«Комуналка, яку винайшли зумери». Це люди, які живуть у колівінгу

Іван Демченко, 23 роки

Встиг пожити на трьох локаціях у колівінгу

Я студєнтік третього курсу політології в Могилянці. Тут, у «Вільному» на Кирилівській, багато могилянців – інколи навіть здається, що це якийсь а-ля студентський гуртожиток від Могилянки. Нам зручно разом добиратися пішки. Також це біля К41, можна ходити на рейви.

Зараз уже не так активно ходжу на рейви, бо в нас багато людей, які були шибайголовами й постійно ходили на різні тусовочки, з’їхали – а вайб формується від людей. Я десь посередині: і на рейви, і домашній. Але здебільшого в нас клубна спільнота.

Зараз, поки я студент, особливо не працюю. Я репетитор української для іноземців: вчу їх розмовляти, торгуватися, вчу їх українських мемів. Даю їм домашні завдання – наприклад, сходити на фільм «Ти космос», а потім прийти й розповісти мені. Часто запрошую їх і до нас у гості, щоб вони теж підтягували розмовну. 

Раніше працював викладачем у компанії Tony Blair Institute, але зараз вона закрилася. Тому маю багато часу на різні активності тут, у колівінгу. Також я ментор в Aspen Institute Kyiv.

«Комуналка з фейс-контролем», «комуналка, яку винайшли зумери», «секта»

От про «комуналку, яку вигадали зумери» – окей, це можна так назвати. А от «секта» – ні. Щодо фейс-контролю – тут я не буду спростовувати, бо це правда. Тут ти обираєш людей, і вони обирають тебе. І якщо цей метч є – як на тіндері – то все супер, немає – sorry bro, sorry sis, таке життя.

Можливо, за умовами це «комуналка»: вас багато, ви живете разом на обмеженому просторі. Але з погляду ідейності й людських інтеракцій – точно ні. Я впевнений, що в класичних комуналках усе на замках: «це мій холодильник». А тут усе спільне, і з цим окей.

Але це не «комуналка» в класичному сенсі. Бо тут не просто випадкові люди, яких змусили жити разом. Тут усе про ком’юніті й ти свідомо обираєш жити в цій спільноті. Ви витрачаєте час, щоб проговорити, як ви бачите спільне життя, малюєте портрет колівера – що ви очікуєте від людини, що вона очікує і що готова давати. Це певний рівень обов’язків і відповідальності з обох боків.

Якщо тобі щось потрібно, ти просто кричиш: «О боже, дайте хтось сиру» – і тобі дадуть. Чи: «О боже, туалєтка закінчилася, піди купи» – і тобі її куплять. Тут немає цього «кожен вовк сам за себе».

Чому обрав жити в колівінгу

У мережі «Вільний» є дев’ять спільнот у Києві та Львові. Про «Вільний» я дізнався від друзів, які там жили, ще десь у 2020 році, коли вступав у Могилянку. Хотів тоді тут жити, але почався коронавірус, і я такий: «Окей, сидимо вдома».

Чесно кажучи, я завжди хотів пожити в гуртожитку, але мене не пускали: спершу батьки, потім через кілометраж – я з Київської області, і за правилами гуртожитку мало бути 40 км +, а в мене 39. Казали, що можу доїхати сам.

Після початку повномасштабної війни через окупацію Бородянки опинився у Львові – знімали разом із хлопцем квартиру. Потім ще подруга з нами жила. Тобто я постійно був у якійсь, умовно, спільноті. А потім ми розійшлися з хлопцем, і я почав жити сам. Зараз я живу на «Вільному» вже майже два роки: частину часу у Львові, частину – у Києві. 

Десь пів року так жив, а потім захворів. І в якийсь момент я сиджу, думаю: «Усе, я зараз умру тут, у цьому Львові. У мене немає друзів». Звісно, є доставки: «Сільпо» привезе їжу, Glovo привезе ліки. Але я був сам у чужому місті, тому подумав, що треба жити з кимось.

