Дитячі травми з нами на все життя? Розповідає професор Керріон зі Стенфорду
«Простими словами»
Подкаст Віледжа про психічне здоров'я
Гість нового епізоду подкасту «Простими словами» – доктор Віктор Керріон, професор психіатрії Стенфордського університету, директор програми з вивчення стресу та життєстійкості в ранньому віці. Він проводить міждисциплінарні дослідження поведінкових, емоційних і біологічних наслідків дитячої травми та впроваджує нові ефективні інтервенції для лікування дітей із посттравматичним стресовим розладом.
Доктор Керріон розповів про те, як накопичений із дитинства стрес впливає на нас у дорослому віці, і пояснив, як розпізнати ознаки травми та допомогти дитині з нею впоратися.
Сезон «Наука стійкості» подкасту «Простими словами» виходить у межах ініціативи першої леді Олени Зеленської з впровадження Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?» Проєкт реалізовано у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я Кабінету Міністрів України за підтримки ВООЗ.
Повну розмову ви можете послухати на всіх подкаст-платформах
Доросла психотерапія допомагає зцілити дитячі рани
Я починав свою лікарську кар'єру як психіатр для дорослих, – розповідає Керріон. Однак у життєвій історії кожного було щось, що почалося ще з дитинства. Я помітив, що під час лікування своїх дорослих пацієнтів, часто думав: «Якби ж я міг бути поряд із вами років 30 тому, щоб допомогти». Це було однією з причин зосередитися на дитячій психіатрії та психотерапії.
Звісно, важливо працювати з людиною ще з дитинства, але водночас наш мозок залишається гнучким упродовж усього життя завдяки нейропластичності. Тому зміни можливі на будь-якому етапі життя. І коли я працюю з дорослими пацієнтами, надзвичайно цінно бачити, що навіть у зрілому віці вони можуть отримувати користь від психотерапії, – додає психіатр.
Що саме може травмувати дитину?
Несприятливий дитячий досвід (НДД) – це потенційно травматичні події, які відбуваються в дитинстві до 17 років. Тривалий стрес від цих подій може змінити розвиток мозку дитини й вплинути на те, як організм реагуватиме на стрес у майбутньому. НДД пов'язують зі хронічними проблемами зі здоров'ям, психічними захворюваннями та зловживанням психоактивними речовинами в дорослому віці.
До переліку подій, що потенційно можуть травмувати дитину, зараховують:
- насильство, жорстоке поводження або нехтування потребами дитини;
- свідчення насильства вдома або в громаді;
- спроби самогубства або смерть члена сім'ї;
- зростання в сім'ї, члени якої мають проблеми з вживанням психоактивних речовин чи проблеми з психічним здоров'ям;
- нестабільність через розлучення батьків;
- нестабільність через перебування членів сім'ї у в'язниці.
Ці приклади не є повним переліком несприятливого дитячого досвіду. Багато інших чинників можуть вплинути на ментальне здоров'я дитини, наприклад, брак достатньої кількості їжі, бідність, нестабільне житло чи дискримінація.
Кількість несприятливого досвіду має значення
Перше велике дослідження несприятливого дитячого досвіду провела медична група «Кайзер» у Сполучених Штатах. Науковці вивчали досвід дитинства різних людей і виявили, що, якщо люди мали чотири або більше події несприятливого дитячого досвіду, то належали до групи ризику психічних і фізичних захворювань.
Ми з колегою також зробили ретроспективну оцінку дітей, які перебувають на обліку в нашій клініці, і підрахувати кількість подій їхнього несприятливого дитячого досвіду. Ми виявили, що кількість така сама – чотири або більше подій призводили до збільшення ймовірності труднощів у навчанні та збільшення ожиріння в досліджуваній групі, – розповідає психіатр.
Розлучення батьків частіше на користь дитині
Однак зараз усе більше науковців і практиків переглядають цей перелік. Наприклад, розлучення вже не зараховують до нього. З мого клінічного досвіду я знаю, що розлучення чи зростання в неповній сімʼї не повинно вважатися однією з подій несприятливого дитячого досвіду, адже інколи дійсно травматичним і несприятливим може бути зростання в сімʼї, де панує насилля, – пояснює Керріон.
