Український стендап-комік Сергій Ліпко випускає один сольник за іншим, а паралельно несе службу кореспондентом на каналі «Армія TV». У форматі авторських скетчів він знімає репортажі, веде стріми й записує програми про різні бойові посади (від водолаза до артилериста) та види озброєння. 

«Я намагаюся спростити подачу для людей. Звісно, я можу сидіти з авторитетним лицем і говорити про стартову швидкість вильоту кулі даної одиниці озброєння, але кому це буде цікаво, крім моєї матері? Хочу бути перекладачем, конектором між військовим і цивільним», – розповідає він Віледжу.

У перервах між службою комік працює над власним матеріалом. Три місяці тому на YouTube-каналі «Підпільного» вийшов сольник «Бездоганно і неухильно», а наприкінці листопада й у грудні він уже виступив у КАІ та Будинку кіно з новою програмою, «Сили та засоби». Говоримо з Ліпком про лагідну мілітаризацію в «Бездоганно і неухильно» (а також без спойлерів згадуємо «Сили та засоби»), «воєнний стендап», гумор на курилці й конект між військовим і цивільним.

– Після сольника «Бездоганно і неухильно» ти вже встиг виступити з новою програмою, «Сили та засоби». Розкажи, як ти зараз працюєш із матеріалом, і як багато часу на це все йде, враховуючи те, що паралельно несеш службу в армії?

– Перший після початку повномасштабної війни сольник [«Водій НомерОбслуги», або «Стендап у бомбосховищі», бо саме там його записали – ред.] ми організували буквально за добу. Я тоді був уночі на посту й швиденько склав його в голові: нову, яку створив тут і зараз, й «обкатану» частину. Я думав, що провисне все нове, а перевірене сподобається. Вийшло навпаки – актуальні жарти, написані позавчора, «зайшли» більше, ніж приколи про психотерапевтів, написані в цивільні часи. Утім, проблема актуального гумору в тому, що він швидко втрачається. З жартом про стосунки між чоловіком і жінкою можна виступати на корпоративі й через 40 років, а актуальне – це фіксація певного періоду життя. 

Наступний сольник був у МЦКМ. На афіші та квитках навіть було вказано, що є така ймовірність, що я не зможу приїхати [з фронту – ред.], і замість мене виступлять інші коміки. Робоча схема: я беру відпустку та кров із носа – аж нудить від стендапу – пишу його цілими днями. Натомість «Бездоганно і неухильно» я писав найдовше з усіх програм, бо вже був в «Армії TV», а не в бойовому підрозділі. Коли взяв відпустку, щоб «добити» сольник, то було готово вже 50–60% матеріалу – небачена розкіш. Коли вкладаєш у це більше часу, то жарти, мушу визнати, заходять краще. Але це не тільки про сам матеріал, а й те, як ти його проговорюєш, як поводишся на сцені. Проблема в тому, що кілька разів проговорити сольник у швидкому темпі – це чотири-пʼять годин, а в армії неможливо це втілити, бо постійно хтось заходить чи «нарізає» якісь задачі.

Війна дає жахливі емоції, але це також унікальний досвід. Тому стендап дає відчуття безпеки – я ж не помру, виступаючи на цій сцені. Я можу зробити сольник із підготовкою в один день і значно менш стресово, ніж зʼїздити на один виїзд. Зараз я кореспондент в «Армія TV» і в мене більше часу на творчість. А коли був концерт у МЦКМ, то, памʼятаю, як уже темніє, долітають останні «вильоти», ми сідаємо в машину та їдемо в ніч, щоб уранці я був у Києві. А зараз я вже не в окопі, тому, будь ласкавий, постарайся попрацювати над матеріалом. Найважче писати в порожнечу. Коміки виступають на вечірках і знають, що працює, а що – ні. Я можу лише гіпотетично прогнозувати, як цей жарт зайде. Хіба що забігати в «Підпільний» і попроситися на 10 хвилин виступити. Тоді речі, які мені здавалися класними, впираються в нерозуміння, і я щасливий, бо тепер можу це переписати. Ще складність у тому, щоб написати такий стендап, який «пробʼє» навіть крізь монітор, бо відео зазвичай убиває атмосферу.

