Скільки в житті вирішують шкільні прізвиська, невдалі іспити чи вечори, які закінчуються в пабі? Чи можна вважати себе успішним, якщо в дитинстві тебе постійно ставили в кут, а в дорослому віці ти роками не міг поглянути в дзеркало? Повсякденні, за першим враженням, епізоди – розмова з батьком на кухні, бійка біля бару, несподіваний кастинг – у підсумку складаються в те, що ми називаємо власною біографією.

Про це актор Ентоні Гопкінс («Мовчання ягнят», «Ганнібал», «Слоноголовий») пише в мемуарах «Ми впоралися, малий». Він звертається до себе-дитини й проходить через кілька своїх «життів»: хлопчика, якого не сприймає школа; солдата, що не тримає стрій; актора, який живе між сценою й алкоголем; голлівудської зірки та літнього чоловіка, що придивляється до старості й пам’яті. Гопкінс опирається й на власні спогади, і на родинні історії, і на досвід роботи в театрі та кіно. 

Книжка від видавництва «Наш формат» ввійшла до переліку 10 книжок жовтня за версією Віледжа та пропонує подивитися на знайомий образ актора з іншого боку – як на людину, яка намагається зібрати своє життя в цілісну розповідь.

Перекладач Олександр Михельсон книжки відзначив, що під час роботи зіткнувся з неочікуваним викликом – валлійською говіркою Ентоні Гопкінса: 

Не минулося без труднощів із валлійськими топонімами на початку книги, де йдеться про ранні роки Ентоні. В одному випадку довелося навіть звернутися до нашої агентури на Альбіоні. Уся ця лексика Вельсу 70-річної давності, усі ці «кранах», «дідікой», «таффі» [приклади валлійських слів] – це було цікавезно. 

Один із завучів у цій цегляній вʼязниці мав типаж безсердечного військового; він брав участь у північноафриканській кампанії проти генерала Роммеля. Я називав його «Лоб», бо його обличчя було червоним, наче варений лобстер. Він сказав, що мої чесноти й перспективи – «просто ганчірʼя та дрантя». Кумедне, театральне звучання слів «ганчірʼя та дрантя» мені подобалося.

«Чш-чш-чш, – сказав я собі. – Я той, ким я є, бо я такий.

Я – людина з ганчірʼя, кісток і дрантя».

А ще мені вдавалися кумедні ролі. Я часто зображував опудало з «Чарівника країни Оз», Белу Лугоші в ролі Дракули чи Боріса Карлоффа в ролі монстра Франкенштейна. Я з біса добре відтворював будь-які почуті голоси та звуки. Міг іржати, як кінь, або гавкати, як собака. Також копіював Баґза Банні: «Шо таке, док?» Елмера Фадда. Даффі Дака. Порося Поркі. 

«Ось і все, хлопчики й дівчатка!»

По кількох секундах він узяв зі столу аркуш паперу з машинописом. Спокійно переповів мені зміст.

– Цивільний з Еймсбері подав скаргу на те, що ви стали дещо задерикуватим, любителем побитися й пʼяницею. Ви брали участь у двох бійках з особою на імʼя Ґаллагер, солдатом з іншого полку. Це правда? – спитав капітан Вітте.

– Так, сер.

– Чому?

– Не памʼятаю точно, – відповів я. – Ґаллагер був солдатом у «Чорній варті». Вони люблять битися. Він сам затіяв бійку зі мною.

– Так, утім, очевидно, ви теж любите битися. Я не висуваю проти вас звинувачень, Гопкінсе, але збираюся заборонити вам виходити в місто у вихідні впродовж чотирьох тижнів. Ви видаєтеся інтелігентною молодою людиною. Навіщо ви напрошуєтеся на такі проблеми?

– Не знаю, сер. Просто, здається, я притягую проблеми. Я трохи недоумкуватий. 