Не знаю, чому я не додумався просто винаймати квартиру з друзяшками. Я просто хотів на «Вільний», щоби було багато людей. Було бажання більше почуватися в безпеці, щоб знати: якщо щось станеться, тебе підсапортять. Бо спільнота – квазі сім'я: одне про одного піклуєтеся, допомагаєте, навіть дрібними речами, як-от попити разом чайочок.

Я не знав про інші колівінги, тож орієнтувався на друзів, які вже тут жили. Сумнівів щодо того, що доведеться ділити свій простір із новими людьми, майже не було. Перед заїздом я просто прийшов у гості – подруга запросила на вечерю спільноти. Подивився: кєнтікі нормальні, можна жити.

Є ще колівінг “One”. Однак це не зовсім колівінг. Це смартквартири із shared-спейсом на першому поверсі. Вони називаються колівінгом, але в них немає спільноти. Це просто квартири з великим класним лобі з машинкою для речей, щоб не захаращувати квартири. Це дешевше та вигідніше, ніж звичайна квартира.

Як стався «метч» зі спільнотою

Спершу я просто прийшов на вечерю як гість – такий собі «таємний агент». Познайомився з людьми, подивився, які тут очікування і який загалом настрій. Я взагалі не знав, які будуть запитання на співбесіді. Навіть подруга, яка тут жила, нічого конкретного мені не розповідала, бо має статися «метч». Але про цінності я знав одразу, я їх швидко зчитав.

У день співбесіди вигулював песика, знімав якийсь сторітелінг у сторіз в Instagram. Перша сторіз – «о боже, який прекрасний день, я йду на побачення з цим хлопцем», наступна – фото песика, потім сторіз про те, що я взяв його з притулку. Колівери «прочекали» мене й такі: «О боже, that’s so cute». Зрозуміли, що я «викупний» тіп. Співбесіда пройшла класно й вони такі: ну ладно, заїжджай.

Тобто Instagram реально дивляться – і це логічно. Одразу видно, якщо людина якась дивна в поганому сенсі: якщо ти підписаний на якихось «праваків» і пишеш пости російською – сорі, бро.

«Коли ти живеш у колівінгу, тебе постійно кудись тягнуть»

Я заїжджав на «Вільний» у Львові у 2023-му році. За один день я просто закинув усі речі в таксі й приїхав. Мені одразу допомогли розпакуватися, провели екскурсію, зробили чаювання. Ми всі зробили свій інтродакшн.

Це була локація «Кутова», яка, на жаль, уже закрилася. Я класно законектився із сусідом – у нас навіть з’явилася своя тематична кімната й локальні меми. З іншими теж. Були спільні події, тусовки, загалом усе гуд було. 

Потім я переїхав на навчання в Київ на локацію «Софія». Вона класна, але не мій вайб, бо я не такий прям заряджений. У цій спільноті влаштовують багато подій, пов’язаних із волонтерством і благодійністю. Я, звісно, волонтерю, але робити це постійно для мене важко. 

Тут, на «Кирилівській», прям мій вайб: люди зі схожими цінностями й стилем життя. Хоча ніфіга ми не схожі стилем життя. У нас тут така анархія, але дружня.

Коли ти живеш у колівінгу, тебе постійно кудись тягнуть. І це класно, бо ти не будеш сидіти просто так. Або пройтися до АТБ, або піти в якийсь клуб, або піти в якусь кафешку працювати, або піти збирати жолуді, або «давайте підемо, посадимо помідори», «пішли ламати калинові гілки», «давайте щось прикрашати». 

Ролі коліверів: фіксик і хостяр

Є графік прибирання. За тобою закріплена якась зона: наприклад, вбиральня чи коридор, і ти чергуєш на ній раз на тиждень.

Усі ролі дуже варіюються. У когось може бути велнес-менеджер, декоратор чи скарбничий, який відповідає за фінанси. Ці ролі потрібні, щоб усі розуміли, хто що робить, і щоб не було хаосу, і все було вчасно.

Які івенти влаштовують у спільноті

Усі івенти переважно тематичні. Бувають інформативні, якісь лекторії, типу «Чому бути егоїстом – класно». Приходять навіть запрошені лектори.

