6 фільмів із книжки «Як це дивитися», щоб познайомитися з українським кіно

Чому варто подивитися український фільм – і з якого почати, щоб не розчаруватися? Чому одні стрічки називають «чорнухою», інші – «артхаузом», а треті раптом збирають зали й обговорюються в кав’ярнях? На перший погляд, це просто питання смаку й вільного вечора. Але насправді – це питання оптики: як ми звикли дивитися на своє кіно, що в ньому помічаємо, а що автоматично списуємо на «не вміємо», пояснює автор книжки «Як це дивитися: українське кіно незалежності» Юрій Самусенко.

Загалом у книжці – 34 фільми: від касових комедій до авторських і документальних робіт, плюс анімаційні хіти на кшталт «Мавки». Автор розповідає, що українське кіно незалежності – не один стиль і не одна емоція. Воно одночасно може бути незручним і смішним, болючим і попкультурним, камерним і масштабним – і майже завжди говорить про нас більше, ніж ми очікуємо. 

Ми зібрали шість уривків із книжки «Як це дивитися: українське кіно незалежності» – і шість різних фільмів, які показують, як змінювалося наше кіно від 2000-х до 2020-х: від «Молитви за гетьмана Мазепу» та «Племені» до «Кіборгів», повнометражного дебюту Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», «Яремчук: Незрівнянний світ краси» й «Ти – космос».

2000-ні: «Молитва за гетьмана Мазепу» 

Обід під час битви, картонні відрубані голови й знімальна група в кадрі історичного фільму. Це все можна побачити в одному з останніх проєктів оператора й режисера Юрія Іллєнка. Людина, яка зняла на камеру «Тіні забутих предків», увійшла в історію українського кіно також із фільмом, який не зрозуміли у 2002 році й не зуміли переосмислити у 2010-му, коли стрічка вийшла в оновленій версії. Тепер же на платформі Letterboxd рясніють відгуки на фільм, який повертає гетьману Івану Мазепі честь, а українцям – його культурний та історичний спадок.

У фіналі бою між Олександром Усиком і Тайсоном Ф’юрі український спортсмен піднімає шаблю Івана Мазепи – політичний жест, який спровокує хвилю оплесків.

Про Мазепу виходять довгі відео на ютубі, що збирають мільйонні перегляди. Повернення інтересу до гетьмана сьогодні – це не в останню чергу заслуга і Юрія Іллєнка, якого глядачі не дуже розуміли тоді, але сьогодні заново відкривають під новими оптиками.

Сьогодні на фільм Іллєнка часто дивляться як на артхауз – протилежність жанровому кіно з домішкою сюрреалізму, в якому осмислюють українську культурну спадщину. Але режисер здійснив великий на той час ривок – із бюджетом у 12 мільйонів гривень і російським культурним простором 2000-х навколо Юрій Іллєнко зняв кіно, яке не пахне поетичністю 1960-х і блиском 2020-х.  

Це щось самобутнє (або, як модно б сказали кінокритики, ідіосинкратичне), про що й пишуть на тому-таки Letterboxd глядачі японською, перською й англійською мовами, порівнюючи стрічку з проєктами Пітера Ґріневея та Террі Ґілліама.

2010-ті: «Плем’я»

Найкращий дебют українського кіно, кажуть українські кінокритики. І поки що єдиний повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького із затишшям на 10 років. Про «Плем’я» говорили як про надію українського кінематографа. Від нього були в захваті режисери, критики й глядачі – рідкісний випадок поєднання трьох аудиторій. Але разом із «Племенем» посилилося враження, що українське кіно – це чорнуха й депресуха.

Через десять років після виходу «Племені» Мирослав Слабошпицький завершив лише один з епізодів ігрового кіноальманаху «Війна очима тварин» у 2025 році, до якого долучився як один із режисерів. У 2018 році з’явилася інформація про те, що його фільм «Тигр» будуть продюсувати Даррен Аронофскі та Бред Пітт, і це буде його перший англомовний проєкт, знятий за однойменним романом Джона Вейлента. Але на якій він стадії, поки не зрозуміло.

Тож «Плем’я» досі залишається високим стовпом, недосяжним навіть для самого Мирослава. Тут треба віддати належне й команді фільму, яка підхопила стиль Слабошпицького та згодом адаптувала до своїх історій. Бо без «Племені» не було би й «Атлантиди», і «Відблиску» Валентина Васяновича, і «Живої», і «Марії» Владлена Одуденка. Стрічка Мирослава показала те, що в Україні можна створювати кіно, цікаве міжнародній аудиторії. І може, в Україні цей фільм досі багато моїх знайомих називають чорнухою, до якої є багато питань у контексті травматизації глядача. Але без віри в те, що такі стрічки можна знімати й удома з українцями, ми б і досі дивились із заздрістю на Голлівуд і Європу без власних проєктів у кишені.

«Плем’я» також відкрило шлях до великих драм і трагедій, показало, що переосмислення своїх історій можливе й через кіномову, яка може бути не завжди комфортною для глядача. 

