Книжка «Остання дівчина» Наді Мурад починається з єзидського села Кочо на півночі Іраку й доходить до Швейцарії, де Надя публічно свідчить про сексуальне насильство і геноцид у межах форуму ООН з питань меншин. 

Надя Мурад – єзидка [єзиди – етнорелігійна меншина Курдистану], правозахисниця й лауреатка Нобелівської премії миру 2018 року. У книжці вона розповідає свою історію послідовно й без дистанції: від побуту й родини до досвіду, що змінює уявлення про безпеку, сором і відповідальність.

Ми зібрали п’ять уривків з «Останньої дівчини», щоб показати шлях авторки.

Тетяна Кідрук,

виконавча директорка видавництва «Бородатий Тамарин»

У полоні ІДІЛ іракська правозахисниця Надя Мурад стала сабією. Так бойовики називають молодих жінок, яких купували, продавали, дарували як секс-рабинь на розсуд власника. Дехто отримував сабію як винагороду за «досягнення», інші мали за неї заплатити. Живі люди ставали розмінною монетою. 

У передмові до українського видання «Останньої дівчини» правозахисниця й Нобелівська лауреатка миру Олександра Матвійчук слушно зауважила, що сексуальне насильство – це метод ведення війни, зокрема, для контролю захоплених територій. Позбавленій гідності людині важче чинити опір у полоні. А згодом відчувати себе потрібною й важливою, відновлювати соціальне життя, відверто говорити про пережите, свідчити проти злочинців.

Як і українці, єзиди пережили геноцид. Бойовики ІДІЛ убили матір і шістьох братів Наді. Тисячі єзидських родин втратили життя або рідних, домівки, спокій тільки тому, що вони не мусульмани. Історія Наді Мурад складна, бо в ній багато болю, але водночас життєствердна й певною мірою терапевтична. Читаючи її, ми усвідомлюємо, що досвід, який ми проживаємо нині, проживали та проживають інші люди. І якщо вони знайшли сили боротися за свій дім, культуру, історію, то й ми маємо.

На початку літа 2014 року, поки я готувалася до випускного року у школі, двоє чоловіків раптово зникли зі своїх полів неподалік нашого невеликого єзидського села Кочо, що на півночі Іраку. Я народилася там і була певна: саме в Кочо проживу все своє життя. Ще мить тому фермери мирно відпочивали в затінку саморобних навісів, а тепер їх запроторили до тісної кімнатки в сусідньому селі, де здебільшого жили араби-суніти. Разом із чоловіками викрадачі прихопили курку з виводком курчат. Це нас спантеличило й насторожило. Можливо, злочинці були голодні – ми намагалися заспокоїти самі себе, але вдавалося кепсько.

Скільки себе пам’ятаю, Кочо завжди було єзидським селом. Його заснували кочові фермери й пастухи. Вони з’явилися наче нізвідки й вирішили осісти тут, маючи на меті вберегти своїх дружин від нестерпної пустельної спеки, а самі тим часом підшуковували кращі пасовиська для овець.

Чому викрадачі забрали тварин – курку, курчат і двох овець – ми дізналися лише за два тижні після того, як терористи ІДІЛ захопили Кочо й більшу частину Синджару. Мотиви цих викрадень пояснив один із бойовиків, який зганяв усіх жителів Кочо до сільської школи.

– За вашими словами, ми з’явилися нізвідки, наче грім серед ясного неба. Але ж ми надсилали попередження, – заявив він, тримаючи рушницю під пахвою. – Коли зникла курка з курчатами, ми повідомили, що заберемо ваших жінок і дітей. Баран означав, що заберемо лідерів. До речі, ми його таки вбили. А молода ягничка – це ж про ваших дівчат.

Ми ввійшли до кабінету. За довгим столом перед стосами паперів сидів сивобородий суддя. За його спиною висів великий прапор «Ісламської держави».

– Підніми нікаб, – наказав він.

Я показала обличчя.

– Ти знаєш текст шахади [ред: шахада – ісламський символ віри]?

– Так, – відповіла я.

Коли я виголосила її, обличчя судді прояснилося.

– Відтепер вона твоя сабія. Роби з нею все, що хочеш.

Закінчивши церемонію, ми вийшли з будівлі суду. Це був контракт на зґвалтування. Бойовики, зокрема Хаджі Сальман, називали його «шлюбом».

Відколи приїхала до Мосула, я вперше опинилася в одній кімнаті з жінкою, яка була не єзидкою. Я вдивлялася в її обличчя, намагаючись розгледіти бодай крихту співчуття. Але на ньому не було нічого – лише радість.

Спостерігати й не втручатися – таким було життя під владою ІДІЛ. Перед їхніми очима тисячі єзидок продавали в сексуальне рабство та ґвалтували до півсмерті. Жодна ідея, жодна «вища мета» – не виправдання такій жорстокості.

У листопаді 2015 року, через рік і три місяці після захоплення ІДІЛ Кочо, я вирушила до Швейцарії на виступ у межах форуму ООН із питань меншин.

Я тремтіла, коли зачитувала свою промову. Розповіла про викрадення дівчат, яких змусили стати сабая, про зґвалтування та втечу. Усі слухали мовчки.

– Але понад усе, – сказала я насамкінець, – я хочу бути останньою дівчиною у світі з подібною історією.

Вартість

Паперова: 499 гривень