Також ми робили Garage sale у вересні. У нас було дуже багато мотлоху на балконі. Якби я жив сам, то просто викинув це. А ми вирішили його продати й зібрати донейти. Також ми пекли «сінабони за рецептом від колишнього». Ми зібрали 15 000 гривень, і, зважаючи на те, що це був балконний мотлох, досить непогано.

Замість No Nut November [інтернет-челендж, під час якого учасники протягом усього листопада утримуються від мастурбації, еякуляції та перегляду порнографії] в нас був «Спермопад». Ми обговорювали, хто скільки дрочив, робили еротичні фігурки із солоного тіста, зазивали богиню Ладу [язичницька богиня кохання та шлюбу], співали сороміцькі пісні й малювали на трусах афірмації.

Плюси й мінуси життя в колівінгу

Катя Орлова, 22 роки

Колекціонерка різних експіріенсів

Я закінчила бакалаврат із психології в Грінченка, але протягом чотирьох років відчувала, що мені дуже вайбить менеджмент, створювати щось, організовувати двіжухи. Тому після психології вступила на магістратуру з менеджменту. Зараз навчаюся в American University Kyiv (AUK) і паралельно ще онлайн в Аризонському університеті в США.

У мене два університети, тому я зараз не працюю. Плюс у мене відбувається переосмислення того, як я бачу своє життя. Зараз думаю, куди мені краще йти далі. 

Загалом я ще ходжу на акторські курси, де робимо вистави, займаюся вокалом. А ще я живу на колівінгу, це теж велика частина зайнятості в житті. Я працювала рік ком’юніті-менеджеркою у «Вільному». Це був мій перший оплачуваний досвід у менеджменті.

«Комуналка із фейс-контролем», «комуналка, яку винайшли зумери», «секта»

Коли я спілкуюся з людьми й кажу, що живу на колівінгу, пояснюю, що це таке, я ще жодного разу не бачила реакції типу: «О вау, клас, я теж так хочу». Зазвичай люди такі: «Що? Ти живеш із 10+ людьми в одній квартирі, у вас п’ять кімнат, ти живеш не одна в кімнаті – як ти це вивозиш?» Мені здається, що в людей є сильне бажання індивідуального простору й самості.

Загалом уся суть «Вільного» в тому, що це ніби певна пригода. Коли заїжджаєш на «Вільний», треба бути відкритим до всього, що з тобою буде відбуватися, бо це дуже трансформаційна штука.

Мене дуже сильно злить бажання людей вписати нові речі, які мають свою ідею й філософію, у знайомі для себе категорії, спрощуючи ідейну частину «Вільного».

Називаючи «Вільний» «комуналкою», «сектою» й так далі, люди сильно втрачають і знецінюють цінність цього досвіду. Бо якщо говорити про комуналку, чи є там ідея спільного життя? Чи просто люди ділять простір між собою?

Так само й у гуртожитках – там є хтось головний, від університету, і хтось просто стежить, щоб ніхто нічого не поламав. У «Вільному» ж ми всі відповідальні за те, що відбувається, і немає позиції «я тут просто живу».

А щодо «секти» – це просто тупо. Люди, які запитують, чи це секта, для початку могли б подивитися, що таке «секта» в інтернеті. На мою думку, коли так говорять, це просто бажання вписати щось у свій mind-set, що туди насправді не належить.

Чому вирішила жити в колівінгу

Я заїхала на «Вільний» у серпні 2023 року. Насправді я живу тут трошки неадекватну кількість часу – уже понад два роки. Перед цим я жила в Берліні (Німеччина), бо поїхала туди через початок повномасштабної війни в Україні. За той рік максимально дослідила феномен самотності. Мені стало дуже важко, і я вирішила повертатися до України.

І ще було це відчуття, що з моєю країною зараз щось відбувається, а я десь у Німеччині ніби намагаюся від цього втекти. Коли поверталася з Німеччини, я вже вирішила, що 100% хочу жити в Україні й намагатися впливати на те, що відбувається. Навчання було останньою мотивацією повертатися, бо в нас усе було онлайн.

Шукати квартиру – жорсткий процес і дуже високі ціни за стрьомні умови. У мене були дві подружки, які на той момент жили на «Вільному». Я завжди була доволі активною, любила організовувати й створювати щось. Тому коли я дізналася, що це за формат, я така: «О, прикольно».