Ризик зазнати травми – у кожного індивідуальний
Вимірювання несприятливого дитячого досвіду як інструмент дослідження може бути досить корисним, але я не підтримую ідею використання його в психотерапевтичній практиці, – розповідає Керріон.
У кожній ситуації дуже важливий контекст. Інколи зустрічаються люди, які пережили лише одну подію несприятливого дитячого досвіду, але через те, що вона була тривалою та важкою – її достатньо, щоб розвинулися симптоми ПТСР. А часом люди пережили чотири або більше подій, але вони стійкі, їм вдалося адаптуватися, вони загалом добре почуваються, бо мають системи підтримки та механізми подолання труднощів, – пояснює професор.
Психотерапія – це персоналізована допомога
Ми з колегами працювали на острові Гаїті після землетрусів, унаслідок яких загинуло понад 300 тисяч людей. Я був готовий розмовляти про землетруси, побачити їхні жахливі наслідки та допомагати людям пережити це, – розповідає Керріон.
Однак землетруси були далеко не єдиною темою, про яку люди хотіли говорити зі мною. Під час нашого спілкування вони отримали можливість розповісти про всі події, з якими їм доводилося стикатися впродовж життя: злидні, незавершене навчання, насилля тощо. Тож фахівцям дуже важливо не поспішати, щоб побачити контекст життя людини й надати персоналізовану психологічну допомогу.
Кожен несе свій рюкзак зі стресом
Усі ми зазнаємо впливу стресу, який накопичується впродовж життя. Тривалий стрес зношує організм, призводить до проблем із серцево-судинною системою та послаблює імунну функцію. У науковому світі ми називаємо це алостатичним навантаженням. У нашій лабораторії ми говоримо спрощено – «рюкзак», тобто все те, що ми несемо на плечах, – розповідає Керріон.
Більшість із нас може нести свій «рюкзак», але все залежить від обставин. Якщо вам пʼять чи шість років, а рюкзак надто важкий – він може переважити, і дитина впаде. Дізнатися, наскільки важкий ваш «рюкзак», і чи можете ви його нести, можна лише через вивчення контексту. Саме це ми зазвичай робимо, коли вперше зустрічаємося з людиною, – пояснює психіатр.
Як виміряти, що робить нас сильнішими, а що ламає?
Є шкали для вимірювання тривожності чи депресії – тобто інструменти для оцінки симптомів. Але ми не маємо ефективних методів вимірювання самого алостатичного навантаження. Тому зараз ми досліджуємо, як штучний інтелект міг би в цьому допомогти.
Іноді ми не знаємо, що саме допоможе одній людині, а що – іншій. На відміну від інших галузей, як-от кардіологія чи онкологія, де, якщо не спрацювало одне лікування, то переходять до іншого, у сфері ментального здоровʼя нам дуже бракує схожих алгоритмів. Штучний інтелект міг би допомогти нам зібрати докупи дані та всі відомі нам чинники, які можуть бути повʼязані зі стресом – як поведінкові, так і біологічні. Психологічна допомога не буде повністю автоматизованою, бо нам завжди треба знати контекст конкретної сімʼї чи дитини. Але ми могли б використовувати ШІ для розробки персоналізованих алгоритмів допомоги.
Які бувають ознаки травми в дітей різного віку?
У дитячій психології та психіатрії ми маємо справу з трьома основними групами: дошкільнята, молодші школярі та підлітки. Сигнали травми, які зазвичай помітні в дошкільнят:
Травматична гра
Наприклад, дитина, яка пережила автокатастрофу, упродовж години грається машинками, зіштовхує їх між собою, водночас у неї на обличчі немає виразу задоволення. У певному сенсі травматична гра стає способом, у який діти розповідають свою історію, коли ще не мають потрібних слів. Але водночас вона позбавляє дітей однієї з найважливіших розвиткових діяльностей у їхньому житті – гри як такої. Через гру ми зростаємо: емоційно, соціально, фізично. Усе це порушується, коли гра перетворюється на спосіб розповісти свою травматичну історію.
Труднощі зі сном
Нічні жахи, прокидання з відчуттям страху посеред ночі – це досить поширене явище, яке саме по собі ще не означає, що дитина зазнала травми. Але для дитини, яка пережила травмувальну подію, такі симптоми часто є першими ознаками травми.
