У рубриці Простими словами ми простими словами пояснюємо, що означають терміни з психології та науки, які ми вживаємо у повсякденному житті, не завжди розуміючи їх значення

Ситуація:

«Зараз перша ночі. Я працюю і їм шоколад. З погляду здорового глузду це очевидна суперечність: я знаю про інсулінові піки та ціну дефіциту сну. У думках розгортається суперечка. Щоб не відчувати провину, мій мозок блискавично знаходить виправдання: «їм, щоб не заснути», «завершити роботу зараз краще, ніж спати в неспокої», «відісплюсь потім».

Таке виправдання – реакція на когнітивний дисонанс. Тобто, «я вважаю Х правильним» ↔ «Але я роблю не Х, а Y».

Через цю суперечність з’являється внутрішній дискомфорт. Щоб швидко його зменшити, психіка, як один із варіантів, запускає раціоналізацію – внутрішній захист, через який ми підбираємо прийнятні пояснення, що дозволяють відчути себе ок із власним рішенням, замість того щоб змінювати поведінку.

Ми попросили пояснити нам, як працює когнітивний дисонанс, Наталію Наумову, PhD, біохімикиню.

Чому помилятися так боляче?

У 1957 році Леон Фестінгер написав книгу «Теорія когнітивного дисонансу», де досліджував прагнення людини до внутрішньої узгодженості. Більшість описаних експериментів вказують, що ми намагаємось знизити напругу, яка виникає у внутрішньому конфлікті не зміною складної поведінки, а зміною ставлення до неї. Такий спосіб легший та менш енерговитратний.

Яскравим підтвердженням цього став експеримент колеги Фестінгера, Джека Брема. Учасникам пропонували оцінити на привабливість кілька побутових предметів – тостер, лампу, кавоварку, гриль – а потім пропонували обрати один із двох схожих за рейтингом варіантів собі в подарунок. Після здійсненого вибору учасників просили оцінити ті самі предмети знову. Результат виявився показовим: обраний варіант тепер здавався людині значно кращим, ніж до вибору, а відкинутий – помітно гіршим. Чим важче зробити вибір, тим активніше ми знецінюємо те, від чого відмовились. Аби знизити неприємні переживання, мозок ніби переконує: те, що ми не обрали, насправді було не таким уже й хорошим.

«Когнітивний дисонанс справді не є «приємним», але саме в цьому його функція», – пояснює Наумова. «Такий стан запускає потребу відновити узгодженість, і це важливо для більш стабільного прогнозування середовища. Простими словами: мозок не любить суперечностей, бо вони знижують передбачуваність, а отже потенційно відчуття безпеки».

Завдяки нейровізуалізаційним дослідженням зрозуміло, що у стані дисонансу активуються передня поясна кора, що відповідає за обробку конфлікту та острівцева кора, яка генерує відчуття емоційного дискомфорту. Це фізичне напруження часто проявляється зовні як надмірна емоційність: наприклад, раптовий гнів у відповідь на зауваження можна розглядати як біологічний захист ідентичності з боку острівцевої кори. Тобто ми багато відчуваємо і багато пояснюємо, щоб відчути спокій.

Практичне значення:

помічаючи ці раптові емоційні спалахи та нав’язливі спроби себе виправдати, ми можемо навчитися «ловити» свій когнітивний дисонанс у момент його виникнення. Це дає шанс зупинити автоматичну реакцію і чесно поглянути на неприємну правду, від якої мозок так старанно намагається нас захистити».

Раціоналізація: психологічна економіка самообману

Змінити поведінку дорожче для мозку. Це вимагає залучення ресурсів префронтальної кори, яка відповідає за вольовий контроль та довгострокове планування. Доведеться витрачати купу сил, контролювати себе тощо. Натомість змінити інтерпретацію – дешевше. Виходить раціоналізація приносить відчуття полегшення: мозок нагороджує нас за те, що ми успішно переконали самі себе», – додає Наумова.

Через 20 років після появи теорії Фестінгера соціальні психологи Грінвальд та Роніс вказали, що раціоналізацією ми захищаємо не сам вчинок, а своє уявлення про себе. Коли ми визнаємо помилку, це ніби б’є по власному образу «я нормальний і адекватний». Мозок прагне зберегти цей зрозумілий і цілісний образ себе так само сильно, як і фізичну безпеку. Саме тому ми можемо реагувати агресивно, коли хтось вказує на нашу непослідовність: це сприймається не як дружня порада, а як загроза.