Із самого початку мені було трошки стрьомно, 20 «рандомишей» в одній квартирі, що з цього буде? Але після того, як мені дівчата порозповідали про цей двіж, я ще кілька разів у гості до них сходила та зрозуміла, що мені це треба.

Я не розглядала інші варіанти. Але в мене є момент: коли йдеться про серйозні речі, типу житла, я люблю play it safe – щоби було безпечно, усе сплановано завчасно й без неочікуваних приколів.

Я хотіла зробити все, щоб не бути самотньою. Це була класна можливість, щось кардинально інше від того, як я жила до цього. Коли я заїхала, відчула, що є самотність, яка залишається навіть серед людей. Але тут є дієві речі: бути почутою, щоб із тобою фізично взаємодіяли, поговорили, побачили – це закрило відчуття самотності й мені стало легше.

Зараз я колекціонерка різних експіріенсів. Навіть якщо мені буде важко або щось піде не так, я однаково хочу це спробувати, ризикнути й мати такий досвід у своєму житті. Бо це дуже цікаво навіть як історія – розповісти іншим, що я жила з купою людей в одному домі, який ми разом створювали.

Я дуже люблю якось запам’ятовуватися людям, тому не знала, що саме буде на співбесіді, але принесла від себе презентацію – «10 причин, чого ви маєте мене взяти». Після того як мені поставили всі запитання, я дістала презентацію з цими 10 причинами, чого саме я – найкращий варіант.

Я показала цю презентацію, вони дуже сміялися, поки я розповідала. Там були причини – починаючи з того, що я просто смішна й можу травить приколи в побуті, і закінчуючи тим, що в Київській області маю житло з колонкою й бойлером, куди можна їздити, якщо в нас виключать воду.

«Я заїхала з думкою, що треба займати мінімум місця, щоб усім сподобатися»

Тоді на Волоській було останнє жіноче місце, і я така: «Я маю заселитися саме на це останнє жіноче місце». У колівінгу є такий прикол: якщо ти заїжджаєш на останнє місце, значить, ти заїжджаєш на найбільш галіме місце. Бо спочатку всі забирають найкращі, потім – найкращі серед галімих, і вже в кінці лишається «саме ужасне» – ліжко біля вікна, протяг, другий ярус, ще й без однієї балки.

Я пам’ятаю, заїхала й така: окей, це пригода, буду з цим розбиратися. Насправді це не було жахливо, просто найнезручніше місце з усіх, і це було логічно.

На початку мені було дуже важко окреслити свій простір і взагалі почати домовлятися про нього. Тоді я заїхала з думкою, що треба займати мінімум місця, щоб усім сподобатися.

Потім у мене стався перший конфлікт на першому тижні – з дівчинкою, з якою ми жили в кімнаті. Я запитала, куди можу покласти свої речі, чи можу взяти більше простору. Я вже не пам’ятаю, що саме вона відповіла, але ми через це почали сваритися.

І в цей момент я зрозуміла, що стратегія «займати мінімум простору, щоб нікому не заважати й усім сподобатися» мені не підходить. Що, походу, треба бути собою й дивитися, що з цього вийде. Це був дуже цінний момент.

Мені здається, що за час життя на колівінгу ця штука в мені якось пропрацювалася, і тепер мені легше в незнайомих місцях вибудовувати свій простір, відчувати його й домовлятися за нього.

Потім, коли до нас заїжджали нові люди, ми завжди про це говорили: вам треба бути собою й дивитися, чи буде у нас метч, а не показувати якусь вилизану, найкращу версію себе, а потім сваритися вже після заселення.

Коли я почала відчувати колівінг як дім? Насправді це відчуття постійно змінюється. Навіть за ці два роки були періоди, коли я дуже відчувала, що я вдома, і були кризові моменти, коли цього не було. Типу я тут живу, але душевно – це не дім.

І це, зокрема, більше внутрішній процес, а не якась зовнішня штука. Я пам’ятаю, що вже в перший місяць з’явилося це відчуття. Це був момент, коли я зрозуміла, що в мене є контакт із людьми навколо.

