Виїжджати з Донеччини у 2022 році та на п’ятий рік повномасштабної війни, у 2026-му, – два абсолютно різні досвіди. За чотири роки село Василівка під Краматорськом перетворилося з прифронтового тилу, де місцеві підгодовували військових картоплею, на «сіру зону», де людей ховають у городах, а за кожним рухом стежать ворожі дрони.

У березні 2026 року 80-річна бабуся Надія та її чоловік, дід Василь, усе ж наважилися залишити свій дім і виїхали в безпечніший Вишгород, що під Києвом. «Ми сидимо в чужому помешканні на Київщині й здригаємося від стуку ложки», – каже пані Надія. Віледж записав її розповідь про «Василівський Лас-Вегас», улюбленого собаку з відданими очима та життя на межі, від якого довелося тікати – потягом, автобусом і пішки. 

Дисклеймер: редакція зберегла оригінальну лексику, говірку й особливості мовлення героїні.

Із сімейних архівів

 Із сімейних архівів

«Ми знаєм про війну ще з 2014-го»

Війна почалася від нас, можна сказати: Василівка якраз поруч. У Краматорську є аеродром – це й була перша ціль росіян. Якраз перед Великоднем зайшли вони до нас – ми з дідом могили перед гробками прибирали. Пам’ятаю, як на початку молоді мами й тьотки перекривали дорогу танкам, а військовий каже: «Я виконую завдання, назад не поїду». 

Пізніше їм дали указ стріляти – у повітря, по землі чи під ноги – щоб створити паніку. А далі вертольоти прямо між деревами й над хатами туди-сюди літали. Поранених забирають, нових везуть… За горою Карачун біля Слов’янська стояли вишки, там і були постійні обстріли. 

Уже у 2022 році хлопці шукали, де пожити. Лютий місяць, 30-градусний мороз, а вони в палатках і танках. Уже потім розселялися по хатах – заходили в перші-ліпші, що пустували. Нашу дачу теж забрали собі: там оселилися 13 військових – повикидали всі речі, що заважали, навіть іграшки онуків розкидали, забили вікна й стали собі жить. А я все одно дивлюся на це й кажу діду: «Треба хоч піч їм почистити, а то топити почнуть і задихнуться всі».

А якось іду вулицею, а на мене БТР їде, військових там – тьма, я одразу ж подумала: «Та в мене на картоплі жуків менше сидить, ніж оце хлопців на БТРі». 

 

«Усе-таки Бог єсть…»

У 2022-му, вже коли повномасштабне вторгнення почалося, у нас тут лишилося багато сусідів – та й сама Василівка почала розвиватися. Центр села я називала «Василівським Лас-Вегасом»: і магазини з аптеками працювали, і пошту возили, й автобуси їздили – у сусідні села, до городів. Але разом із цивілізацією в село прийшли й «прильоти». Перший «шахед» зніс сусідній гараж і три будинки поруч.

Як зараз пам’ятаю – 18 вересня, субота, я прала светри, а діти гуляли надворі якраз навпроти нас. Тільки зайшла в хату набрати води – як гепнуло. Я впала на підлогу від вибухової хвилі – поруч упала ракета. З дев’яти вікон сім висипалися бісером, кухонні двері й вікна винесло разом із рамою на город. 

 

Фото наслідків ворожої атаки 

Фото наслідків ворожої атаки 

Я вибігаю на вулицю – собака десь утік, кури залетіли в курник і навіть не сокорять між собою, вдивляються в очі, ніби питають «Що це? Що сталося?» Та перша думка: «Чого так тихо? Де діти?» Виявилося, якраз пішли в хату й попадали на підлогу – так і залишилися живі. Таки єсть Бог – вберіг дітей.

Військових ходило повно: дорослі мотивовані армійці за контрактом – вони йшли захищати свідомо. У них усе було – свої генератори, антени, доставка їжі повним ходом. Але потім лінія фронту почала підповзати все ближче й ближче: спершу 20 кілометрів, потім – 12, 8 – і село почало омертвівати.

Спочатку закрився магазин. Пізніше перестали ходити автобуси. Потім із вулиці почали виїжджати сусіди. А ми шо? А ми лишилися, бо куди бігти? У нас тут город, кури, собака, хата своя, двір – ми тут уже проросли корінням. Але село, як і життя в ньому, поступово перейшло в «сіру зону» – ні «швидкої», ні «пожежки», ні навіть поліції: «Ми на ці адреси вже не їздимо. На смерть не виїжджаємо». Пожежі всі самі гасили, а як? Немає ж ні води, ні світла, нічого. Навіть ритуальники вже не працювали: сусіди вмирають – їх і ховають прямо в городах.

З часом і військові змінилися. Оце йде з автобуса, трохи випивший, поруч – бідовенький друг, а я шнурую із сумкою. Стає, просить прикурить, розпитує про діда: «Це він мені вчора зажигалку не дав, да?» А я і кажу йому: «Мій дід не п’є й не палить». Та військовий і продовжує: «Я оце в Одесі сидів, договорився та приїхав защищать. Ще забрав із собою друга – а то біда йому самому буде, щось із собою зробить». Ще одного просто в полі впіймали й привезли. Ну який може бути захист? Де та безпека?

 

Удома лишився собака з відданими очима

Зрештою фронт підійшов аж упритул: росіяни кидали КАБи, снаряди, дрони, ракети – усе, що мали. Дрони ганяються за кожним рухом: побачить людину й падає одразу ж.