– У «Бездоганно і неухильно» ти говориш, що потоплення крейсера «Москва» відчувається так, ніби це було у 2005 році, а не 2022-му – настільки швидко зараз летить час. У нас на роботі є традиція наприкінці тижня розповідати хороші новини. Найчастіша відповідь: «Не пам'ятаю, що відбувалося вчора, який там тиждень». У тебе теж так?

– Теж не знаю, який там день. Інколи здається, що сходжу з глузду. Один день схожий на інший. Але це прекрасно, бо коли випрацьовуєш рутину, час іде швидше. Повністю стирається чутливість. Я забув навіть, яке запитання було зараз, не те що який сьогодні день.

– Стендап допомагає бодай якось відрефлексовувати події?

 

– Стендап завжди був тим, що мене тримає. Ще з часів строкової служби я мріяв, що коли «дембельнуся», то писатиму жарти навіть у патрулях. Дійсно, це спосіб усе це відрефлексувати через гумор. Допомагає не тільки тобі, а й людям із підрозділу, які чують історії про себе, події, які вони пережили. Для них це також вихід у нові мультивсесвіти. Але, як зазначила одна з глядачок на одному з моїх концертів: «Сергію, хороші стендапи, але дуже багато про армію, про війну». Памʼятаю, як після першого концерту в МЦКМ «підпільники» казали, що це вперше комік приїжджає з війни, жартує і їде назад на війну. Мовляв, це історично, треба робити англійські субтитри. Потім цей же комік знову приїжджає й розповідає вже про Бахмут – теж історично. Але потім стає настільки багато military-контенту, що стендап стає однотонним, «типовий воєнний стендап від воєнного стендапера». Я не можу писати щось інше, бо це моє життя.

 

Про «воєнний стендап» і лагідну мілітаризацію

– У тебе є страх, що Сергій Ліпко-військовий остаточно «зрісся» з твоїм образом коміка?

– Точно не «зрісся» зі мною. Я ж знаю, що деякі стендап-коміки інді кажуть: «Ліпко – ну це ж понятно, комік для воєнних». Дайте мені демобілізуватися, ходити на подкасти й шоу, робити все, як я хочу й бачу, дайте мені час у моєму розпорядженні, – і ви побачите «коміка для воєнних». Я пишу військовий стендап, бо зараз я військовослужбовець. Це певний обтяжувач, бо треба вміти працювати з таким матеріалом. Я впевнений на 200%, що якщо повернуся до цивільного життя, то зможу «топити педаль у підлогу» по максимуму. Як мінімум, бо я скучив за цивільним гумором. Я можу написати цивільний стендап-концерт, але він буде не надто щирий, бо я вже не надто в цьому орієнтуюся. Суть у тому, щоб розповідати те, що ти знаєш. Стало важче фільтрувати те, що говорю. Коли ти ще буквально вчора міг вмерти та приїжджаєш сюди, то які до тебе запитання – ти відбув ротацію й розповідаєш, що пережив. Але позиціювати себе як «воєнний стендап-комік Сергій Ліпко» в часи, коли піхотинці сидять по 150 діб на позиції… Це було б нечесно стосовно побратимів. Треба шукати органічні для себе теми, тому зараз у мене й історії трохи інші, а у військових на передовій щоденна війна, війна і ще раз війна. Водночас стендап – це також «розпайка» людей.

– Я із сольника «Бездоганно і неухильно» маю такий висновок: не треба боятися бути ближчим до війни (долучаючись до війська), бо інакше війна наблизиться впритул до тебе. Десь так?

– Класно, що ти це зчитав. Так, завжди треба щось закладати. Це можна робити в лоб, а можна легенько. Я все ще сподіваюся, що хтось почує та зрозуміє, що просто весь цей час був не в тому оточенні, не був достатньо поінформованим. Я сам тривалий час жив у російських наративах, колись робив стендап російською, не належав до активної української спільноти. Потім – потрошку, потрошку… Коли бачиш агресію у спільноті, то думаєш – ну нафіг воно треба, мені тут не раді. Тому не хочеться сильно агресувати.