Відкат у розвитку
Іноді після травмуючої події можна помітити регрес поведінки. Скажімо, дитина вже перестала мочитися в ліжко, і раптом починає знову, хоча нічне нетримання сечі також може бути нормальним етапом фізіологічного розвитку деяких дітей.
Або ж дитина знову смокче палець, стає надмірно привʼязаною до батьків чи частіше плаче, хоча раніше такого не було.
У дітей шкільного віку симптоми часто повʼязані з тілом: біль у животі, головний біль, небажання йти до школи чи гратися з друзями.
А підлітки іноді замикаються в собі, ізолюються, не хочуть розмовляти. Батьки й опікуни часто чують рекомендації, що з дитиною треба говорити, і це створює складну ситуацію, адже деякі підлітки справді не хочуть говорити. Тому важливо донести їм, що ми завжди відкриті до спілкування й будемо поруч, коли дитина буде готова. Можливо, саме цього їй буде достатньо на початку, – пояснює психіатр.
Якими методами лікують дитячий ПТСР?
Сьогодні є дієві, науково обґрунтовані підходи лікування ПТСР – це травмафокусована когнітивно-поведінкова терапія, EMDR [Eye movement desensitization and reprocessing, укр. – десенсибілізація рухів очей і повторна обробка – метод психотерапії для лікування посттравматичного стресового розладу, розроблений Франсін Шапіро в 1987 році, – ред.], терапія тривалого впливу. Тобто є чимало варіантів, але багато з цих вимагають привʼязки до самої травми – війни, землетрусу чи аварії.
Однак дітям буває важко зосередитися на одній події, коли в них є цілий «рюкзак», коли вони мають справу з алостатичним навантаженням свого попереднього досвіду. Так, вони говорять про війну, але вони також розповідають про те, що було до її початку, бо вже тоді все в їхньому житті було не дуже добре. Тож я подумав, що варто створити щось, що допоможе дитині розібратися з «рюкзаком», а не лише з одним конкретним випадком, – пояснює Керріон.
Також більшість методів терапії для дітей передбачають участь батьків або опікунів. І цілком слушно, адже йдеться про зміцнення всієї системи підтримки дитини. Але, працюючи з родинами, які пережили травму, я стикався з випадками, коли дитина була готова до терапії, а батьки – ні. Вони або демонстрували уникнення, або мали суто практичні причини: наприклад, не могли відпроситися з роботи, щоб знайти час для терапії.
Саме тому я хотів створити щось гнучке, щоб дитина могла стати субʼєктом власної зміни, щоб вона сприймала себе як головний механізм подолання труднощів.
Ще один важливий нюанс когнітивно-поведінкової терапії – це зв'язок між думками, діями й емоціями. Ця модель добре працює в дорослих, але деякі діти мають виразну соматичну симптоматику, проявляють свої стани через тіло. І саме фізіологічного компонента в цій моделі немає.
Метод роботи з дитячою травмою доктора Керріона
Тож ми взяли трикутник «думки – дії – емоції» та перетворили його на квадрат, додавши фізіологічний складник, – розповідає психіатр.
Ми зосередилися на вивченні реакції дитини на тригери [сигнал чи подія, що викликає в людини, хворої на ПТСР, раптове повторне переживання психологічної травми, – ред.] Наприклад, дитина в шкільному класі чує різкий звук – і одразу вибігає з класу, це реакція її тіла. Інколи в терапії дитині кажуть: «Не можна вибігати з класу. Давай зосередимося на тому, щоб ти цього не робила». Але, по суті, так ми забираємо в дитини єдиний механізм подолання, який є в її арсеналі.
Тож коли ми працюємо з дітьми, то не прибираємо способи, якими вона вже справляється з тригерами, а допомагаємо їй стати активним учасником у формуванні нових. У процесі терапії ми менше фокусуємося на самій травмі. Дитина формує власні нові способи мислення, переживання емоцій, поведінкові реакції та фізіологічні відповіді на тригер. Ми починаємо з формування набору інструментів для подолання труднощів: деякі з них ми пояснюємо дитині, а іншу частину діти створюють самі. І саме ті стратегії, які діти вигадують самі, виявляються набагато ефективнішими, ніж будь-які запропоновані нами, – розповідає Керріон.