Тут уже й наважилися на виїзд – їхали в березні 2026-го. Укрзалізниця вже не ходила тоді до Слов’янська, тим паче до Краматорська – їхали від Лозової. Онук знайшов волонтера, який згодився вивезти нас до вокзалу. УЗ лишала потяг електровоза, а склад підтягували ближче, щоб людей помістити. І ми так само їхали: нас на вокзалі висадили, а з вокзалу до потяга на Лозову автобусом п’ять годин колихалися бездоріжжям, щоб не попали дрони.

«Це наш єдиний з Аріною пес. До речі його нам дозволила узяти бабуся». Архівним знімком поділився онук пані Надії

Приїхали на вокзал, а тут тривога. Усі кричать «Ховайтеся», а куди ж ховатися? Ми тільки приїхали – з дороги втомлені, усі речі на руках. Але швидко тривога минула, нас посадили в потяг і нарешті поїхали: тільки присіли, зраділи, що вже їдемо, роззулися, бо ноги втомилися жах, і знову тривога. Провідниця кричить: «Швидше, швидше, хлопці-дівчата, виходим». Кинула там усе: і пальто, і сумку, і гроші, і документи. 

Молодіж пострибала з потягу, а ми що? Куди я стрибну у свої 80 років? Та працівники допомогли нам усім: стареньких постягували якось, та й стали собі чергувати, дивитися за колією. Нас постягували в посадку – хто сміливіший поліз прямо під дерева. Минуло вже години дві, то дозволили нам якось розсістися зручніше – люди позбиралися кучками: хто кострик уже розпалив – бо холодрига, а військовий один взяв гітару й грав нам тихенько. Провідниці теж уже зжалилися: повиносили з вагонів ковдри. Пізніше вже й Вася сходив, забрав мою сумку з документами й грошима, пальто виніс.

Тривога закінчилася, нарешті ми знову в потягу, а провідниці й кажуть:

«Не роздягайтеся, не роззувайтеся, так і падайте спати у взутті й куртках. Нам би Харківську область проїхати, а далі вже можна розслабитися».

Двір на Василівці

Забрали тільки документи свої. Шкода фотокарточок. Але ж куди їх діти, куди покласти? Лишили все у Василівці. І курей, і собаку. Сусід ще лишався, ми йому сказали, хай забирає все, що треба, що бачить. Він ще ходив годував курей наших, собаку. Собака спершу виступала, ображалася – не думала, що ми її кинемо. Але ж ті віддані очі все розуміють. Вони як люди – бачать і розуміють все. Та почало прилітати ближче, і сусід теж виїхав – із собакою нашим, тепер у Полтаві живуть.

Із сімейного архіву: пані Надія з онучкою

«Тут собаки в шапочках, а там – боїшся, що розірвуть»

Приїхали ми у Вишгород – діти знайшли нам кімнату, там і живемо. Сама кімната – як диспетчерський пункт в аеропорту: видно всі «прильоти», вибухи й пожежі довкола. Дзвонять хазяї, кажуть бігти до них на перший поверх ховатися, а я собі думаю: «А яка різниця? А шо переміниться, як ми будемо внизу, коли воно прилетить». Зараз позакривали вікна, а стало тільки гірше: воно гудить, прокляте, над головою й не знаєш, до чого готуватися, де воно впаде.

Пів року вже минуло з від’їзду, а я думками все вдома. Щоб не звар’ювати в чотирьох стінах, гуляємо з Васьою постійно: то по воду ходимо в центр, то в «Червоний хрест», то на ярмарку чи просто до Дніпра. Ходимо, щоб просто побути між людьми й відволіктися.

 

Із сімейних архівів

Молоді легше переключитися: вони пішли собі на роботу, та й не думають. А ти постійно ходиш і дивуєшся. Тут люди біля «АТБ» із повними візками ходять, життя вирує, собаки ходять у шапочках і з бантиками. А там, у Василівці, ті собаки бігають, як голодні телята – боїшся, що розірвуть.

Та найважче, коли у Вишгороді військових хоронять. Ми якраз до пошти йшли, дивлюсь – поруч жінки поставали: хто просто, хто на коліна стає. І собаки поруч – аж омертвіли, стоять і не ворухнуться. Вони все розуміють. Як і наш собака, якого довелося лишити: усе розуміють і відчувають, тільки не кажуть.

 

«Молю Бога не їхати нікуди далі»

Усе побачене й пережите – воно ж лишилось у голові, усередині. Та й від обстрілів нікуди не дінешся. От летить над нами літак, а я аж ціпенію – волосся від жаху ворушиться. Ще в Семенівці – город у нас там був – над нами літали літаки, а я їм шапкою махала. Ну побачать же людину, не будуть вбивати. А Вася мені й каже: «Махай-махай, вони тобі привет пришлють, ага».

 

Із сімейних архівів

Пережили багато чого. І питають люди, чи привикла я? Та як до такого можна привикнуть? Воно в сознанії живе – ложка впала на раковину, а я вже перелякана стою, думаю, це «прильот». Роки треба, роки, щоб минуло це все. І тиша потрібна. А якщо кожного дня чуєш одне й те саме, то що воно зміниться? Чи був хоч один день, щоб оце не гепало нічого?

Стараюся не дивитися телевізор – ото втупляюсь у кросворди й відволікаюся. Читати не виходить: я читаю, а всі думки мої вдома. Я сплю, а хата моя – переді мною. І ліжко моє, і двір мій, і собака з відданими очима.

Чужа хата – страшна хата. Ми-то вже пожили й побачили все, а ви ж тільки починаєте жити. Діти зовсім маленькі – ну куди таке годиться?

Єдине, я собі думаю, більше нікуди не їхати. А як уже смерть – то щоб миттєва, як рана – то невелика.