 

   

Якщо ти у 2025 році досі не у війську, це не значить, що ти лошара. Боротьба все ще триває, і ти можеш до неї долучитися. Це недописана книжка

   

 

– Це досить людяний підхід, ще й зважаючи на демографічну ситуацію у країні – треба боротися за людей, які досі можуть допомогти, а не виштовхувати їх із цього процесу.

– З одного боку, так. А з іншого – є ж нероздуплені просто капець. Саме тому й техніка «льоду й полумʼя»: в одному стендапі жорсткіше, в іншому – лояльніше. Питання ж і в тому, який образ цього умовного «ухилянта» ти малюєш: це тіп, який просто був в іншому середовищі, а зараз ти йому пояснюєш і він каже: «Блін, стільки часу згаяв – пробачте мене, мужики, за те, що не був в АТО. Вриваюся!» А це ж може бути й мразь, яка днями сидить у коментарях і пише, що, мовляв, «ніхто нікого нікуди не посилав». Важко узагальнити, бо це веде до поверхневої оцінки, а хочеться якось детальніше у всьому розбиратися.

– У «Бездоганно і неухильно» використовуєш «лід» чи «полумʼя»?

 

   

Це пряничний пряник, солодкий імбирний чай, та що там – у «Бездоганно і неухильно» я прямо з руки годую. Кажу: приїжджайте у Краматорськ, тут навіть фільтр-кава є. Максимально лагідно мілітаризую

   

 

Можливо, найбільш жорсткі стендапи ще попереду. Я ж не кажу, що я завжди буду в цьому підрозділі, де я служу зараз.

– А «Сили та засоби» [новий сольник Сергія Ліпка – ред.]?

– У «Силах та засобах» я якийсь егоїстичний, там трохи більше про себе. Нехай люди дивляться й самі роблять висновок. Там кожен точно знайде щось для себе.

 

– Ставиш собі якусь вищу мету, роблячи сольник? Мовляв, зараз хочу донести цей меседж, а зараз – цей. Чи в умовах нестачі часу це йде на самотік?

– Мета завжди стоїть. Коли виходиш на сцену, то людина в залі має розуміти, нащо ти виперся. Чи є тобі що сказати? Я, наприклад, можу викласти в соцмережі фрагменти військової роботи – репортаж, де ми стріляємо з гармати, а потім стріляють у нас і ми тікаємо у бліндаж, усе сиплеться. Але фрагмент із приколом про армію «залітає» значно краще, ніж якісний репортаж, бо люди втомилися. Тому такий гумор – це спосіб доносити цю саму інформацію, але інакше – людина може й не помітити, що вона дізналася щось нове про військо зі стендапу, а потім і репортаж дивитися легше.

 

– А як говорити з людьми про війну? Ті ж «2000 метрів до Андріївки» входять у короткі списки «Оскара», але досі є люди, які не йдуть на фільм у кінотеатр, бо він може викликати негативні емоції…

– У цьому наше надзавдання – лояльно доносити людям інформацію про війну, зробити так, щоб люди слухали, дивилися. Якщо не дивишся умовні «2000 метрів до Андріївки», то я, на жаль, не зможу зробити це так, як Чернов – я можу лише трошки. Якщо людина купила квитки на стендап, щоб провести вечір, то через гумор це може стати містком, конектом між військовим і цивільним. Сидиш, смієшся – і гоп, трошечки нагадали тобі про війну.

– Як працюєш із назвами сольників?

– Спочатку я не придумував назви взагалі. Перший був «Стендап у бомбосховищі», другий – «Стендап у МЦКМ», третій – «Стендап у Будинку кіно». Потім локації почали повторюватися, і довелося вигадувати назви. Має бути якась військова «пасхалочка». Першим таким був «Складний, але контрольований стендап-концерт». Наступні – «Бездоганно і неухильно» й «Сили та засоби». Багато хто каже, що «Бездоганно і неухильно» – це щось про «ухилянтів», але це не про те. Коли в 12 років приходиш у військовий ліцей, тобі дають зошит і пишеш: «Військова дисципліна – це бездоганне й неухильне дотримання всіма військовослужбовцями правил і вимог, встановлених статутом…». Назва «Бездоганно і неухильно» має цей глибокий армійський дух, це така «пасхалка», хоч зараз багато з тих, хто долучився до армії, не знають, що це таке – і слава богу. Так само я колись думав назвати стендап «Фарлеп і чарунка». Дружина іноді каже, що не знає цих термінів, але прикольно звучить.