На той момент, коли я заїхала, у нас було повне заселення – 18 людей на Волоській. І коли я відчула, що з більшістю з них у мене складається контакт, що вони мене приймають і що мені з ними цікаво, я така: вау, це ідеальне місце, де я хочу зараз бути, і це справді відчувається як дім.

Але однаково в перший місяць – через те, що це випробувальний період – ти почуваєшся трошки на голках. Мені здається, що справжнє прийняття й розслаблення приходить десь від трьох місяців до пів року, коли ти вже такий: це мій простір, це мій дім, я відчуваю свою частину та свою співучасть у його створенні.

Люди живуть разом, спілкуються, мають спільний побут – і через це стикаються з різними конфліктами інтересів і бажань. Але через вирішення цих конфліктів вони здобувають щось нове для себе як для особистості.

Це може бути щось масштабне: хтось у щось вірить, а хтось – ні. У нас, наприклад, були суперечки про те, чи ок купувати Nestlé й Mars, зважаючи на те, що вони продовжують діяльність у Росії. Це ніби популярна й звична позиція – відмовлятися від усього російського, але ми реально почали це обговорювати, досліджувати, і в результаті кожен сформував свою думку.

Так само і з банальними речами: нам обом потрібна сковорідка, й обом треба виходити з дому через 15 хвилин. Що ми будемо робити? Кожен формує свою стратегію. Кожен може випробувати різні варіанти дій у різних ситуаціях і сформувати для себе розуміння, як він хоче діяти в житті.

Зараз я б сказала, що особистісний розвиток відбувається з нами незалежно від того, живемо ми на колівінгу чи ні. Але колівінг, по-перше, капсулює цю енергію та звужує простір, а з іншого боку – у цьому звуженому просторі будує достатньо довірливе середовище, щоб пробувати себе, щось змінювати й покращувати.

«Я взагалі забула, як це – жити без спільноти»

Мій базовий день виглядає так: я встаю, виходжу з кімнати, і в більшості випадків там завжди хтось є. Якщо людина не працює, я, звісно, запрошую її посидіти зі мною на кухні, поснідати й поговорити.

Ми можемо ввімкнути радіо й поплясати або просто поговорити про те, що відбувалося вчора. Людина може розповісти, що з нею вже сьогодні сталося, бо в нас є колівери, які встають о 7–8 ранку й виходять із дому, і до 10–11, коли я прокидаюся, у них уже купа всього відбулося.

Потім я «жорстко» вчуся. У перервах виходжу, знову спілкуюся, і знову повертаюся до навчання.

Увечері ми можемо домовитися пограти в настолки або в якісь розмовні ігри. Можемо подивитися кіно або піти погуляти. Коротше, придумуємо, як провести час, щоб трохи розбавити цей дуже серйозний потік навчання й роботи у всіх, відпочити й відчути конект з іншими.

Я взагалі забула, як це – жити без спільноти. Це настільки стало частиною мого життя, що я намагаюся згадати, як мені було до цього та в чому основна різниця, але мені важко це згадати, бо це просто два абсолютно різні формати.

У нас є спільні вечері – це обов’язкова двіжуха на «Вільному». Щотижня має бути спільна вечеря, і вони були дуже різні.

Одна з моїх найулюбленіших за ці два роки – це спільна вечеря, яку я організовувала зі своїми подругами, коли ми зробили музичний джем. Люди приносили свої інструменти, а тим, у кого їх не було, ми казали: вигадайте собі щось, попросіть у знайомих або беріть ложку й каструлю – і це буде ваш інструмент. Це такий експіріенс, який просто так із тобою не трапляється, особливо якщо ти взагалі не займаєшся музикою.

Загалом є така філософія: спільні вечері мають бути про людину або людей, які їх організовують. Так і виходить – кожен, хто організовує спільну вечерю, приносить щось своє. Це може бути що завгодно: від китайської каліграфії, де ми всі сидимо й виписуємо ієрогліфи, не знаючи, як їх писати, до якихось психологічних технік або просто спільного малювання та творчості.

Мені ще дуже подобається: якщо в когось є щось важливе – хтось проводить свою конференцію чи якийсь івент – ми всі можемо прийти й підтримати.

