«Виставі треба як мінімум рік, щоб вийти в нуль». Ярослава Кравченко про «Дикий театр» і «Пітьму»

 

Квитки розкупили за 40 хвилин, а після прем’єри на «Сцені 6» буде вісім показів у МЦКМ – це про виставу «Я бачу вас цікавить пітьма» за романом Ілларіона Павлюка. Її поставив режисер Максим Голенко, який зараз очолює львівський Театр Заньковецької, а раніше був художнім керівником «Дикого театру». Тож виставу створили в копродукції двох театрів.

У 2026 році Дикий відзначатиме десять років із дня заснування. За ці десять років команда, серед іншого, випустила 50 проєктів, виступала на близько 30 локаціях, зокрема в держбудівлях, барі та цирку; робила театр сайт-специфік у легкоатлетичному манежі й театр-променад у зоопарку. Зараз продовжують створювати нові формати, наприклад, документальну виставу у вагонах потяга (спецпроєкт «Київ-Невідомість» із Veteran Hub і Наталкою Ворожбит) чи постановку в співпраці з бізнесом («Дуже сумна людина» із Suziria Group), куди вдалося вбудувати рекламу (і зробити це смішно).

 

 

Перед кожною виставою Дикого на сцену виходить його засновниця й директорка – Ярослава Кравченко. Запитуємо, скільки разів вона пропустила свій вихід за весь цей час: «Один раз пропустила, бо була у від’їзді. Час від часу пропускаю, якщо розумію, що прокинулася й сьогодні на нулях і нічого не дам цій залі».

Ярослава Кравченко розповідає Віледжу про «театр нас сьогоднішніх»; вистави, після яких глядачі йдуть на мітинги разом з акторами; ціни на квитки й театральну «тусовку».

«Я бачу вас цікавить пітьма» й «Театр. Ютуб. Секс»

– Після того, як вийшла твоя книжка «Театр. Ютуб. Секс» [у видавництві Stretovych], ти опублікувала відгук читача – попри заяву в назві, там мало сексу. Мені було мало театру! 

– Історія становлення Дикого театру, пошуків, взаємодії з людьми справді набагато ширша, а процеси набагато глибші. У сфері театру я 18 років, навіть більше, якщо рахувати разом із навчанням на театрознавчому факультеті університету імені Карпенко-Карого. Тому так, у книзі вийшла скоріше попверсія для ширшої аудиторії. 

– Не було думок створити не лише книгу, а, наприклад, інсценізацію для вистави?

– Ні. Я ненавиджу режисуру [Ярослава Кравченко вимушено зрежисувала виставу «Худну з понеділка», бо режисерка Тамара Трунова вийшла з проєкту за три тижні до прем’єри].

 

 

Тобто я обожнюю людей, які вміють у режисуру, але для мене це нудний процес, насилля над собою. Одного разу Максим Голенко також витяг мене на сцену, де у виставі «Механічний апельсин» ми з Майклом Щуром мали грати самих себе [Ярослава Кравченко й Майкл Щур були ведучими шоу «#@)₴?$0»]. Це було неприємно. Так само я би не хотіла пробувати себе в драматургії чи інших театральних професіях. Мені краще помити підлогу в гримерці. Це для мене входить у межі того, що вміє робити театральний продюсер, а продюсування в театрі я люблю найбільше.

– Тоді розкажи як продюсерка, як зробити вдалу інсценізацію. Як це вийшло з романом Ілларіона Павлюка «Я бачу вас цікавить пітьма» на 600 сторінок?

– Сучасна драматургія ще не є модною. А романи в нас модні, книгарні публікують топи продажів і продають бестселери, а їхні автори відкриті до діалогу. Тобто ми можемо об’єднувати різні прояви культури: автор написав роман, потім інший український автор створив інсценізацію, український композитор написав музику до вистави й так далі.

Роман Ілларіона Павлюка настільки об’ємний, що звідти можна витягнути будь-яку суть – він може бути про зраду, про гуманізм, про що завгодно. Ілларіон зустрічався з автором інсценізації, Олексієм Доричевським, й озвучив, що для нього важливо. Потім вони окремо проговорювали персонажів.

Словом, якщо в команді є Олексій Доричевський, то інсценізація буде вдала. Він талановитий у багатьох іпостасях – як режисер, актор і як автор інсценізації. Олексій також створив дуже хорошу інсценізацію роману Андрія Сем’янківа «Танці з кістками», але ставитиме її тоді, коли йому дасть змогу робота в Силах оборони.