Про жарти на курилці, накрут і «розпайку»

– Ти згадав про навчання у військовому ліцеї та шлях до служби. Ти вже давно занурений у ці процеси, тому цікаво, чи бачиш ти докорінні зміни в армії? Якщо, наприклад, узяти останні чотири роки – чи навіть більше, з часів навчання в ліцеї.

– Є «Армія+» – можна онлайн замовляти відпустки, писати рапорти, є навіть QR-коди на знижки й так далі. Це вже сприймається, як щось, що було завжди, але ж ні. Усе диджиталізується. Це варто було зробити раніше, бо коли на фронті «пожежі», не виходить сказати, що «Армія+» всі проблеми вирішила. У 12 років я прийшов у ліцей і кажу: «Я хочу бути офіцером». Потім розумію, що таке військо, і такий – ні-ні-ні, я із цим мати справи не хочу. Потім у 2014-му приходить повістка, служу 18 місяців і думаю: «Ой-ой-ой, ні, дякую, друзі». Настає 2022 рік. Завдяки комбінації диджиталізації, глухої оборони й лицемірної атаки [жарт із сольника Ліпка – ред.], це найкраще, що зараз може мати військовослужбовець. Унікальний час, коли на фронті стріляє Archer [шведська 155-мм самохідна артилерійська установка – ред.] і 122-мм 2С1 «Гвоздика». Так само і з різними поколіннями, які воюють пліч-о-пліч.

– У «Бездоганно і неухильно» ти також жартуєш про те, що керівництво підрозділу може переживати, щоб ти, мовляв, не ляпнув зайвого, щоб потім не довелося підписувати журнал про заборону стендапу. Це загалом фантастична ситуація? І як працює твоя самоцензура в цьому контексті?

 

– Я вмію працювати з інформацією, умію себе редагувати. Я чудово розумію, що таке армія, що можна говорити, а що – ні. Скажімо так: коли у 2016 році в одному телешоу я виграв гроші, розказуючи жарти про службу, то потім мав серйозні проблеми. Але це дало мені розуміння. Поки що запитань до мене ніяких не виникало, і я не знаю, чого б вони мали виникнути – я все роблю правильно, багато в чому «згідно-відповідно». У «Силах та засобах» я розповідаю, що проблема не в тому, про що б пожартувати, а в тому, про що можна пожартувати. Армія накладає певні обмеження. Саме тому хочеться передати вітання людям, які вважають, що це так легко – треба просто піти в армію, і стендап-карʼєра піде. Ласкаво просимо, спробуйте.

 

– Як у війську реагують на те, що ти ще професійно займаєшся стендапом? Зразу ж намагаються пожартувати про це?

– Так, усі зразу кажуть, що ця історія потрапить у стендап.

 

   

Це велика втрата для української комедії – що багато військових так смішно жартують на курилці, але через службу не можуть вийти й розвалити зі сцени. В армії стільки людей, які не вміють працювати з комедією, але вони настільки інтуїтивно смішні… Я ще не зустрічав смішніших людей, ніж в армії

   

 

Володимир Хропко, мій побратим, який, на жаль, загинув, – це найкращий сторітелер, якого я коли-небудь бачив у своєму житті. Він був настільки смішний й органічний дядько… Розповідав історії краще за будь-якого професіонала. Якби я міг, як айтівець, розкласти ці жарти на код і зрозуміти – ага, тут він дає три сетапи та зразу чотири панчлайни. Але ні, я не можу розкласти ці жарти на код. Забери цю людину – і цього жарту не існуватиме, ніхто його ніколи не розкаже їх так, як він. Це якась магія. 

– Чим зараз надихаєшся? З українських чи закордонних коміків.