Кілька разів були спільні поїздки. Один раз ми їздили до Вінниці, потім ще їздили на Волинь. Але загалом спільні поїздки дуже важко організувати, бо складно, щоб усі люди могли виділити хоча б два дні й повністю випасти з роботи та справ, щоб просто побути зі спільнотою.

Плюси й мінуси життя в колівінгу

Коли людей багато, виникає ефект розмитої відповідальності. Якщо хтось щось не доробив, інші можуть це підхопити. 

Після завершення навчання у Львові я знову приїхав до Києва, де розташований офіс Visa й Інституті релігійних наук. Я людина, якій важливо бачити все наживо: зустрічатися з людьми й проживати життя не через екран.

Повернувшись до Києва, я знову оселився на «Вільному» – фактично в тій самій спільноті. За ці чотири роки вона пережила трансформації: майже нікого з колишніх мешканців не залишилося, окрім одного хлопця, який жив тут увесь цей час. Було приємно повернутися й побачити різні артефакти, що лишилися ще з мого попереднього періоду життя тут.

Потім займаюся спортом: у нас на колівінгу є турнічок, я купив каримат і гантелі. Можу пів години робити вправи або розтяжку, після чого йду в душ, готую вівсянку, снідаю й іду на роботу – зазвичай пішки, близько 20 хвилин.

Після роботи в мене різні активності: у понеділок збірка спільноти, у вівторок – спільна вечеря, в інші дні – свої плани: пари в інституті, бачата, вивчення італійської, гурток або книжковий клуб.

Близько дев’ятої вечора я повертаюся додому, ще трохи спілкуюся з людьми, чищу зуби й готуюся до сну, чекаючи на Андрія наступного ранку.

Понеділок у нас – щотижнева збірка. Ми обговорюємо нагальні питання: хто що зробив або не зробив, графік прибирання, події, скарги. Це свого роду чекінг спільноти.

Спільні вечері теж щотижневі. Уся спільнота збирається, вечеряє й робить якусь активність: граємо в настільні ігри, твістер, дивимося фільми, іноді йдемо на більярд. Активність організовується по черзі, а паралельно ми просто вечеряємо. Формат залежить від творчого пориву того, хто організовує. Я сам теж організовував різне: акторський майстер-клас, квіз, водив людей у кіно на «Ти космос». 

Десь ми робили пробіжку на Труханів острів, купалися і бігли назад. Десь дивилися фільм, десь зустрічалися з іншими спільнотами. У нас часто проходять відкриті події та спільні вечері, куди може прийти будь-хто – достатньо закинути 100 гривень і можна буде повечеряти в нашій атмосфері. 

Плюси й мінуси життя в колівінгу

Дана Романюк, 18 років

Поспала на гамаку на відкритому балконі з краєвидом на Київ

Спочатку я переїхала на навчання до Вінниці. Там вчилася в коледжі на германській філології, жила два роки. Потім переїхала до Києва та вступила в Могилянку на соціологію – це, сподіваюся, у майбутньому стане моєю офіційною зайнятістю.

Я детальніше досліджую урбаністику й культуру пам’яті, а також працювала в Urban Reform асистенткою комунікаційниці/SMM-менеджеркою. 

У вільний час ходжу в походи, дуже люблю гори, люблю подорожувати, просто їздити на якісь події. Дуже люблю плацкарти – це місце, де можна поговорити з дуже рандомними людьми, з якими ти ніколи в житті більше не побачишся.

Я живу в спільноті, люблю робити щось зі спільнотою, кудись ходити: на вистави, в артцентри, фотографувати. У мене є купа плівкових фотоапаратів. Ще дуже люблю досліджувати архітектуру Києва.

У Вінниці я жила в гуртожитку від коледжу один рік. Мені дуже пощастило з людьми, з якими я жила: у мене були класні сусідки, і за той рік ми дуже здружилися. Це було близько до коледжу, а умови – доволі непогані. Звичайний український гуртожиток, без жахів чи чогось такого.

