Щотижня ми шукаємо одне життєве питання та досліджуємо разом з експертами, як його пояснює наука. У цьому тексті говоримо про міноритарний стрес.

Ви можете прослухати цей текст у форматі аудіо

 

 

Про що йдеться

Міноритарний стрес – це хронічний стрес, з яким живуть люди зі стигматизованих меншин, наприклад, представники ЛГБТК+ спільноти. Його джерело – не окрема подія, а загальна ситуація в суспільстві: вороже ставлення, дискримінація й невизнання того, ким людина є.

Модель стресу меншин розрізняє два типи стресорів. Дистальні приходять іззовні: дискримінація, насильство, звинувачення самих постраждалих у тому, що з ними стається. Проксимальні розгортаються всередині: постійне очікування відторгнення, ресурс, який щодня йде на приховування себе, і засвоєні негативні установки суспільства, звернені вже проти самої людини. Ми запросили Микиту Карімова, керівника психологічної служби ГО «Інсайт» і психотерапевта, розповісти про те, як це проявляється в житті людей.

Наука про життя —

у вашій пошті

Підпишіться на розсилку «Простими словами» і щотижня отримуйте найцікавіші історії про те, як наука допомагає жити більш якісно

Підписатися


Це не просто тривожні фантазії

Якщо говорити саме про внутрішній (проксимальний) стрес, то це не просто фантазія людини й не те, що часто називають «самонакручуванням». Це наслідок того, як працюють наш мозок і психіка. Для кожної людини базовою є потреба в безпеці. Коли це відчуття порушується, мозок запам’ятовує небезпечні ситуації та намагається передбачити їх у майбутньому. Якщо людина неодноразово стикається з дискримінацією, із часом вона починає постійно її очікувати. Саме цей стан напруження виснажує психіку.

Соціальне неприйняття не просто метафорично «болить»: дослідження показали, що воно активує ті самі ділянки мозку, що й фізичний біль. Коли людина перебуває в середовищі, яке хронічно її не приймає, це може призвести до психологічної травматизації, а також до глибоких змін у самосприйнятті та поведінці. Людина починає коригувати свої прояви та навіть власну ідентичність так, щоби бути прийнятою суспільством і знову відчути себе в безпеці.

Почуття безпеки неможливо створити в собі простим рішенням: «Я не боюся» або «Мені байдуже, що думають інші». Можна ухвалити рішення відстоювати себе, боротися зі стигматизацією чи несправедливими правилами суспільства. Але психіка все одно продовжуватиме перебувати у стані постійного моніторингу оточення на на наявність загроз. Це величезні витрати внутрішнього ресурсу, який за інших умов міг би бути спрямований на розвиток, самореалізацію й інтеграцію власної ідентичності, а не на її постійний захист.

Усі люди мають потребу в надійних і значущих стосунках. Та ізоляція, у яку потрапляють люди з вразливих категорій населення – коли суспільство ігнорує їхнє існування, засуджує чи відкрито переслідує, завдає психіці людини довготривалої шкоди. І велика кількість проблем, які потім виникають на інтерперсональному рівні, має свої корені в суспільних стереотипах та уявленнях, які перешкоджають нашій здатності формувати надійні зв’язки та безпеку.

Кожна людина від самого народження потребує фундаментального переживання: «Я – окей. Світ – окей». Це означає, що мої прояви нормальні, зі мною все гаразд, а навколишній світ достатньо безпечний, щоби будувати довірливі стосунки, розвиватися й відкриватися іншим людям. Коли ця логіка не працює, ми виснажуємося.

Потреба, яка перетворилася на симптом

Коли людина звертається по психологічну допомогу, вона майже ніколи не говорить: «Я страждаю від стресу меншин». Вона приходить уже з його наслідками. Це може бути соціальна ізоляція, депресія, емоційне вигорання, проблеми у стосунках із близькими, тривога, нав’язливі думки, страхи чи фобії. Усе це часто свідчить про те, що якась із базових психологічних потреб людини тривалий час залишалася незадоволеною та згодом почала проявлятися через симптоми.

