещеної. Влітку мене на місяць відправляли до Алчевська, де я по черзі проводила час у різних родичів.

Найкраще я пам’ятаю будинок прабабці Марії. Скатертини, вазочки із садовими квітами, дерев’яні серванти, буфет… Коли прабабусі не стало, моя мама вирішила зберегти її меблі: перевезла до Євпаторії та замовила реставрацію. Там, у Криму, ці скарби й залишились.

Саме ж місто Алчевськ асоціюється в мене з металургійним комбінатом, через який вулиці вічно були в пилюці, а фруктові дерева – хворіли. А ще – з териконами. Зараз ці суворі східні ландшафти часто «романтизують», а тоді я в них нічого романтичного не бачила. Хоча тепер, думаю, теж дивилася б на ті терикони, як на Карпати.

Чимало пазлів, з яких зараз складається моя творчість, походять із дитинства. Робота моєї мами була пов’язана з благоустроєм Євпаторії, тож вона часто співпрацювала з різними майстрами. А з деякими й товаришувала – наприклад, із дядею Андрієм, у майстерні якого я частенько бувала.

Це зараз можна піти, наприклад, до Aqyar Ceramics або до Дмитра Білоконя в IRSAD, де ти й кераміку купиш, і з майстрами поспілкуєшся, і чимось пригостишся, а в ті часи слово «майстерня» асоціювалося з чимось суто робочим. Майстерня ж дяді Андрія була найближча до звичного нині формату: там завжди було естетично та охайно, можна було випити гарного чаю, пахло якимись ароматичними паличками зі Стамбула.

Простір майстерні був схожий на Нарнію: це була невеличка кімната, обставлена різноманітними предметами – дерев’яними виробами, які дядя Андрій сам вирізав або розписував, цікавим антикваріатом, якимись знахідками з морського дна… Мені настільки запам’яталося це місце, що через багато-багато років спогад про нього став одним із штрихів, які склали загальну картинку мого проєкту.

Інтерʼєр Дому «Майстерня».

Щоразу, коли в Домі збираються гості, я думаю про те, як таке щасливе місце виросло з таких сумних подій. Почалося все 2014-го року, коли Росія анексувала Крим. Я на той момент давно жила в Києві, а от моїй мамі за лічені тижні довелося зібрати речі й залишити дім. Щоб не втратити гроші, зароблені власною справою й вивезені з Криму готівкою, мама вирішила вкласти їх у нерухомість і придбала будинок. Тобто планів ні на які творчі проєкти тоді не було: це був вимушений захід.

Тривалий час цей будинок стояв зачинений, аж поки у 2020-му, до свого 30-річчя, я не придумала зробити там майстерню, де збирала різний крафт і організовувала воркшопи від митців. Після повномасштабного вторгнення «Мастерская» стала «Майстернею», а заразом і домом для нас із чоловіком. Невдовзі слово Дім додалося й до назви. Пазл склався.

Ми щотижня приймаємо гостей на різноманітні події. Це й, наприклад, благодійна вечеря на День Незалежності від шефині Марини Корсун, де стіл було задекоровано виробами українських мисткинь. І камерне весілля військового, на якому, крім конкурсів, були майстер-класи з вишивки й металевої витинанки, і кожен власноруч зробив собі згадку про цей день. Наших гостей об'єднує те, що тут вони відчувають те, що робить дім домом: гостинність і затишок. Це їхній безпечний простір.

Мені дуже цінно, коли українці, які через війну вимушено виїхали за кордон, купують у нас щось, аби «обжити» свою нову оселю. Для мене це показник того, що дрібниці, які створюють красу навколо нас, мають значення, особливо в такі складні часи. Бо це вже не просто ваза, а ваза, яку ти свідомо обрав для своєї домівки, навіть якщо ця домівка тимчасова.Більшість пам’ятних для моєї сім’ї речей залишилися в Криму, тому я зараз теж, предмет за предметом, формую свою майбутню спадщину. Фактично, збираю свій дім наново, майже з нуля.

Коли я жила в Криму, то завжди мріяла колись зробити з нашої дачки гестхаус. Ця ідея перекочувала зі мною до Києва, тому зараз ми втілюємо її в Домі «Майстерня»: перший поверх і затишний дворик уже відкриті для гостей, а паралельно ми дороблюємо решту приміщень і плануємо розширюватися.

Це не готель або хостел, це формат гостьового будинку, а також резиденції. Ми відкриті не для всіх, але наші люди якимось чином нас знаходять. По суті, ми даємо гостям ключі від нашого дому: вони можуть там переночувати, попрацювати чи перепочити, не виїжджаючи за межі міста. Просто побути в оточенні краси, яку ми дбайливо збираємо в цих стінах.

Мені подобається бути людиною, яка допомагає іншим освоїтися в новому місці. Власне, тому я щиро хочу, щоб наш проєкт став місцем, де люди б почували себе вдома, незалежно від того, звідки вони родом. Тому що Київ – він саме про це. Це місто-оберіг для всіх, хто тут опиняється. Столиця багато кого відлякує своїм скаженим ритмом, тому важливо мати місця сили та спокою, де вся увага на гості. І Дім «Майстерня» саме про це.

Дім «Майстерня».

До 2022-го року я не усвідомлювала, що більше не повернуся до Криму. Тобто вісім років я жила з якоюсь надією та не була готова ставити крапку в цій історії. Та після повномасштабного вторгнення мені на голову ніби вилили відро холодної води. Мене наздогнало почуття втрати одразу двох домівок, Криму та Луганщини, і почало сильно штормити. Зазвичай сум за малою батьківщиною накриває людей вже на старості, а нам через війну це доводиться проживати ще замолоду, ще й так гостро.

Та з часом я прийшла до важливого усвідомлення. Для когось домівка – це досі те саме місто, де вони народилися чи виросли, а в когось, як у мене, таких міст було кілька – і всі вони мають значення. Зараз мій дім – це не тільки Євпаторія, Сімферополь, Алчевськ або Київ. Мій дім – це вся Україна.

Це було б на Південній косі. Багато людей знають її як локацію фестивалю «Казантип» або спот для кайтсферверів. Для мене ж це насамперед адреса нашої сімейної дачі в Мирному. 16 перших років свого життя я тут мріяла, надихалася та вбирала силу й красу природи. Це місце моїх щасливих спогадів дитинства, які великим чином сформували мене такою, якою я є зараз.

Коса Південна.