Потім я переїхала на квартиру у Вінниці – ми знімали її разом із подружками, з якими жили в гуртожитку. Це була, мабуть, найкраща квартира в моєму житті. Було гарне розташування: усе, що потрібно, розташовувалося буквально за п’ять хвилин від дому.

Ми жили у трикімнатній квартирі, багато хостили друзів. Я активна в різних ГО, тому часто практикувала хост. Вінниця – доволі популярне місто, куди приїжджають подивитися на день-два, тож у мене часто зупинялися друзі.

Потім я переїхала з Вінниці до Києва й знову жила в гуртожитку, коли вступила в Могилянку. Але цього разу було не так добре, як раніше, бо мені не пощастило із сусідками. У мене були очікування від Могилянки – що всі будуть суперсвідомі, суперкласні, але так не вийшло. У якийсь момент я зрозуміла, що в нас не збігаються цінності.

Хтось толерував російську й говорив нею, і це було не моє. Ці люди не так підтримували громадянське суспільство, як я це роблю й робила, і мене це дуже дратувало. Ми не зловили конект, і я вирішила, що не хочу там залишатися.

Плюс я жила в гуртожитку на Троєщині, а Могилянка розташована на Контрактовій. Щоранку це була півтори години дороги в забитій маршрутці на одну пару. Тобто дорога забирала більше часу, ніж сама пара. Тому об’єктивно було краще з’їхати звідти. Хоча це було супердешево й умови були непогані – можливо, навіть трохи кращі, ніж у попередньому гуртожитку.

Чому вирішила жити в колівінгу

Я давно знала про «Вільний», бо я в громадському секторі з 2022–2023 років. Я запитувала кількох людей, які там жили, як там і що. Були такі, яким «Вільний» не підійшов: для них ця спільнотність була дуже овервелмінг, бо вони не могли в неї включатися, і через це їм не зайшло. Були й інші люди, які жили тут три-чотири роки, і яким було супер. Вони казали, що це треба мати в житті хоча б раз. 

Коли я ухвалила рішення, я чітко розуміла, що в гуртожитку в мене немає людей, які розділяють мої цінності. Так, ці люди є поза гуртожитком – у Могилянці, в якихось ініціативах, у різних тусовках. Але мені хотілося чогось постійного навколо, бо більшість моїх друзів – із різних міст.

У Києві мені хотілося відчувати, що я живу вдома, виходити зі своєї кімнати, прокидатися й чути розмови, до яких мені цікаво доєднатися. Або щоб я розуміла: якщо ми зараз ідемо протестити новий заклад, то в мене є люди одразу, мені не треба комусь писати чи чекати, поки хтось напише. Ми просто йдемо разом і вже там бачимося з іншими.

Це набагато простіше й дуже сильно скорочує навантаження від постійної комунікації. Мені в той момент дуже потрібно було, щоб навколо мене за замовчуванням були люди. Що більше людина має взаємодій, які їй підходять за світоглядом, то більше вона буде розвиватися. І це працює як коло: що більше розвиваєшся ти, то більше розвиваються люди поруч із тобою. 

На співбесіді люди з колівінгу, які тебе приймають, просто розуміють, чи ви підходите одне одному по вайбу, чи ні. Якби я не підійшла по вайбу цьому колівінгу, я б, найімовірніше, спробувала інший, бо спільноти можуть бути дуже різні. Але тут усе підійшло та склалося дуже класно.

Запитання були такі, щоб зрозуміти тебе як людину: якісь дуже базові речі – як ти ставишся до правил спільноти, як ти взагалі живеш. Чи є в тебе якісь спеціальні потреби в контексті співжиття, чи гучні в тебе будильники. Тобто це базові речі, які спільнота має знати й розуміти про тебе та твій стиль життя, щоб зрозуміти, чи ви підходите одне одному по вайбу.

«У моменті, коли мене хтось запитує, куди я йду, я кажу: «Я йду додому»»

Переїзд зайняв би чимало часу, тож я вирішила спочатку захоститися. Я приїхала сюди одразу на спільну вечерю спільноти. Було дивно, бо зазвичай у нових спільнотах люди одразу супервідкриті, але тут трошки не так. Мені треба було докласти трохи зусиль, щоб роззнайомитися.

