«Кам’яні вишиванки» та Дніпро в серці міста. Нова Каховка очима архітекторки Лізи Євсеєвої

Коли зростаєш серед архітекторів, то вже змалечка розумієш, що це не просто фах, а стиль життя. Мій дідусь був архітектором, моя мама архітекторка, її сестра також. Коли черга дійшла до мене, вибір був очевидний. Навіть брат, який спершу впирався та вступив до КПІ, через три роки те навчання кинув і пішов на архітектурний.

Скульптор Сергій, з перших днів повномасштабної війни в ЗСУ, реставрує орнаментальне панно, 2021.

Палац культури уособлював життя всієї Нової Каховки. Через це місце пройшла, мабуть, більшість мешканців, адже там проходили концерти та працювала неймовірна кількість гуртків. Я, наприклад, ходила в Палац на балет.

Поки діти були на заняттях, батьки, дідусі й бабусі чекали на них у холі. Досі пам’ятаю, що там під стелею висів великий радянський телевізор із двома програмами, які доводилося перемикати шваброю. [сміється]

На жаль, у 2007 році ця прекрасна будівля згоріла в побутовій пожежі. Так ми втратили пам’ятку, над якою працювали два Довженки – Григорій, монументаліст, відомий своїми кам’яними панно, і Олександр, який приїхав сюди фільмувати будівництво ГЕС і доклав руку до формування образу міста. Втрата Палацу культури була дуже болісною для новокаховців і відчувалася такою до самого повномасштабного вторгнення.

Орнаментальне панно з павичем на фасаді Палацу Культури. Авторський ескіз Григорія Довженка, 1953.

Особисто для мене важливим осередком була ще й художня школа. Щоправда, ходити до неї треба було на інший кінець міста, а додому повертатися вже темними вулицями, адже це були 90-ті з регулярними відключеннями світла. Романтики цим прогулянкам додавали бродячі собаки та міські легенди про те, що місто кишить маніяками, ладними кинутися на тебе з ножем із кожного другого куща. Так і доводилося ходити – з острахом і ліхтариком.

Коли я поїхала навчатися до Києва, то найбільше сумувала, мабуть, за рікою. Точніше за тим, що до неї не треба спеціально добиратися – вона просто завжди поруч.

Нова Каховка стоїть на тому ж таки Дніпрі, але запроєктована так, аби доступ до води мали всі. Архітектори, які планували місто, настільки втомилися від радянських штампів із промисловою спорудою по центру й бараками навколо, що вирішили спробувати щось зовсім інакше. По суті, вся Нова Каховка була великою зеленою зоною з річкою як головною артерією.

Весняний паводок неподалік Палацу Трубецьких, село Козацьке.

Де б ти не жив, після робочого дня ти міг прогулятися до Дніпра, сісти на березі та дивитись, як над водою сідає сонце. Для мене цей вечірній ритуал був рівноцінний короткій відпустці: відпочинеш біля річки – і на ранок знову повний сил. Коли маєш щоденний доступ до такого комфорту, то часто сприймаєш його як належне та починаєш цінувати, вже коли втратив.

Захід сонця, пристань Нової Каховки.

Під час навчання в університеті я пішла стажуватися до одного одіозного київського архітектора, де мою ідеалістичну картинку того, якою має бути архітектура, було зруйновано вщент. Ти вчишся проєктувати комфортні міста, а тоді опиняєшся в команді, яка вставляє хмарочоса там, де його просто не може бути.

Я досить швидко зрозуміла, що не зможу цього толерувати, і повернулася до Нової Каховки, працювати в бюро своєї мами Тетяни Євсеєвої. Так, вдома не було столичної слави, але були нормальні люди з нормальними бажаннями. Щоправда, згодом і наше місто підхопило естафетну паличку за Києвом, але ми вже були до цього готові.

У 2010-х роках забудовники вирішили знищити 187 будинків в історичному центрі Нової Каховки під нову багатоповерхову забудову. Що ними рухало? Бажання догодити багатим пенсіонерам із півночі Росії, які приїжджали б сюди на курорт, як до Криму. Ну а що: є три кон'ячно-винні виноробства, є де рибалити, зелено, комфортно – місто мрії. Давайте все знесемо й набудуємо багатоповерхівочок.

Збіглося це, звісно, із змінами в законодавстві, коли архітектурні містобудівні ради фактично позбавили впливу. Моя мама, яка була активною членкинею такої ради, почала бити на сполох. Ризик втратити все, над чим працювали кілька поколінь архітекторів, був дуже високий.

Оформлення входу у житловий будинок. Авторське фото Григорія Довженка, 1954.

Першим зруйнували квартал із вечірньою школою та іншими громадськими спорудами з розкішними орнаментальними панно Григорія Довженка. Щоб виправдати свої вчинки в очах громади, забудовники почали клепати замовні статті про те, що це все застарілі бараки без жодної цінності, а орнаментальне оздоблення – просто «поробки» студентів, які щось там різьбили з нудьги.