Мовчання має свою ціну

Орієнтація й гендер – це такі самі частини нашої ідентичності, як і всі інші. Їх неможливо просто відділити від себе, покласти на поличку та діставати лише тоді, коли це дозволено. Будь-яка частина нашої ідентичності – це не просто інформація про нас. Це призма, через яку ми думаємо, ухвалюємо рішення, будуємо стосунки, спілкуємося й обираємо своє оточення.

Навіть якщо людина вирішує приховати якусь частину своєї ідентичності, це не є нейтральним для її психіки. У такому житті вона не може повною мірою бути собою, дозволити собі відкрито проявляти свою особистість і почуватися по-справжньому щасливою.

Саме тут стає помітною нерівність.

Гетеросексуальним людям зазвичай не доводиться навіть замислюватися над тим, чи варто приховувати свою орієнтацію або гендерну ідентичність. Вони можуть відкрито говорити про своїх партнерів, сім’ю, шлюб чи дітей із друзями, родиною чи колегами, не оцінюючи постійно можливі ризики.

Натомість ЛГБТК+ людям часто доводиться перебувати у стані внутрішнього гіперконтролю, постійно оцінюючи, чи безпечно бути відкритими саме зараз і саме в цьому середовищі. Це схоже на життя в постійному режимі оборони, коли очікуєш нападу, осуду або хоча б непроханих коментарів чи порад. Такі повторювані мікротравматичні ситуації поступово формують внутрішній наратив про те, що світ мене не приймає.

Навіть якщо людина проводить велику внутрішню роботу, навчається приймати себе або переїжджає до країни, де ставлення до різноманіття є більш підтримувальним, звичка постійно перевіряти середовище на наявність небезпеки може залишатися з нею ще дуже довго, а іноді й усе життя.

Для трансгендерних людей є ще одна особливість. Вони далеко не завжди можуть самостійно обирати момент камінг-ауту. Будь-яка ситуація, де потрібно показати документи – від купівлі алкоголю до перевірки квитків у поїзді чи отримання будь-яких адміністративних послуг, – може викликати небажані запитання або коментарі. Це ще один щоденний чинник стресу, який потребує додаткових ресурсів і постійної готовності до пояснення чи відстоювання власної ідентичності.

Що допомагає

Передусім – спільнота. Саме слово «прайд» перекладається як «гордість». А гордість є протилежністю сорому. Гордість означає: я приймаю свою ідентичність, я не соромлюся того, ким є. Це допомагає протидіяти сорому, який часто веде до ізоляції та відчуження.

Не менш важливою є соціальна підтримка. Коли я належу до спільноти, це робить мене значно сильнішою особистістю. Коли я один – це лише моя думка проти більшості. Але коли нас багато, це вже спільний голос людей, які підтримують одне одного. Якщо за мною хтось стоїть, мені є на кого спертися. Якщо поруч є хоча б одна людина, біля якої я можу бути собою, це повертає мені відчуття безпеки, прийняття й підтримки. Саме це суттєво знижує вплив міноритарного стресу.

Часто говорять про силу особистості, про те, що людина може витримати будь-які труднощі, якщо достатньо цього захоче. Але на практиці вирішальним чинником дуже часто виявляється саме наявність підтримки.

Тут виникає поняття «обрана родина». Коли людина не знаходить прийняття серед біологічної родини чи друзів, вона знаходить спільноту людей зі схожим досвідом, які стають її обраною родиною. Це місце – фізичне чи віртуальне – стає простором безпеки.

Людині потрібна людина

Ідентичність інтегрується лише через стосунки з іншими людьми. Щоб прийняти й присвоїти собі будь-яку частину себе, нам потрібен зовнішній відгук. Дуже багато залежить від того, яким він буде. Наша психіка надзвичайно чутлива до людських взаємин. Ми шукаємо тих, хто здатен нас побачити, підтвердити наше існування, показати, що з нами все гаразд і що ми маємо право бути собою.

Саме тому так важливо мати поруч людей, які здатні підтримати нас, дати відчуття прийняття й нагадати про нашу людську цінність.