Бо я буквально приїхала в чужий дім як нова людина, і це природно, що так буде. На «Вільному» завжди багато кандидатів, спільноти формуються, і коли приїжджає нова людина, завжди є певна обережність, бо ти не знаєш, чого очікувати від цієї людини. Можливо, вона зараз приїде та спалить квартиру.

Я приїхала, побула на спільній вечері, поспала на відкритому балконі з краєвидом на Київ, на гамаку. Я зрозуміла, що цей жест – це моє щире бажання. Це дуже показало мене з того боку, яка я є насправді. Люди зрозуміли: якщо це щире бажання, то вона класна. Після цього рішення відчувався якийсь більш прихильний вайб у спільноті. 

Потім я поїхала в гуртожиток, пожила там кілька днів, забрала всі речі, відправила частину батькам, а частину зібрала в коробки, щоб перевезти. Коли я переїжджала, це було дуже напряжно: 40 хвилин шукала таксі, ніхто не хотів їхати з Троєщини сюди. Було довго та стресово, але я приїхала, і мене вже зустрів наш сотник.

Мені допомогли занесли речі, провели екскурсію, і я одразу заїхала в кімнату, у якій буду жити. Заїзд пройшов досить плавно, не найстрашніше в моєму житті. Я зрозуміла, що це моє місце, що мені не треба нікого із себе «строїть», маскуватися чи ховатися.

Завдяки цьому мені було дуже просто вливатися. На другий тиждень мого життя тут ми з колівінгом пішли в похід у гори. І це дуже показово: якщо можеш одразу так легко включитися, то ти дуже простий на підйом і тобі реально комфортно з цим.

Бувало, що я довго не могла знайти конект із частиною спільноти – одна-дві людини. Але це зрозуміло, бо навіть у спільноті ти з кимось більше спілкуєшся, з кимось менше, з кимось більше спільних точок дотику, з кимось менше.

Але дуже швидко все вирішується, щойно робиш щось разом. На другий тиждень я вже розуміла, що мені нема чого боятися. Перший пробний місяць проходив дуже класно. Проміжний фідбек, який дається кандидатам на другому тижні, був суперпозитивним, і я зрозуміла, що класно себе почуваю, і людям зі мною теж добре. 

Коли я зрозуміла, що це мій дім? Дуже просто. У моменті, коли мене хтось запитує, куди я йду, я кажу: «Я йду додому». У гуртожитку я так не могла казати, а зараз це природно, і я реально відчуваю, що йду додому. Це відчуття з’явилося дуже швидко – уже в перший місяць.

«Дивишся на людей, які працюють, і тобі теж хочеться працювати»

За останні чотири місяці мої дні дуже відрізнялися, залежно від того, чи я працювала. Зараз я працюю парт-тайм, і це сильно впливає. Сьогодні, наприклад, мене розбудила коліверка, бо я попросила її про це – я дуже важко прокидаюся, і мої будильники зазвичай дратують усіх, хто живе зі мною, бо вони дуже гучні й противні.

Коли прокинулася, світла не було, і я пішла використати останню воду в душі. Ще не снідала, але знала, що коли прийду на кухню, там хтось буде снідати, і ми приємно поговоримо. Повалялася, подивилася на людей, які сплять і яким добре, розбудила ще двох людей, бо я не одна така, хто важко встає. Потім пішла в коворкінг для інтерв’ю – це окрема тиха кімната, де теж є люди, але тихо.

Якщо є навчання, я йду на пари, якщо нема – залишаюся у спільному просторі, говорю з кимось, бо багато людей на колівінгу зараз безробітні, і часто можна з кимось поговорити.

Потім відбуваються спільні обід і вечеря. Вечорами, коли люди повертаються з роботи, у нас дуже довгі, насичені ночі: вони розповідають, хто їх вибісив на роботі, що було класно, і ми просто сідаємо, спілкуємося – це дуже приємно. І така взаємодія дуже наповнює. Немає демотивації або бажання закритися в кімнаті й ні з ким не бачитися.

Якщо є навчання або робота, я просто сідаю в коворкінг. Дивишся на людей, які працюють, і тобі теж хочеться працювати.

Плюси й мінуси життя в колівінгу