– Чому ухвалили рішення створити дві версії вистави? [київська та львівська версії вистави відрізняються акторським складом, сценографією й фіналом]

– У державного й незалежного театру все-таки різні фінансові й організаційні частини, різна кухня. До того ж версія, яка вийшла у львівському Театрі Заньковецької, не дуже мобільна. Наприклад, ми не зможемо перевезти до Києва кабріолет. Тому на «Сцені 6» вирішили створити таку декорацію, яка зможе їздити: після лютневих показів у «Жовтневому» вистава поїде Україною та Європою. А потім у кожної «Пітьми» буде свій дім. 

– Ти казала, що ви вже вклали у виставу «Я бачу, вас цікавить пітьма» один мільйон гривень. Коли вона окупиться?

– Якщо говорити саме про київську версію вистави на «Сцені 6» [300 місць], то вона заробила менше, ніж вистава на сто людей – довелося брати в оренду купу додаткової техніки, велика команда, дорогі актори.

 

 

У лютому ми плануємо вісім показів у Жовтневому палаці, але не продаємо квитки самостійно. До нас прийшли організатори з Teatr.org.ua та сказали, що хочуть купити виставу. Скільки саме заробить театр, поки що незрозуміло, бо треба ще дороблювати декорації, а це дорого. Тому, думаю, що в результаті вкладемо більше мільйона. До слова, ми вклали в Пітьму весь бюджет, який у нас був на нові постановки.

Усі вистави, які зараз ідуть у Дикому – це прем’єри останнього року, і вони поки що не відбилися. Виставі треба як мінімум рік, щоб вийти в нуль, лише потім вона починає заробляти. Тому поки що в нас фінансова діра. 

Вісім показів підряд у «Жовтневому» вийшли через шалений запит. Мрію про таку систему, що працює на Бродвеї: щоби була можливість на місяць забрати акторів у репетицію [актори Дикого грають в інших театрах, тому треба постійно суміщати графіки], а потім просто відпрацювати місяць, і в тебе є гроші ще на кілька місяців життя. По-перше, там усі грають у хорошій формі, нема такого, що грав місяць назад, а потім згадуєш текст. По-друге, це ексклюзивно: місяць гастролей, а потім проєкт закривається, і ти робиш новий. Здається, ті, у кого так виходить, це «МУР».

Скільки коштує створити виставу й купити квиток у театр

– Що входить до вартості квитка в Дикий театр?

– Велика частина – гонорари акторам і цехам. Я ходжу в магазин і бачу, скільки коштують продукти. Тому для мене важливо підіймати гонорари акторам. Щоб вони, відпрацювавши одну виставу, мали змогу хоча би раз сходити в магазин. 

Також левову частку займає оренда сцени й технічне забезпечення. Під час відключень світла ми також орендуємо генератор. Крім того, ще треба заплатити роялті авторам, податки й комісію провайдерам, через які ми продаємо квитки. Близько 7% від валу – це рекламний бюджет вистави. У сухому залишку – 15%. А ще треба акумулювати кошти для наступних вистав. 

Максимальна ціна за квиток на прем’єрну виставу – півтори тисячі гривень. Ми змушені триматися в межах цінової політики державних театрів, бо це – ринок. Хоча наш продукт коштує дорожче, а рівень сервісу, на жаль, буває гірший: на «Сцені 6» незручні стільці, там холодно, то ліфт не працює, то бар. Тобто люди платять не стільки за сервіс, скільки за наші творчі пошуки.

 

 

Оренда не «Сцени 6», а, наприклад, сцени Театру на Подолі, який має таку саму кількість місць, обійшлася б удвічі чи втричі дорожче. Тоді й квитки мали би бути дорожчими, по 3–5 тисяч гривень. Або ж ми маємо працювати в мінус.

– Як Дикий театр працює з роялті авторам – режисеру, драматургу, художнику, композитору?

– По-різному. Є гонорарна система, а є відрахування від прибутку, або ж комбінована – гонорарна й відрахування. Тобто, грубо кажучи, я приходжу до режисера чи режисерки й пропоную «червону» чи «синю таблетку». Можна або зараз обрати гонорар, умовно, 50 тисяч гривень, або ж відсоткове відрахування, але тоді людина більше зацікавлена в тому, щоб вистава була гарної якості та розділяє ризики, що вона не стане комерційно успішною. У такому разі автори отримають, умовно, 2000 гривень через три покази, а якщо вистава «не піде», то четвертого показу вже може й не відбутися.

– І що частіше обирають автори?

– Зараз автори здебільшого обирають гонорар. Але як режисерка «Худну з понеділка» я обрала авторський відрахунок, і дуже не пожалкувала, бо вистава виявилася популярною. Максим Голенко також завжди працював за відсоток, бо він ставить успішні вистави. 