На щастя, це свавілля викликало обурення й серед містян. Якщо розмови архітекторів про те, що це порушує якийсь там опорний план, публіці не дуже цікаві, то коли на твоїх очах руйнують рідну тобі будівлю в чудовому стані, це затягує і громадськість.

Коли ми зрозуміли, що лише статус пам’ятки містобудування зможе захистити Нову Каховку від подальших руйнувань, то почали активну роботу над тим, аби цей статус здобути. Паралельно виходили на протести, друкували якісь просвітницькі брошури, читали лекції – і дедалі більше людей ставали на наш бік.

Мама Лізи, Тетяна Євсеєва, під час реставрації «вишиванок», 2021.

З публічною підтримкою збільшувався й тиск із боку міста: оскільки ми пішли проти мера, наша архітектурна практика в місті фактично припинилася. До нас не пускали замовників, а якщо замовники й вирішували діяти наперекір, то місто просто не погоджувало проєкти.

Це була тривала боротьба, яка з’їла дуже багато сил, але зрештою нам вдалося захистити місто. 2017 року Нова Каховка отримала статус пам'ятки містобудування місцевого значення, а 2024-го – національного. Інколи я замислююся про те, що за ці 10 років, що ми боролися, з міста вже можна було б зробити цукерку. Але потім думаю: може, і добре, що ми ще багато не встигли, бо зараз було б ще більш гірко.

До конфлікту з міською владою наша проєктна організація реалізувала чимало об’єктів у Новій Каховці: від яхт-клубу MaximMarine до євангелістської Церкви Різдва Христового. Багато з них постраждали від обстрілів, але від прильотів в історичний центр болить найбільше, бо ці пам’ятки вже не відтворити.

Пошкоджена Церква Різдва Христового, 2025.

Роки нашої з мамою просвітницької роботи дають свої плоди. Вже навіть деякі водії у Львові знають, що таке «кам’яні вишиванки», а це великий маркер успіху [усміхається].

«Кам’яні вишиванки» – це монументальні панно на фасадах будинків Нової Каховки, зроблені художником-бойчукістом Григорієм Довженком. Різьблення по сирому тиньку – авторська техніка Довженка, якої він також навчав своїх учнів. Художник сподівався, що так будуть оздоблені й інші міста, які постануть вздовж Каховського водосховища, але через постанову 1955-го року «Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві» це явище залишилося унікальним. А Довженку ще й дісталося за надмірне «вицяцьковування»: найбільшим недоліком в очах комісій було те, що його об’єкти неможливо було повторити, як того вимагали в Союзі.

Григорій Довженко в майстерні, 1950-ті роки.

Коли всі ці унікальні штуки потрапили під заборону, їх почали замальовувати в один колір із будинком, і за 50 років шар фарби став настільки товстим, що орнаменти просто нівелювалися. Навіть люди, які мешкали в цих будівлях по 20-30 років, помітили їх тільки тоді, коли наші волонтери-реставратори почали зчищати цю фарбу. Тобто ці панно просто стерли з пам'яті новокаховців.

Всі наші речі, всі архіви залишилися в Новій Каховці. 24-го лютого ми з дітьми застали у Львові, звідки за кілька днів мали повертатися додому, а от батькам і братові довелося терміново евакуюватися. Коли росіяни були вже на підступах до міста, вони схопили документи й ще пару дрібниць – і поїхали. Навіть хлібопічку не вимикали, бо думали, що за кілька днів повернуться. Брат того ж дня, як вони дісталися до Запоріжжя, пішов до ТрО, а з батьками ми невдовзі возз'єдналися вже у Львові.

Вже в евакуації, трохи прийшовши до тями, ми з мамою відчули необхідність розповідати про наше місто та мистецтво українського Півдня. Почати вирішили з яскравого представлення «кам’яних вишиванок», але зрозуміли, що втратили доступ до більшості фото й архівних документів, які дбайливо збирали всі ці роки.

Григорій Довженко з майстрами під час робіт на житловому будинку, 1954.

Єдине, що мої батьки встигли схопити, тікаючи з міста, це дві дерев’яні кавові чашечки й термос, з якими вони подорожували. Мама з татом часто виривалися з міста в мікровідпустки – до Палацу Трубецьких, Вітовтової вежі або ж до моря, в Лазурне. Просто сідали десь на природі, пили каву й поверталися назад із новими силами й баченням. Із цих чашечок вони п’ють каву й зараз – це їхній щоденний ритуал.

Ще один артефакт, який нагадує мені про часи вдома, це мушля з того ж таки Лазурного, куди ми часом їздили взимку. В несезон на березі можна було вполювати довгі, ще не потрощені на шматочки, мушлі-пальчики. Один із таких трофеїв я дивом зберегла, і він для мене про дім у ширшому розумінні, тобто про весь наш Південь.

Море Херсонщини.