– Зараз узагалі не дивлюся коміків. Подобається стендап моєї дружини [комікеси Насті Зухвалої – ред.], тому дивлюся його. Мені завжди цікаво, як комік починає й закінчує виступ. Дивився фрагменти Єгора Шатайла – сміявся. У нас коміки говорять: «Бачив ранній концерт Карліна…». Я майже нічого не бачив. Зараз немає стендап-коміків, на яких я хочу бути схожий. Є, наприклад, бізнес-моделі, які хотілося б утілити. Я розумію, як працює стендап, а надихаюся солдатами Сил оборони, які під сигарету розказують свої найкращі історії.

– Залучаєш до «прогону» жартів свою дружину?

– Ні, не проганяємо й не докручуємо разом. Іноді можу розповісти якусь ідею, потім це обговорити. А іноді розумієш, що дружина прийшла втомлена теж з якогось виступу, для неї це теж робота. Утім, її думка для мене дуже важлива, я їй довіряю. Буває, залітаю на 10-хвилинний стендап у «Підпільний», і, якщо вона його бачила, то каже, що молодець, ось тут і тут було смішно. Це мотивує.

– Ти згадав Єгора Шатайла, і в мене його гумор асоціюється з максимальним накрутом. Зараз турбулентний час і через постійні атаки росіян, і через ситуацію на міжнародній арені. Зараз накрученість уже на найвищому рівні, чи ще є куди рости?

– Я завжди можу ввімкнути запобіжник, на короткий час просто забити на якісь новини. Такий собі інгібітор твоїх емоцій. Але цим не можна зловживати, бо треба бути в курсі всього, щоб не було, мовляв, «а я поза політикою й дивлюся тільки про міграцію мавпочок». Іноді відчуваєш, що все – помиральна яма. Прикол зневіри в тому, що ти ніколи не знаєш, чи вона вже настала. Минає рік, і ти думаєш – так я ще бодрячком тримався.

 

   

Зараз ми з тобою зідзвонюємося, маємо інтернет, але може бути смішно говорити про зневіру зараз, якщо ми сидітимемо в бомбосховищі після ядерного вибуху чи зустрінемось у боротьбі на ножах за залишки сардин, і я тоді скажу: «А памʼятаєш, як я казав, що то була зневіра?

   

 

А це були хороші часи – я тоді ще дихав чистим киснем».

– Як у «Бездоганно і неухильно»: «Вау, діду, ти бачив небо!»

– Так-так.

 

– Скоро Новий рік, і зазвичай це час для рефлексії, підбиття підсумків – ми вже говорили, що час летить так швидко, що треба простір, щоб якось це все усвідомити. Ти якісь підсумки для себе вже підбивав?

– Як почалася повномасштабна війна у 2022 році, так досі живу в тому часі. Як я казав на одному з концертів, мені ніби досі 27 років. Це раніше – новий рік, підсумки, плани на наступний. А зараз… Грудень – треба планувати ротації на січень, думати, хто поїде і на який напрямок, планувати, що нове зняти. Думати про новий сольник – яким він буде та скільки грошей вийде задонейтити, чи буду я в цьому ж підрозділі… Рутина монотонна, але ти хоча б рівно дихаєш. А зараз різдвяні свята – десь треба буде занести якусь довідку, десь щось терміново переслати, щось там не працюватиме… Мені треба просто робочий понеділок. Немає підсумків. Кінець місяця – значить треба планувати операційні завдання на наступний.

 

– А як щодо стендап-індустрії? Після початку повномасштабного вторгнення стендап почав стрімко розвиватися, але зараз ніби трохи сповільнився. Що думаєш про це?

– Я сильно випав з індустрії. Мені важко дивитися, як коміки жартують жарти з 2021 року. Ну як так? Хіба в тебе в житті нічого не змінилося? Важко від того, що глядач сміється із цих жартів. Це свідчить про те, що ні в коміка, ні у глядачі нічого не змінилося за цей час у житті. Дуже хочеться глянути на молодих коміків – виявляється, у нас їх так багато! Я так випав з індустрії, що не знаю, який середній чек за вечірку, скільки комік отримує на корпоративі, які клуби зʼявились, а які – зникли. Бачу звіти Василя Байдака на купу мільйонів і «Палац спорту». Бачу, що Настюха [Зухвала] у тур зʼїздила й зібрала. Український стендап отримав довіру від глядача, і треба її виправдати.

Фото: «Підпільний стендап»