«Лише за цей рік ми поставили сім вистав, ніби з переляку»

– У тебе з театром, цитую, «були періоди фльору й безтурботності, були кризи, був абьюз, було бажання піти». Але ти завжди поверталася. Який період зараз?

– Коли Дикий театр починався, то це було схоже на закоханість. Тебе просто накривають ці гормони щастя, воно несеться й ти такий: «Вау!» Не помічаєш деталей і побуту, бо все компенсує новизна.

Якщо в перший рік існування театру я просто брала валізу з декораціями й ми з акторами приїздили «газелькою» на певну локацію, то ще через півтора року Дикий настільки розрісся, що це стало нас прив’язувати до певного місця – уже неможливо було зберігати декорації в підвалі в мого знайомого. 

Тоді почався період «зйомних квартир». Це саме той час, коли ми побудували «Сцену 6», я про це розповідаю у книзі [ініціаторами створення «Сцени 6», крім Ярослави Кравченко, були режисер Сергій Перекрест, культурний менеджер Володимир Шейко, який згодом очолив Український інститут, журналіст Олексій Ананов і «Довженко-центр»]. 

 

 

Тоді виявилося, що за побутом треба стежити. Спочатку ми довго притиралися до приміщення, купа людей допомагала нам вимивати та прибирати всі кімнати, а потім виявилося, що гравці на ринку не можуть собі дозволити знімати цю сцену. Станом на 2017 рік оренда сцени на 300 місць коштувала 8 тисяч гривень. Це дуже мало. Ми хотіли зробити її доступною, а в результаті зробили так, що вона почала працювати в мінус. Ми розраховували зробити зі «Сцени 6» дім для незалежного українського театру, у який ми хотіли кликати багато гостей, а потім зрозуміли, що їх не так багато, як хотілося би.

Це був один із найважчих періодів у моєму житті, коли довелося ухвалювати непопулярні рішення [зараз «Сцена 6» перебуває під управлінням «Довженко-центру»]. 

– А зараз? Спокійніший період?

– Навпаки. Нещодавно я ходила на подкаст «Станція «Театральна», і в коментарях під відео побачила коментар, який мене дуже зачепив – правдивий, але водночас дуже образливий. Людина написала, що Дикий на початку справді був диким, а зараз, коли інші театри попідтягувалися, він не такий уже й дикий.

Коли ми перестали співпрацювати з Максом Голенком як із художнім керівником та ідеологом, то в якийсь момент я лишилася одна, мені не було з ким генерувати ідеї. Але далі я зрозуміла, що цінність Дикого була не лише в якісних і провокативних виставах Голенка, його таланті, а в тому, що ми ставимо про нас сьогоднішніх. 

Лише за цей рік ми поставили сім вистав, ніби з переляку [усміхається]. Востаннє таке було, здається, у 2019 році, тобто це рекордна кількість. І це вистави про людей, вони йдуть від моїх цінностей і від мого бачення проблем у суспільстві. Так, в одній може бути гірша декорація, в іншій – слабша режисура. Але я розумію, що ідейно вони всі дуже важливі. 

 

 

Тому зараз неспокійний період, знову період пошуку. Я зараз дуже часто зустрічаюся з режисерами. Також часто раджуся з Наталкою Сиваненко [режисерка, яка працювала в Дикому театрі, в Одеському імені Василька, львівському Театрі Заньковецької, а також у Молодому]. Вона зараз у декреті і її нудить від театру, але якщо є ідеї, ми їх обговорюємо. Наприклад, зараз я хотіла би залучати до театру не зовсім театральних людей.

– Ти маєш на увазі з кіно й інших галузей культури?

– Так, розкажу, коли буде результат. Але не лише з кіно. Мені хотілося би більше режисерських дебютів від покоління 22–30 років. Наприклад, нещодавно мені написали дві молоді режисерки, які чомусь ідуть у класику. Хоча мені здавалося, що молодому поколінню хочеться провокації та сучасних текстів.

– «Зумери» нудніші, ніж здається.

– Але я піду до «зумерів». Грубо кажучи, ми коли стартували з Диким, то в театрі правило покоління «бумерів», туди лише заходило покоління «міленіалів». Зараз міленіали виросли, тому треба знову йти до нового покоління.

«У «Механічному апельсині» актори виходили на поклін із плакатами «Аваков чорт» і «Волю Стерненку». А після цього разом із глядачами їхали на Банкову»

– Ти кажеш, що вистави Дикого – про нас сьогоднішніх і про те, що з нами відбувається. Що в повітрі зараз?