Цей підхід дає змогу зробити терапію більш гнучкою та персоналізувати підхід до дитини, бо деякі діти дуже кмітливі, і з ними доцільно починати роботу над думками. Інші – більш тілесні, тож тут робота починається з фізіології.
Такий підхід отримав назву терапія, орієнтована на сигнали (анг. – Cue-Centered Therapy). Вона розроблена саме для комплексного ПТСР, адже йдеться про хронічну травматизацію, зазвичай це не одна подія, а серія подій. Ми працюємо з реакціями дитини на сигнали, які виникають зараз. Хоча минуле, звісно, має значення, тому ми допомагаємо дитині створити наратив, який буде охоплювати не лише негативні події з її минулого, але й позитивні та нейтральні. Так дитина вчиться розуміти контекст і формувати цілісну історію свого життя.
Це гібридна інтервенція, яка поєднує ефективні підходи з різних модальностей, КПТ, психоаналізу тощо. Дитина отримує власні інсайти, а не лише засвоює інформацію від психотерапевта. Якщо порівняти психотерапевта з хірургом, у якого є лише один медичний інструмент – ситуація буде так собі. Так само і в психотерапії: що більше у вас інструментів, то краще, – додає Керріон.
Невеликі дози стресу нас загартовують
Коли ми щодня стикаємося зі стресорами, ми ніби вакцинуємо себе на випадок травми. Ми на власному досвіді дізнаємося, які в нас є навички подолання труднощів, які системи підтримки. Вплив стресу можна пояснити за допомогою перевернутої U-подібної кривої.
Якщо ми занадто оберігаємо дитину від будь-якого стресу, то вона буде дуже вразливою, бо не матиме змоги розвинути навички розвʼязання проблем і зрозуміти, як вона сама здатна долати труднощі.
Стрес потрібен. Якщо дитина не хвилюється через завтрашній іспит, вона, ймовірно, його провалить. Тобто завдяки стресу ми функціонуємо краще, але лише до певної межі. Після цієї точки крива стрімко падає вниз, і наше функціонування погіршується – саме там міститься травматичний стрес. Але ми краще справляємося з ним, якщо розвинули навички стійкості в першій частині кривої, коли вплив стресу був нетривалим і помірним.
Невилікувана травма передається у спадок
Багато що передається з покоління в покоління, і в кожному дорослому завжди живе дитина. Часто батьки мають власну історію травми, і, коли до нас приходить сімʼя з дитиною, то пацієнтом стає вся сімейна система. І саме дитина може бути найздоровішим її елементом, бо своєю поведінкою сигналізує, що тут щось не так. Хоча цілі покоління до неї нічого не робили.
Діти є продуктом не лише своєї сімʼї, а й суспільства, воно теж виховує дитину. Тож наша відповідальність не обмежується власною сім'єю. Кожен із нас може допомогти запобігти несприятливому дитячому досвіду та підтримати дітей і їхні сім'ї. Волонтерство, допомога в догляді за дітьми, психологічне просвітництво – усе це чинники, що можуть допомогти дітям упоратися з несприятливим досвідом.
Як говорити про травму?
Говорити про травму потрібно так, як і про решту життя, бо травма є його частиною. Коли ми не описуємо її як щось непереборне, надто масштабне чи страшне, то можемо з нею працювати на рівні всього суспільства, – додає психіатр.
Слухайте подкаст «Простими словами» на YouTube
СПЕЦІАЛЬНИЙ СЕЗОН ПОДКАСТУ «ПРОСТИМИ СЛОВАМИ» ВИХОДИТЬ У МЕЖАХ ІНІЦІАТИВИ ПЕРШОЇ ЛЕДІ ОЛЕНИ ЗЕЛЕНСЬКОЇ З ВПРОВАДЖЕННЯ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ ПРОГРАМИ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я «ТИ ЯК?» ПРОЄКТ РЕАЛІЗОВАНО У СПІВПРАЦІ З КООРДИНАЦІЙНИМ ЦЕНТРОМ ІЗ ПСИХІЧНОГО ЗДОРОВ’Я КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ЗА ПІДТРИМКИ ВООЗ