2010-ті: «Кіборги»

Коли стрічка вийшла у 2017 році на великий екран, мені не хотілося йти в кіно. Причиною був молодечий страх, що не зможу написати адекватну рецензію, тверезо оцінити здібності знімальної групи, які взяли на свої плечі розповісти історію оборони Донецького аеропорту. І хоча відгуки на фільм наштовхували на думку, що це може бути класне кіно, усе ж таки стрічка про військових здавалася надто швидкою в реакції, коли після подій минуло так мало часу.

Перед написанням цього розділу я ще раз сів подивитися «Кіборгів» у 2024 році вже з перспективи ветерана прикордонного загону. Фільм у жодному аспекті не постарів, а навіть досі випереджає свій час. У ньому немає жодних компромісів, що стосуються росіян (навіть коли здається, що полоненого відпустили, то з твердою впевненістю, що його вб’ють свої ж). 

Ідея захищати своє настільки ж сильна, як і останні три роки великої війни. Після половини фільму мені взагалі здалося, що його могли зняти лише після 2022 року – настільки осмисленими, болісними й чутливими здаються його інтонації, жага справедливості й агресія проти ворога.

2010-ті: «Мої думки тихі»

Минуло 7 років, а ніхто так і не зміг повторити глядацький успіх в авторській трагікомедії, крім самого Антоніо в наступній стрічці «Люксембург, Люксембург». Але тоді, у 2018 році, глядачі ніби вперше побачили суміш цих жанрів без примітивних жартів, расизму чи сексизму. Якщо подивитися на «Мої думки тихі» з погляду матері, то це трагедія античних масштабів про нереалізовані бажання кращого життя, хоч і в сонячному Ужгороді. Якщо дивитися з погляду сина, то це історія про спробу вирватися за межі усталених норм і бажань батьків, щоб реалізувати своє его.

Український кринж здається нескінченним скарбом, який можна розкопувати вічність. «Мої думки тихі» – то лише успішний старт перших розкопок, але він відразу задав високу планку для комедій у якості. Але якщо треба познайомитися з незручностями в Україні, не виходячи з дому, кращого посібника не знайти. Хіба що вам справді хочеться їхати в маршрутці й зав’язувати розмови з незнайомцями.

Цей фільм Лукіча фактично стає фінальним проєктом «вікна можливостей» 2010-х, яким користувалися кіномитці, поки, власне, ця можливість була. Зі змінами в кадрах Держкіно втратило й можливість фінансувати молодих і перспективних. Але вони вже спробували й тепер не зупиняться, шукаючи фінансових можливостей за кордоном. 

2020-ні: «Яремчук: Незрівнянний світ краси»

Але тепер ми дісталися й ласого шматка торта – великого проєкту «Яремчук: Незрівнянний світ краси», завдяки якому багато кав’ярень та інших закладів умикали пісні Назарія Назаровича на своїх динаміках. Це була частина промокампанії фільму, який надовго захопив кінотеатри у 2024 році. 

А причина таких захоплень досить проста, але водночас і складна у виробництві, – адже в Україні є запит на пошук своєї ідентичності, хоча його й складно транслювати інструментами кіно. Так довго підводив до головного проєкту студії, бо фільм про Назарія показує героя теж не швидко – на 16-й хвилині, якщо не рахувати інтро. 

Спочатку фільм мав спокійний поетичний початок із Карпатами й розповіддю про «Смерічку», але цей фрагмент змістили після активного інтро. Яремчук у старій версії з’являвся лише після 16-ї хвилини, що не відповідало вимогам сучасної дистрибуції. Автори додали музику з тривожною версією відомої мелодії, що повністю змінило атмосферу. Саме в монтажі, за їхніми словами, усе стало на свої місця.

2020-ні: «Ти – космос»

У недалекому майбутньому раптово вибухає Земля. Залишається лише космічний далекобійник Андрюха Мельник із Хмельницького. Його завдання з викиду на смітник іншої планети ядерного палива вже не має сенсу. Але Андрюха знаходить сенс жити в іншому – на радіохвилях він чує голос французькою. А значить, у Галактиці ще є людина, заради якої варто здолати мільйони світлових років.

Головний герой стрічки «Ти – космос» – це не автопортрет режисера Павла Острікова, але він має багато схожих рис. Вони обоє з Хмельницького, самоіронічні, люблять музику й мають нав’язливе бажання, щоб люди не ображалися. Звісно, Павло ніколи не був у космосі, як і актор Володимир Кравчук, який блискуче зіграв головну роль. Але для режисера космос став тим простором, щоб розповісти через кіно історію про долання самотності – хоча почалася вона в університеті.

Ще одна проблемна історія – робот Максим. Його створювали як аніматронік, який рухається на майданчику майже як людина. Проте техніка виявилася найкапризнішим актором. Часом у робота відпадала рука, батарея сідала посеред дубля або він просто зависав, не реагуючи на команди. Він міг підняти лише легкі предмети – чашку чи сорочку, і це обмежувало дії в кадрі. Через такі збої частину сцен переписували просто під час зйомок. У результаті робот рухався за допомогою спеціально створеного мобільного застосунку, а пересували його вручну по рейках, щоб створити ефект плавності. 

Попри це, певне розхитування залишилось у кадрі, але Остріков вирішив його не прибирати – воно навіть підкреслило недосконалість корабля та машини.