– Абсолютна неможливість планувати своє життя, постійний стрес і вигорання. Думаю, якщо поставити українця поряд із європейцем і порівняти їхню нервову систему, то в українця будуть якісь зміни на генетичному рівні. Але ми продовжуємо гратися в нормальність і після ночі обстрілів кажемо: «Так-так, усе нормально, запізнююся на 5 хвилин». Ми продовжуємо гратися в корпоративну етику. Продовжуємо відстоювати демократичні цінності, але вбиваємо інших людей (ворогів, звісно), щоб вижити. Оця дуальність світу – це тема, яка хвилює мене щодня, а також хвилює людей. Вона і є в повітрі.

– Для мене є ще якийсь постапокаліптичний вайб.

– Так, я згадую нашу виставу «Володар Мух», яку ставив Іван Шаран [це режисерський дебют актора]. Для мене це постановка про межу людяності. До якого моменту працюють наші цінності? Що має відбутися в житті, щоб ти почав їх ігнорувати, або в які моменти ти не можеш їх застосувати, якщо йдеться про виживання? Наскільки міцна твоя людська прошивка?

У виставі багато кодів, які не завжди зчитують глядачі. Попри це, в Україні не так багато настільки технологічних вистав [у постановці використовують, зокрема, онлайн-проєкцію з камери, що стежить за героями вистави і є окремим її персонажем – оком Великого Брата]. 

– Зараз часто говорять про терапевтичність театру. Як до цього ставишся, скептично чи ні?

– Для мене як для глядачки найцінніше – це чесність. Я ненавиджу, коли актори кричать. Хоча в нас у «Кицюні» всі кричать, але там треба [усміхається].

 

 

Також для мене важливо, щоб вистава поставила би бодай одне запитання, яке, можливо, мене не змінить, але дасть мені про себе подумати в якомусь іншому ключі. Грубо кажучи, на терапію я ходжу для того, щоб мені поставили запитання, які дадуть мені змогу проаналізувати себе по-іншому, відкрити той бік, який я в собі не бачу чи не хочу бачити. Це важливо й у театрі.

Більше я на театр жодних функцій не покладаю – виховних, терапевтичних, розважальних.

– «Дикий театр» уже говорив на багато тем, починаючи від плюс сайз і завершуючи домашнім насильством чи сексуальними домаганнями, як-от у «Методі 46». На які теми хотілося би ще поговорити, але поки що не вдається?

– У нас є вистави, після яких усі йшли на мітинги. Наприклад, у «Механічному апельсині» актори виходили на поклін із плакатами «Аваков чорт» і «Волю Стерненку». А після цього разом із глядачами їхали на Банкову.

Для мене театр важливий як політичний інструмент, у театрі ми можемо говорити на будь-яку суспільну тему. Попри мій внутрішній радикалізм, у воєнний час я стримуюся й уникаю політичних тем. У часи війни наче є суспільний договір давати владі трохи більше повноважень. 

Але якщо влада ще більше буде втручатися в персональне життя й перетинати межу, то Дикий знову стане інструментом, який буде збирати людей, об’єднувати їх і доносити їм те, чого вони не розуміють. 

Також мені дуже хотілося би комплексно поговорити про українську жінку – як вона все вивозить. Є жінки, які пішли служити. Є ті, які залишилися, але повністю забезпечують сім’ю й утримують бізнеси, а мають ще вивозити самих себе.

Поки що ми не можемо дозволити собі, як у Європі, створювати вистави, які лише досліджують рівень тілесності й інтимності, чи екологічні проблеми, чи загрозу астероїдів. Зараз я сприймаю театр як турнікет. Якщо є велика відкрита рана, то насамперед турнікет треба накладати туди. А потім, можливо, з’явиться простір для більш тонких тем.

– Ви часто додаєте в уже готові вистави відсилання до новин. Що пригадаєш з останнього?

– Такі місця є в кожній виставі. Наприклад, у виставі «Піна днів» [від режисерки Наталки Сиваненко] ми додали «похорони в стилі Міндіча».

– До речі, чому виставу зняли з репертуару?

– Має бути ще гарна відеоверсія вистави, ми вже над нею працюємо. 

Загалом ми оновлюємо репертуар, якщо вистава, на нашу думку, застаріла; коли є технічні проблеми з авторськими правами, або ж якщо хтось із команди розлюбив. «Піну днів» вів по світлу Руслан Березовий, а коли він звільнився, то ми ніяк не могли якісно ввести нового художника по світлу. Виставу потрібно відчути – це важливо, бо не вийде лише працювати за партитурою. Також Павло Шпегун, який грає у виставі, зараз має більше ролей у театрі, тому йому стало важче поєднувати. Тобто тут кілька причин.