Правду кажучи, я починав полюбляти кулачні бої. Усе завжди було однаково. У пабах я старався триматися осторонь. Можливо, мовчазність і замкнутість будять в інших щось вороже. Хтозна. Цю реакцію могла провокувати моя давня гра в тупу зухвалість.

Усе, що я справді хотів, – щоб мені дали спокій та уникнути неприємностей. Але у двадцять із гаком моя гра більше не працювала. І на парковках біля пабів вибухали рукопашні сутички.

– Алкоголіки – найгірші. Ми битимемося до кінця, щоб перемогти спиртне. Та щойно припиняєш боротися з усім, можеш знову жити. 

Якщо боротися з алкоголізмом, він убʼє тебе. Треба прийняти, що ти – алкоголік, що ти – недосконалий. Щойно визнаєш цю слабкість у собі, зможеш дихати. І збереш навколо себе групу підтримки зі зламаних душ, тих, хто, як і ти, намагається не пити. Дехто з них силується протриматися день, дехто тримається десятиліттями. Разом ми допомагаємо одне одному прожити ще один день у тверезості.

Коли такі люди сидять навпроти тебе в перекусній чи кавʼярні й розповідають, що знають, то попервах можуть дратувати, як Мері дратувала мене. Коли ти пʼяниця, то, найімовірніше, тебе страшенно розлютить те, що хтось намагається врятувати тобі життя.

Я повернувся до лікарні «Маунт-Сінай» через кілька років, щоб подякувати докторові Розенталю за те, що він скерував мене на шлях тверезості, але не зміг його знайти. 

Хай де ви є, докторе Розенталю, прийміть мою вдячність.

Навіть саме клекотіння в імені Лектера викликало в моїй уяві образ такої собі «чорної скриньки». Ні емоцій. Ні емпатії. Ні потреби у відчуттях чи насолоді. Лектер нікуди не прямує.

Він – експонат у скляній коробці. Відсутність почуттів і тілесних потреб робить його безжальним і страхітливим, уособленням диявола.

– Хіба ви не хочете американського актора? – спитав я Джонатана Демме.

Він розсміявся й відповів:

– А хіба ти не хочеш цієї ролі?

– Хочу, – погодився я (і подумав про себе: «Дурню, не став запитань!»). – Дуже хочу.

Один із продюсерів за столом зізнався:

– У нас таки були сумніви щодо того, що англійський актор братиме американського вбивцю.

– Ну, тоді все гаразд, – відповів я. – Я ж не англієць: я – валлієць.

Я знав, що їм нема чого хвилюватися, бо інстинктивно відчував, як саме треба грати Ганнібала. Я маю диявола в собі. Ми всі маємо диявола в собі. Я знаю, що лякає людей. Ключ полягає в тому, щоб утілити водночас дві внутрішні якості, які рідко співіснують: він був і відстороненим, і пильним водночас.

У 2024 році я відвідав батькову могилу в Крайстчерчі, біля Ньюпорта. Поклавши руку на його надгробок, я сказав:

– Спочивай із миром, Дікі-Бой.

Він помер у сімдесят два. Я вже прожив на десяток років більше. І хоча відтоді, як він помер, минуло понад сорок років, я памʼятаю його напрочуд чітко.

Хоч я й не схильний до містики чи сентиментальності, стоячи біля могили, я відчув дещо дивне – ніби він стоїть позаду. І так само напевно, як те, що зараз сиджу в кріслі, я відчув його руку на своїй спині.

Я озирнувся. Нікого поруч не було. Але я його відчував – старого. Він був там.

Самотність – річ, яку я ціную. Не так перебування на самоті, як наодинці із собою. І все ж приємно було відчути присутність батька на тому кладовищі. Тепер уже без осуду. Без крику. Він просто був. Один старий – з іншим старим. 

Вісімдесят шість років після того, як він мене зачав, сімдесят два роки після того, як насварив мене за те, що я вилетів зі школи, сорок три роки по його смерті – чи ми з ним нарешті в мирі?

Вартість
Паперова: 550 гривень