Практичне значення:

коли ми розуміємо, що мозок обирає найдешевший шлях виживання, отримуємо інструменти для реальних змін. Не варто змінювати стару поведінку лише вольовим зусиллям, варто створити нову, де нова буде, або привабливішою, або менш витратною.

«Відісплюся потім»

Чому аргумент «відісплюся потім» звучить так переконливо? Одним із пояснень може бути так званий «механізм гіперболічного дисконтування», описаний Джорджем Ейнслі. Ми схильні надавати значно більшу цінність негайній винагороді (specious reward) порівняно з майбутньою. Тобто обрати задоволення від цукерки зараз привабливіше й ближче, ніж здоровʼя потім.

Наталія Наумова пояснює: «З біохімічної точки зору це про баланс дофамінергічних сигналів. Лімбічна система оцінює винагороди в теперішньому часі, префронтальна кора прораховує майбутнє. Коли момент «зараз» настає, лімбічна система генерує сигнал такої потужності, що його важко ігнорувати. Це не слабкість волі. Це конфлікт між тим, що вигідно зараз, і тим, що вигідно потім».

Практичне значення:

приберіть з доступу те, що вас зваблює. Якщо це неможливо, скористайтесь правилом 10 хвилин: дозвольте собі «з'їсти цукерку, але через 10 хвилин. За цей час префронтальна кора зазвичай стикується і реальні наслідки стають більш усвідомлюваними.

Закохатись у свій вибір

Постійно сумніватись виснажливо, тому психіка запускає процес пост-фактум оптимізації. Поки я сумніваюсь їсти цукерку чи ні, напруга наростає. Після першого відкушеного шматочка – вибір зроблено, тому, аби жити без зайвих мук мозок закохує людину у цей вибір.

У дослідженнях це явище називають зміною преференцій. Цей процес нібито відбувається у дорсолатеральній префронтальній корі. Мозок не просто вигадує виправдання, а блокує доступ до альтернативних аргументів, щоб знизити рівень стресу. І людина починає любити свій вибір просто тому, що вже його зробила. Мозок вимикає спогади про поганий досвід від споживання цукру вночі, аби вберегти себе чи мене від стресу від власної непослідовності.

Практичне значення:

якщо ви довго вагаєтесь між двома варіантами (наприклад, куди поїхати у відпустку), знайте: який би варіант ви не обрали, за тиждень він почне здаватися вам найкращим. Це знання знімає параліч аналізу. Мозок сам «докрутить» цінність обраного варіанту, щойно ви зробите перший крок.

Сучасні дослідники Vaidis & Bran (2019) розглядають когнітивний дисонанс як механізм, що робить психіку адаптивною. Швидка зміна ставлення до здійсненого вибору дозволяє рухатись далі, розвиватись, не застрягаючи в безкінечному аналізі.

Так відбувається механізм психологічного виживання. Якби щоразу при нераціональному, шкідливому рішенні ми відчували напругу, переживали б тривалий стрес, провину, то виснаження нервової системи наставало б ще швидше. Мозок обирає зберігати спокій та економити ресурс, якщо його можна зберегти.

«Ці роботи підтверджують, що раціоналізація – це фізичний процес стирання старої оцінки та запису нової, – пояснює Наталія Наумова. – Мозок буквально змінює синаптичну «вагу» об’єкта. Якщо раніше цукерка була «шкідливою, то в момент дисонансу нейрони перекодовують її як «необхідний ресурс». Це не просто самообман, а біологічне оновлення бази даних для збереження стабільності психіки».

То як бути?

Коли о першій ночі мозок вигадує виправдання, він просто робить свою роботу: намагається зменшити напругу і підлаштуватися під те, що вже сталося. Когнітивний дисонанс – це сигнал про внутрішню суперечність. Його можна використати, щоб щось змінити, а можна, щоб ще раз переконати себе, що все ок. Можливо, наступного разу вийде помітити цю напругу і зрозуміти, чому насправді ви приймаєте саме таке рішення.

Наталія Наумова наголошує, що дисонанс це не «помилка системи», а її інструмент. Ми можемо навчатися як саме з цим обходитися: через зміну поведінки чи через більш витончені форми раціоналізації.