Більшість вистав у нас живуть три-п’ять років у репертуарі. З довгожителів залишилися «Квіти для Елджернона», «Гей-парад» і «Кицюня». 

 

 

У нас є глядачка, яка бачила «Кицюню» 15 разів. Може сказати нам: «Оцей актор сьогодні погано тримає ансамбль, тому історія робить перегин». Тобто є глядачі, з якими можна поговорити про контекст із відстані десяти років.

Не в тусовці 

– Ти часто кажеш, що не в тусовці. Водночас протягом довгого часу працювала в Молодому театрі й у Театрі Франка, і, здається, що таки в тусовці. Чому так кажеш?

– Думаю, мене не люблять. Якщо ти незалежний театр, то маєш просити, а я ненавиджу просити. Я плачу за кожну людину, за кожну хвилину, за приміщення, за все, і це дає змогу заробляти та платити податки. Державні театри не мають самі заробляти ці кошти, але однаково ниють. 

Коли Євген Нищук [теперішній очільник Театру Франка] був міністром культури, він декларував, що допомагатиме незалежним театрам. Але коли ми захотіли показати «Пітьму» на сцені Театру Франка, то нам там не знайшлося місця. Не безплатно, за гроші.

У Дикого ніколи не було преференцій від державних структур. Я бачила, як багато часу в державному театрі займають плітки і якісь інтриги всередині, тож дуже хотіла зробити театр, де люди просто чесно роблять свою роботу та розходяться, бо в них є своє життя, яке вони готові жити. Тому я, мабуть, не в тусовці та часом відчуваю себе одинокою у професійному плані, хоч і не дуже від цього страждаю.

– Як колишня SMM-ниця як оцінюєш те, як театри себе просувають зараз?

– Мені дуже подобається «Театр у контексті» від Малого театру, тобто поєднання вистав із лекціями, які розширюють світогляд і глядачів, й акторів. У них класні колаборації. Якби в мене була якась стабільність зі сценою, то я теж таким би займалася. 

Прикольно відпрацьовує TikTok Рівненський театр. Гарні редизайни відбулися в Театрі Франка [від креативної агенції Angry] та у львівському Театрі Заньковецької [від Happy Design Agency].

Точно можу сказати, що в Дикого зараз поганий SMM, на двієчку з половиною з п’яти. Цим немає кому займатися, треба знайти людину.

– Скільки загалом зараз людей у команді Дикого?

– Двоє «в штаті», десь близько 10 в технічно-організаційній команді. Також близько 100 акторів приходять під вистави.

– З державними зрозуміло, а як Дикий взаємодіє з іншими незалежними театрами?

– Були періоди, коли з незалежного театру залишався тільки Дикий плюс два. Зараз їх багато й вони роблять матеріал різної якості. 

 

 

У Дикого був проєкт «Теж дикі», коли я вирішила возити в Київ театри з інших міст, наприклад, харківський театр «Нафта». Мені дуже подобається те, що вони роблять, але ми рухаємося по-різному.

Загалом уже було десь п’ять спроб об’єднання незалежних театрів. Наприклад, у 2018 році ми хотіли створити Гільдію незалежних театрів, і я тоді була головою цієї асоціації. Ми провели класне дослідження – скільки в нас державних театрів, скільки незалежних, яке фінансування. Далі тричі зібралися, а вже на четвертій зустрічі посварилися та поділилися на п’ять різних груп. Дуже важко об’єднати театралів і визначити, за якими параметрами це робити. Хто бідніший? Чи хто кращий?

Поки що ми нічого не можемо для себе вимагати, бо нас ніби немає. У юридичній площині ми досі ФОПи, ТОВи та ГО. Звісно, було би класно, якби була державна політика, і незалежні театри могли би, наприклад, отримувати 10% знижку на оренду сцени державного театру. Але поки що, мабуть, знову починати цю боротьбу неактуально. Зараз є можливості подаватися на гранти, співпрацювати з бізнесами. Це те, що допомагає триматися на плаву. Але не експериментувати.

Колись у мене була мрія об’єднати незалежні театри та зробити їх суб'єктними, помітними, щоби була якась допомога від держави. Також була мрія очолити державний театр, показати, як він може працювати та заробляти. А потім я зрозуміла, що ці мрії коштуватимуть мені занадто багато ресурсу та років. Зараз я вирішила сконцентруватися лише на роботі Дикого, ну і, звісно, досі мрію про своє приміщення для нього.